Work Text:
– Ти куди? – хлопець з веснякуватим обличчям, спираючись передпліччям на одвірок одного з гуртожитських блоків, кричить це вслід високій фігурі в довгому твідовому пальто.
Хьонджін чуже питання ігнорує, бо вважає його максимально недоречним. Як можна питати студента, який тут живе, куди він йде? Ясно ж, що до себе в кімнату.
Але Фелікс насправді має на увазі інше. Бо Хьонджін не йде (ходить він зазвичай красиво, наче лине, і нагадує при цьому когось впевненого і дещо втомленого водночас – є справжнім втіленням мистецтва), він цього разу біжить, швидко перестрибуючи сходинки, і виглядає при цьому стурбованим. Він захекується, навіть не помітивши того, а ще вкривається рум'янцем. Тому Ліксу й стає цікаво, куди ж його друг так поспішає.
Хьонджін незвично швидко добирається до четвертого поверху, заходить до потрібного блоку і зупиняється навпроти дверей з плакатом Тоторо. Він розправляє плечі і, стримуючи хвилювання, тягне ручку донизу.
У кімнаті порожньо. На одному з ліжок лежить чорний чемодан, спортивна сумка і різнобарвна бананка, на які падає Хьонджінів розчарований погляд. Але він все одно розслаблено видихає і сідає на ліжко. Пальці зминають старе червоне покривало, і щось всередині боляче скручується. Він знає, що сумуватиме. А зараз треба встигнути хоча б поговорити.
Хьонджін вибігає з кімнати, необачно грюкає дверима і біжить вздовж довгого коридору до дальньої стіни.
Перед виходом на балкон він зупиняється і стискає зуби. Ось зараз він вийде туди і побачить Джісона, який сидить з недопалком в руці і читає вголос якийсь вірш, або частину п'єси. Він усміхнеться, запросить Хьонджіна сісти біля нього і тихо простягне блакитну пачку LM четвірки. Хьонджіну чомусь вперше стає страшно, що цього не станеться. Тому йому приходиться пересилити себе, аби врешті відчинити пошарпані білі двері і ступити крок на запльований бетон.
Повітря надворі чисте і прохолодне. Навіть приємне. Погода на диво гарна, як на пізню зиму. Останніми днями Хьонджіну взагалі здається, що вже наступила весна. Хоча, він помиляється – невдовзі знову впадуть морози, і для пальто буде надто холодно. Та він не чарівник, аби це передбачити, та й думки його зараз зайняті геть не цим.
Він робить ще один крок, заглядає праворуч і таки бачить там знайому фігуру. Джісон сидить навпочіпки у кутку, спираючись спиною до сірої колючої стіни. Він виглядає звично: на ньому темна дута куртка і широкі спортивні штани, його каштанове неслухняне волосся вкрите каптуром молочного худі, а на ногах утеплені кросівки з яскравими написами на них. Він тримає між пальців тліючу сигарету і, прикривши очі, вголос зачитує якийсь вірш.
Хьонджін дуже любить слухати Джісона: той виразно й емоційно читає поезію, цікаво розповідає всілякі історії і гарно співає – так, що Хьонджін зберігає на телефоні усі його записані в дешевій студії треки і часто вмикає для натхнення. Слухає їх майже щодня, якщо чесно.
Тому Хьонджін полегшено усміхається і підходить ближче. Він спирається ліктями на поручні і теж прикриває очі, ховаючи за темрявою своїх повік барви західного сонця, що відбиваються від вікон сусідньої гуртожитської будівлі.
Джісон точно помічає його присутність. І на цей раз чомусь, через хвилину після того, як Хьонджін заходить, замовкає. Він ніколи раніше не припиняв свої справи попри Джінову присутність.
Та не встигає Хьонджін обернутись, аби запитати причину, як Джісон, зробивши глибоку затяжку, продовжує говорити. Сірий дим клубочиться біля них і заповзає до нюху звичним запахом. Заспокоює.
– Я сьогодні курю, і курю папіроси, – голос Джісона звучить низько, трохи хриплувато через сигарети і прохолоду повітря, – Я сьогодні смутний. Я сьогодні смертельно смутний…
Хьонджіна мимоволі пробирають мурахи. Джісон звучить по-справжньому сумно, так наче з кожним словом вивалює назовні клаптик свого серця. Він є справжнім майстром контролю емоцій: грає когось щасливого так, що усі починають мимоволі всміхатись, плаче так, що стискаються до болю ребра, і показує невдоволення настільки щиро, що ніхто ніколи не ставить його вміння під питання. Вони з Хьонджіном обоє вже третій рік навчаються на акторському, і Джісон є просто неперевершеним на сцені. Він навіть звичайні вірші читає так, що слухачі починають чути там те, чого раніше не помічали.
Хьонджін любить спостерігати за Джісоном. Йому подобається знати, що він, на відміну від інших глядачів, знає його справжнього. Того, який губить шкарпетки під ліжком, лається вранці на своє заспане волосся і може умудритись вдаритись у стовп, замріявшись про щось нікому невідоме.
– Я сьогодні смертельно смертельно сумний… – Джісон робить паузу і кидає недопалок у банку з-під розчинної кави Нескафе, – Бо люблю його коси.
Хьонджін продовжує усміхатись. Цей вірш є одним з Джісонових улюблених. Поряд з віршами Симоненка і Ліни Костенко.
Та він одразу помічає відмінність.
– Його? Чому його? – Хьонджін знає, що той не може помилитись. Джісон міг би забути текст власної пісні, але ніколи б не переплутав слова улюбленого віршу.
– Чому? – дихання Джісона здається гучним. Він шумно втягує вечірнє повітря і складає губи в лінію, надуваючи щоки. Вечірній спокій і втома в думках змушують сказати правду, – Бо я гей, Хьонджіне.
Після цих слів Хьонджіну здається, що світ зупиняється. Біліє. Зосереджується у власних грудях, де серцебиття заповільнюється, а думки навпаки - надто швидко й наперебій намагаються підказати, що найкраще вчинити у такій ситуації.
Джісон порожнім поглядом пропалює дірку у вікнах сусідніх гуртожитків, в яких сонця вже майже немає – натомість в них відбивається глибокий сіро-синій відтінок міста і світло поодиноких ліхтарів, а Хьонджін врешті ворушиться і сідає поруч, спираючись спиною об рельєфну стіну.
– Зрозуміло. Буду знати. Це тому ти з'їжджаєш? Це так дивно. Дуже раптово. Але все окей, – Хьонджін піднімає кутики губ вгору, але навіть йому самому ця усмішка видається геть фальшивою.
– Так.
– Ти з Чанбіном…
– Ні. Він просто давно запрошував переїхати до нього на квартиру, а я відмовляв.
– Тоді чому? Ти думаєш, що я б тебе через це якось ображав, чи не розумів? Ти знаєш, що я нормально до такого відношусь. І я твій найкращий друг, Соні. Скільки людей вже знало, а я – ні? Ми дружимо з першого курсу, а ти говориш мені про це лиш зараз.
– Це не тому. Дехто знав, але це не важливо.
– А що важливо? – Хьонджін відчуває, що починає злитись, – Що ти на третій рік життя зі мною їдеш звідси ні з того ні з сього? Їдеш на зйомну квартиру з кимось іншим і лишаєш мене самого у старій гуртожитській кімнаті. Я теж хочу переїхати, ти це знаєш. І знаєш, що не маю поки можливості.
– Пробач.
– Я тебе не розумію.
– І ніколи не зрозумієш.
– Що? – зведені брови видають Хьонджінове роздратування.
– Так буде краще, повір. Я просто втомився. Я не можу залишатись тут більше.
Джісон говорить повільно, втомлено. Закусує після цих слів губу і сумно кидає погляд на банку для недопалків. Не хоче пояснювати. Не хоче робити ні собі, ні Хьонджіну боляче. Прокручує в думках виправдання, якими можна Хьонджіна заспокоїти.
Та вже пізно.
– Втомився? Від мене, ти маєш на увазі? Знаєш що? Мене образили слова про те, що я нічого не зрозумію. Бо ти навіть не намагався розказати. І, якщо ти так заїбався жити зі мною в кімнаті - то міг хоча б попередити, аби я не дізнався про твій переїзд з твого повідомлення у день, коли всі речі вже складені лежать на твоєму ліжку. Ти змусив мене хвилюватись, між іншим.
Очі Хьонджіна нагадують темну каву. Густу, терпку, чисту. Джісону важко витримати його погляд.
– Я не втомився б від тебе ніколи. Джінні, пробач, я не хотів тебе образити. Просто…
– Просто що? – Хьонджін підвищує голос.
Це стає для Джісона каталізатором.
– Бо я люблю тебе, – випалює Джісон і лякає самого себе, – Я втомився від себе.
– Любиш? Типу… – Хьонджін не може змусити себе продовжити...
– Типу, чувак, пробач.
– Ні, – Хьонджін хмуриться і заперечно хитає головою, – Ні, це не правда. Не кажи такого.
Він заглядає у очі Джісона з надією побачити там хитрі жартівливі вогники, але в них натомість перемішується біль і гнів. Не для того той стільки років тримав це в собі, щоб коли признатись, правдивість його почуттів заперечували. Так, наче це нічого не важило.
– Ні? – поручні трясуться, коли Джісон піднімається на ноги і гучно вдаряє підошвою по ним, – Ти знущаєшся? – звучить розпачливо.
Хьонджін теж інстинктивно піднімається і відходить, впирається спиною у стіну і стримує бажання втекти звідти. Джісон продовжує говорити, ледь не захлинаючись у власному хвилюванні.
– Так, я тебе люблю. Тому що насправді я поганий друг. Тому що я байдужий до більшості людей. У мене рдуг і проблеми з турботою про себе. Але я щоранку готував тобі сніданки перед парами. Сидів біля твого ліжка, поки ти хворів, і до ночі допомагав писати курсову, хоча моя ще навіть не почата була. Я слухав усе, про що ти розповідав мені, бігав за тобою по магазинах, хоча ненавиджу торгові центри, і ночував у Чанбіна, щоб ти міг побути з своєю дівчиною.
Всередині Джісона ламаються залишки самовладання. Він стримує сльози і продовжує. Так, наче ще сьогодні вранці не обіцяв собі поховати ці почуття назавжди.
– І, знаєш, якщо ми вже почали за це говорити, то я хочу, щоб ти знав, що кожен чортів вірш я ЗАВЖДИ читав до тебе, хоч переді мною була ціла зала людей. Щоразу. І кожну чортову пісню, після запису якої мене називали неймовірним романтиком і заздрили моїй майбутній дівчині, я писав і співав про тебе. Уявляєш? Який я жалюгідний? Я для тебе після цього огидний? Неправильний? Скажи. Я хочу почути від тебе правду. Хочеш – можеш мене вдарити. Я тобі дозволяю. Часом мені дуже хотілось би, аби мене до смерті забили і залишили вмирати десь під дощем на бруківці. Так би було легше. І, якщо ти думаєш, що я в захваті від своїх почуттів, то ти помиляєшся, тому що я ненавиджу себе. І ненавиджу те, у що перетворююсь від того, що люблю тебе. Від того, що хочу неможливого і це робить мені бо…
Удар.
Джісон відчуває пекучий біль у лівій частині обличчя.
“Боляче” – недосказане слово глухим ехо крутиться в думках і змішується з присмаком крові на язиці.
Хьонджін різко розвертається й виходить. Він біжить по коридору в сторону сходів і зупиняється перед ліфтом. Навпомацки знаходить кнопку, натискає її та опускається чолом на холодну поверхню дверей. Його трясе від тривоги, він кутається у пальто і намагається заспокоїтися. На жаль, геть безуспішно.
_____________
У Джісона було відчуття, що він дихав Хьонджіном. Він відчував себе біля нього живим. Вважав його найпрекраснішою людиною, яку зустрічав.
Певно, недарма Джісон обрав саме акторство. Він би, звісно, швидше клоуном себе назвав, а не актором, та насправді це потребувало майстерності – продумувати свої рухи, міміку і слова щоразу так, аби ніхто не здогадався.
Джісон знав, що його почуття ніколи не стануть чимось більшим, але він любив кохати Хьонджіна. Любив спостерігати за ним на сцені, коли той виглядав, як Голівудська зірка, а не звичайний студент. Поправляти пасма його довгого волосся, поки той малює картини і руки його всі у фарбі. Любив до біса те, як Хьонджін сміється, тому жартував біля нього так багато, як ніколи раніше.
Джісон тримався. Чесно. Він щиро усміхався щоразу, як Хьонджін ділився своїми почуттями до чергової милої дівчини з першого курсу. Він підтримував його у всьому і навіть часом захищав. Але, насправді, власні почуття повільно з’їдали його зсередини. А нещодавно у Хьонджіна з’явилась дівчина і жити з ним стало нестерпно. Сил робити вигляд, що Джісону байдуже на те, як Хьонджінові очі сяють в її присутності не було. Тому він вирішив з’їхати до Чанбіна – друга з музичного факультету, з яким вони разом працювали над піснями й зависали у студії по вихідним.
Джісон розумів, що так буде краще, бо знав, що Хьонджін ніколи не відповість взаємністю, а признання лиш зруйнує їхню дружбу і є найгіршим варіантом.
І ось тепер Джісон стоїть на гуртожитському балконі і, ховаючись від вечірнього вітру у зимову куртку, намагається зібрати уламки власних думок докупи і зрозуміти, що ж саме він відчуває.
Біль. Звичайний фізичний біль у щелепі від удару. Холод, який заповзає під куртку разом з зимовим вітром. Спустошення. Бо всі його почуття щойно наче привселюдно повісили. Вбили.
Джісон не ніколи не думав про те, як почуватиметься, коли признається, а у відповідь побачить розчарування в очах Хьонджіна. Тепер він знає, як це. Це боляче, але не катастрофічно. Просто весь світ розбивається на маленькі гострі шматочки і сіріє.
__________
Вони перестають спілкуватись. Не змовляючись, роблять вигляд, що присутності один одного на парах і репетиціях не існує.
Хіба дивною є для усіх інших студентів така поведінка, бо всі звикли бачити, як Хьонджін з Джісоном бігають по сцені, сміючись, кривляють викладачів за їхніми спинами і тікають з занять їсти морозиво та пити холодне американо у кав’ярню неподалік корпусу.
Тепер Джісон взагалі не жартує і не сміється. Він каже, що “все окей, просто простудився”. Показово кашляє і шморгає носом. Ховає очі у розгляданні ламінатного покриття кабінетів, а вибілене нашвидкоруч у ванні Чанбіна волосся ховає під щільною тканиною старого худі.
Хьонджін навпаки – незвично багато сміється і розповідає, як бачить красу у мистецтві. Захоплюється всім, що розповідають викладачі і на повну викладається на прогоні нових виступів. Та, як тільки він зникає з поля зору інших людей – теж опускає очі і втомлено зітхає. Відволікатись важко. Важко не думати про той вечір і про Джісона. Кожне слово залишається у пам’яті. Хьонджін не може позбутись відчуття, що щось не так. Усе не так.
Тому, втомившись тримати все у собі, через тиждень Хьонджін пише коротке: “Ти зараз де? Давай поговоримо”
І Джісон вже через хвилин десять після того стоїться на балконі одного з навчальних блоків університету мистецтв.
Там холодно до почервоніння кісточок на пальцях і бажання сховати ніс у тканині шарфа. Весна почалась з паморозі на шибках і тонкої криги поверх поодиноких калюж.
Джісон гає час за розгляданням хмарок пари, що вилітають з власного рота, аж поки не відчиняються двері, і на балкон виходить Хьонджін. Він дивиться на Джісона, сумно усміхається своїм думкам і схильовано поправляє пасма довгого волосся.
– Привіт, – шепоче Джісон і власний голос видається йому чужим. Хьонджін підходить ближче й теж спирається ліктями на метал поручнів. Від нього пахне звичними парфумами, Джісон мимоволі вдихає запах разом зі свіжістю морозу на повні груди і опускає голову. Сил підняти очі й побачити розчарування у чужих немає.
– Привіт, – Хьонджін відповідає запізніло, – Пробач.
– За що?
– За удар. Ти не заслужив цього. Але я дійсно розізлився тоді. Здається, наче злюсь й досі. Нічого не можу зробити. Просто… Просто мені здається, ніби ти усе зруйнував. Нашу дружбу, спокій, комфорт. Майбутнє. Це не так, я знаю, чесно знаю, ти нічого навмисне не руйнував. Так вийшло, нічого не поробиш. Але я був щасливий бути твоїм другом всі ці роки. Я сподівався, що це буде на все життя, бо ти був першим, хто став для мене настільки близьким і рідним. Я мріяв, що одного дня ти будеш дружбою на моєму весіллі, хресним моїх дітей. Ми будемо їздити на гастролі, грати у театрі, а в старості дивитися записи теперішніх виступів і згадувати про студентські роки з усмішками на обличчях. А тепер. Це все посипалось, розбилось, як дурна дитяча мрія. Я до біса дорожив нашою дружбою, Соні. Як нічим іншим. Я хочу вірити, що ти це помічав. Але я був таким сліпим весь час. Боже. Як я міг не помітити, – Хьонджін криво всміхається і намагається стримати сльози, – Як я міг не помітити, що ти мене любиш. Зараз це здається таким очевидним. І це лякає. Я не забираю назад слів про те, що ти – найкраще, що траплялось зі мною за увесь час. І що, повернувшись на перший курс, я б усе одно обрав жити з тобою у гуртожитській кімнаті, дружити і проводити увесь вільний час разом. Але я б дуже хотів повернути час назад, і не знаходити тоді тебе на балконі. Я хотів би, щоб тієї розмови не було. Щоб ти казав про те, що любиш мене, щоб ти взагалі ніколи не любив мене. Я готовий прийняти те, що ти гей. Але я не можу прийняти твої почуття. Я дійсно тебе не розумію. Тепер здається, що я взагалі тебе не знаю. Навряд чи ми зможемо спілкуватись, як раніше. Я попросив тебе зустрітись, бо хотів вибачитись. Пробач ще раз. Ти не заслужив мого удару, я не знаю, що на мене тоді найшло.
Хьонджін замовкає і гучно видихає залишки слів, що стримав, аби не видати всієї глибини своєї образи на колишнього друга.
Джісон розглядає голі вітки горіхів і лип. Ховає руки до кишень куртки і стискає пальцями пачку сигарет.
– Час назад не повернеш, твоя правда, як і нашу дружбу. Ти теж мені пробач. Я дійсно все зруйнував. Бувай, мушу йти, у мене ввечері ще додаткові заняття.
Джісон проковтує бажання вилити на Хьонджіна чергову тираду про свій біль і почуття, бо знає тепер напевне, що той не зрозуміє. Він ніколи б не зрозумів того, наскільки це боляче – невзаємно кохати хлопця, і як це важко – приховувати щодня свої почуття, усміхаючись, попри бажання вбити себе, аби не відчувати взагалі нічого.
____________
Після цього вони перестають спілкуватись остаточно.
Джісону здається, що весь світ вкривається сірою пеленою. Дні пролітають повз, залишаючи розмиті відрізки спогадів. Йому найбільше за все хочеться сховатись від усіх і всього, від самого себе.
Тому Джісон ховається від відповідальності і лекцій у рандомних кав’ярнях, від людей - щодня під каптурами теплих оверсайз худі, а від хвилювання в очах Чанбіна - у місцях поодаль від центру, де він залишається наодинці і де йому насправді стає ще гірше.
Тому що спершу фантомна біль у щоці й уламки чужих слів заповзають до голови як отрута, і тиснуть. Емоції варіюють між гнівом й розчаруванням до бажання вирвати себе ж з себе. Аби не згадувати, аби лиш не повертатись до того моменту. Джісон не може позбутись відчуття безпорадності й безповоротності. Щоденна рутина водночас і відволікає, і стає випробуванням. Одного дня здається, що трішки краще, а вже наступного - геть ні, бо насправді гірше. Щодня лунають у власних думках обіцянки завтра взяти себе в руки й зосередитись на майбутньому та навчанні, і щодня вони розбиваються об туман, що застелає розум.
Одного дня Джісон злиться сам на себе, їде до річки й викидує у воду неймовірну кількість каміння. Ледь не кричить у ріку все, що відчуває і хоче сказати. Стає трішки легше. Він купує собі улюблене айс-американо і обіцяє почати турбуватись про себе й про людей, які залишились у його житті. Тому він готує для Чанбіна вечерю і цікавиться новими студентськими заходами. Це не дуже допомагає, та Джісон намагається повернути собі себе, тому старається бути веселим і активним, усміхається хмарам і дітям, читає вірші та пише музику. Йому ж самому це час від часу видається надто фальшивим.
Через якийсь час Джісон ловить себе на тому, що не тримає на Хьонджіна взагалі жодної образи чи гніву. До пам’яті заповзаються лиш приємні спогади, але роблять вони боляче. Примарно так, наче віддалено, але всі теплі спільні моменти, як і власні почуття, болять. І Джісон не може позбутись нав’язливих думок, хоча й намагається. Не може позбутись бажання поговорити з Хьонджіном. Знову побачити його усмішку, почути його голос.
Джісон знову починає ховатись, сам того не помічаючи. Пропускає чужі розмови повз вуха, а життя повз себе. Перетворюється у клаптик сірості на фоні яскравого світу.
Перечить сам собі. Бо приймає ситуацію і розуміє, що дороги назад немає. Згадуючи останні розмови і всі болючі слова, з Хьонджіном тепер бачитись не хочеться. Та все одно здається, що лиш Хьонджін міг би зруйнувати ту сірість. Що його сміх і теплий погляд, як колись, наче диво, могли б врятувати, витягнути з ями. Джісон знає, що цього не трапиться, і що рятуватись потрібно самостійно, аби не втонути ще глибше. Але він нічого не може зробити з тим, що прокидатись після ночей, коли йому сниться Хьонджін, не хочеться. Хочеться не прокидатись більше взагалі ніколи.