Work Text:
— Ти можеш не пручатися та спокійно випити той клятий сироп? — питає Альбіна, у якої вже урвався терпець від Са Ран, яка не бажала приймати ліки, попри те, що вже 5 день заледве може розмовляти через біль у горлі.
Дівчина не може звикнути до такої уваги від кожного члена родини Мельників (ну й від Кирила, звичайно). За весь час, який вона вже провела у Києві, вона ніколи не хворіла, а тут, за пару тижнів до Різдва та Нового року грип добрався до неї, залишаючи страждати на лікарняному. Тепер кожні пів години до її кімнати обов’язково хтось навідується, перевірити чи Са Ран не стало гірше, або змусити її приймати гидотні сиропи та пігулки. Са Ран, з першого погляду така відповідальна дівчина, ненавиділа приймати ці ліки, як й хворіти загалом. Тому під час хвороби зазвичай тиха дівчина перетворювалась на занозу в одному місці, як каже Альбіна, якій доводиться мати справу з хворою частіше за всіх. Як не дивно, білявка дуже відповідально підходить до прийому ліків й використовує свою напористість аби нарешті допомогти подрузі вилікуватися (майже завжди вдало).
— Альбіно, — заледве чутним голосом каже Са Ран, — дякую, звичайно, але я не маю бажання приймати цей сироп, яким би корисним він не був. Я можу вилікуватися самостійно, без усіх цих ліків.
— Ага, у тебе ж є суперсила, яку ти від всіх приховуєш і яка допомагає тобі побороти всі хвороби за 1 день. Ну ж бо, Са Ран, не будь капризною дитиною.
Попри всі логічні доводи, Са Ран не бажала здаватися та прийняти всі ліки, тому Альбіна просто покинула дівчину, голосно хлопнувши дверми, що було у її дусі.
Са Ран прекрасно усвідомлювала, що негарно діяти всім на нерви, коли тобі погано, але не могла змусити себе поводитися нормально. Її мати завжди не відходила від дівчинки, коли та хворіла, й намагалась підняти дочці настій, читаючи вголос її улюблені книжки. Але після її смерті ніхто більше не читав їй й всі хвороби стали для Са Ран нестерпними не тільки через погане самопочуття, а ще й через спогади про матір, які переслідувати дівчину щоразу, коли хтось намагався попіклуватися про неї під час хвороби. Лі Йон вже давно звик до цього, намагаючись якнайменше турбувати дівчину, поки та не повернеться до свого звичного стану, але було важко пояснити Мельникам, чому хвороба діє на Са Ран таким чином, та вона й не хотіла знову чути слова співчуття та бачити погляди, сповнені жалості. Тому вона всіма силами намагалась довести своїй новій родині, що вона може побороти хворобу самостійно. Любов Григорівна та Альбіна відмовлялися залишати хвору без нагляду, тому останні 5 днів у квартирі обов’язково був хтось, хто регулярно приносив би дівчині ліки та перевіряв її самопочуття. На щастя, Кирило не був таким наполегливим та спокійно залишав ліки біля ліжка Са Ран, але натомість він всіма силами намагався розвеселити дівчину, вважаючи що ніякі пігулки не діють краще гарної компанії. Найкраще та найкомфортніше Са Ран почувалась з Андрієм, який взагалі майже не турбував хвору. Альбіна стверджувала, що він сам під час хвороби ставав нестерпним, тому й розумів, що найкращим рішенням буде не чіпати дівчину. Вона була дуже вдячна йому за це, хоча й не казала цього вголос.
Коли дівчині нарешті дали спокій, вона вирішила позичити в Андрія одну з його книжок, які досі стояли на книжковій полиці в «укритті». Са Ран, постійно протираючи полиці, аби на них не скупчувався пил, напам’ять знала назви всіх книжок, які знаходились у цій кімнаті. Сподіваючись, що хлопець не буде проти, вона взяла вже знайому книгу «Лев, Біла відьма та шафа», бажаючи повернутися у світ однієї з найулюбленіших фентезійних історій.
Після години читання, дівчина вже відчувала як злипаються очі, але вирішила продовжити читати, не бажаючи відриватися від захоплюючих подій книги.
— Гей, Са Ран, не проти, якщо я зайду? — дівчина здивовано підняла голову, почувши голос Андрія, що стояв у дверях з великою чашкою чаю.
— Звичайно, ні. Заходь, — Са Ран, хоча й вважала, що з Андрієм їй було найкомфортніше, зараз почувалась дуже скуто, хотілося втекти від почуттів, які наповнювали її щоразу, коли вона бачила блондина. Знаючи до чого це призвело минулого разу, дівчині дуже не хотілося відчувати ці почуття знову. Але хіба її питали? — Як Альбіна? Більше не злиться на мене? — намагаючись хоч якось подолати незручність, спитала дівчина, почуваючись винуватою, бо розізлила блондинку, попри те, що та намагалась їй допомогти.
— Не переймайся, їй не звикати до нестерпних хворих, — легко усміхаючись, відповідає Андрій, натякаючи, що з ним його сестра мучилась так само.
Це викликало усмішку й у Са Ран, але вона все-одно вирішила перепросити та подякувати Альбіні за турботу як тільки повністю одужує.
— Ах, так, ледве не забув, — каже Андрій, згадавши про чашку в руках, — це тобі. Якщо я правильно пам’ятаю, тобі подобається зелений чай, так? Я додав туди ще й меду, бо твій голос ніяк не хоче повертатися. Сподіваюсь на мед ти реагуєш краще, ніж на пігулки? — жартома спитав хлопець, ставлячи чашку біля ліжка хворою.
— Дякую, але не варто було, — дуже збентежено каже дівчина, що взагалі не очікувала подібних жестів зі сторони холодного на перших погляд хлопця. Й хоча останнім часом Андрій дійсно потеплішав до неї, це здивувало її так само як здивував би сніг у червні. Й, звичайно, такі жести не допомагають її захопленості Андрієм, а тільки посилюють її, що не дуже радує дівчину.
— Бери. Раз не хочеш пити ліки, випий принаймні чай. — поглядом Андрій помічає книгу, яку дівчина залишила у себе на колінах, — Подобається класика?
— Так, я дуже любила цю історію в дитинстві. Сподіваюсь, ти не проти, що я взяла.
— Са Ран, допоки ти живеш тут, можеш не питати й спокійно брати книжки, особливо враховуючи, що зараз саме ти за ними доглядаєш, — хлопець пронизує дівчину поглядом, який вона не може прочитати, через що Са Ран почувається дещо некомфортно й не може підібрати відповіді.
Беручи до рук книгу, Андрій довго її роздивляється. Са Ран помічає, як у нього потеплішали очі.
— Мама читала мені цю історію в дитинстві, ще до народження Альбіни. Вона настільки мені сподобалась, що потім вже я читав її маленькій Альбіні, коли вона ще не могла зрозуміти, про що там йдеться, — тепло усміхаючись промовляє хлопець, згадуючи своє дитинство.
Са Ран, захоплена ніжним поглядом, яким Андрій дивитися на книгу, неочікувано для себе промовляє:
— Мама часто читала її мені поки я хворіла. Хвороби досить часто мене долали, тому вона читала мені багато книжок, допоки не… — перериває сама себе дівчина, шокована зізнанням, що вилетіло з її вуст. «Навіщо ти це сказала, Са Ран, зіпсувала момент», — казав набридливий голос в голові дівчини, намагаючись змусити її бентежитися. Але їй, на диво, не було соромно. Після стількох років було приємно нарешті сказати про це комусь, та й Андрій не дивився з неї із жалістю, його погляд так й залишився ніжним, ніби переконуючи її, що все гаразд, вона може поділитися своїми спогадами й він її не засудить.
— Знаєш, я досить давно не перечитував цю книгу, й після цих спогадів дуже захотілось, але я розумію, що ти теж її читаєш. Чи не була б ти проти, якби я почитав її вголос, аби ми обидва насолодилися прекрасною історією та ненадовго втекли від реальності? — обережно пропонує Андрій, вибиваючи у Са Ран землю з-під ніг. «Невже знущається?» — думаю про себе дівчина. Але дивлячись на його погляд та на те, з якою уважністю він підбирав слова, аби не спугнути її, Са Ран одразу відкидає ці думки. Він був щирим, й обдумавши його пропозицію, дівчина погоджується, звільняючи йому місце біля себе.
Андрій починає читати з того місця, на якому не так давно зупинилася Са Ран. Його голос глибокий та впевнений, він уважно читає всі слова, ніби озвучує аудіокнигу. Са Ран перехоплює подих від спогадів про голос матері, який колись читав їй ті самі рядки. Вона не помічає, як сльози починають стікати її щоками, допоки не чує власний схлип. Вона одразу зупиняє себе, але Андрій, що швидко зупинився, дивиться на дівчину стурбованими очима.
— Щось трапилося? — таким стривоженим вона бачила його тільки коли вони шукали Альбіну, через що Са Ран стає соромно. Якби ж вона тільки промовчала.
— Ні-ні, все гаразд! Не переймайся, просто я… — слова відмовляються складатися у повноцінне речення, але Андрій її не квапить. Терпляче чекає, його очі все ще сповнені занепокоєнням. — До цього мені читала тільки мама й після її… Я просто згадала як вона читала мені й засумувала за нею, вибач…
— Не варто просити вибачення, Са Ран. Ніколи не перепрошуй за свої почуття, — серйозно каже блондин, — ми не контролюємо їх, тож немає за що просити вибачення. Я можу щось зробити, аби розрадити? Са Ран мовчить, не знаючи що сказати. Але Андрій ніби й так знає відповідь. Обережно протягує руки в бік дівчини, пропонуючи обійми, а вона, повагавшись кілька секунд, погоджується. Якщо поруч з хлопцем їй просто комфортно, то його обійми для Са Ран — найкраще та найспокійніше місце. Вона швидко перестає плакати та просить блондина продовжити читати, але незадовго після цього її долає сон.
Через певний час їх знаходить Альбіна й непомітно для Андрія робить фотографію, яку потім обидва закоханих роздивлятимуться з ніжністю: Са Ран спить, загорнута в обійми Андрія, поки той спокійно читає.
***
За два тижні Са Ран вже повністю одужує. Вона також помітила, що вечір з Андрієм, що читав їй вголос, подіяла краще, ніж психотерапія — дівчина перестала бути такою нестерпною та спокійно погодилась приймати ліки, через що Альбіна та Любов Григорівна були задоволені.
— Са Ран, де ти там? — гукає дівчину Альбіна, оскільки їм вже треба виходити. Сьогодні день народження Андрія й всі вони збираються маленькою компанією у хлопців вдома, аби привітати його. Са Ран як раз запаковує невеличкий подарунок у гарний подарунковий папір.
Дівчина дуже нервувала, передаючи Андрію пакунок, але її подарунок дійсно припав йому до душі. Дивом їй вдалося знайти лімітоване видання книги «Лев, Біла відьма та шафа» англійською. Їй дуже хотілось подарувати йому щось на згадку про його дитинство та про їхній спільний момент. Хлопець виглядав дуже щасливим, Са Ран не змогла втриматися від усмішки. Й поки ніхто не бачив, Андрій ніжно поцілував дівчину в щоку у знак подяки за такий важливий подарунок. Весь вечір вони поглядали один на одного, лагідно усміхаючись, поки всі інші удавали, що не помічають цього та насолоджувались моментом.