Work Text:
останнім, що бачила джульєта, був різнобарвний хаос із тисяч різних фарб.. хоча яке там, насправді їх був якийсь нещасний десяток, кожну вона виготовляла власноруч у майстерні батька, змішуючи олію з яскравими рослинними пігментами і кольоровою глиною
вона обожнювала малювати. колись у дитинстві, як мати ще не скосила віспа, вона казала, що в дочки «природжений талант! спадковий,від батька». ха, від батька? ні, його картини здавалися їй млявими, вони просто відображали реальність. так, відображали досконало, але не більше того
картини джульєти були не такі, вони пульсували кольором, закручувалися в спіраль всім спектром веселки. часом їй подобалося малювати на воді. спочатку це було випадкове спостереження, як фарби створюють візерунки на воді в стакані. а що як зробити це в більшій посудині й прикласти туди шматок паперу чи невеличке полотно? чому до неї до цього ніхто не додумався? навіщо робити все по шаблону, якщо можна зробити по-своєму?
але всім цим нудним снобистським мордам «респектабельних» і «відомих у вищих колах» знайомих батька завжди плювати. вони не бачать у ній творчу натуру, вони не бачать людину, вони бачать йобану ляльку. а батько бачить багатих наречених, яким її можна сплавити (нарешті бляха, вже 16, а досі незаймана) (а її хтось питав? а нащо? боже, хіба комусь є до цього діло? дивовижно)
хто ж знав, що всього лише через кілька років її кінцем стануть саме ці кольорові спіралі на воді
якщо доля, бог, вищі сили… та що завгодно — існує, то напевно зараз вони всі юрбою дивляться на неї і противно хіхікають. джульєта відігнала від себе ці думки зі страхом богохульства. хоча яка різниця? вона все одно не потрапить до раю
у білому світлі, що слабко пробивалося крізь штори, можна було розгледіти лише пʼять білих речей:
білки двох темних очей
«хоч би не прокинувся, тварюка»
дві руки, що злегка трусяться
«якщо прокинеться, вбʼю»
дещо блискуче в цих руках
«чому я взагалі це роблю, чому я наважуюся на такий крок?» — можливо, думав би хтось інший на її місці, але вона без зайвих думок різко опустила блискучо білий предмет, доки він не засліпив її своїм білим блиском, ще раз, і ще раз, і ще раз — поки він з білого не став червоним
поки сама кімната не стала червоною (вона спіймала себе на думці, що це могло б стати чудовою натурою для її нової картини) (картини, яка складається лише з мільйона відтінків червоного)
фарби змішувались самі, малювали на воді шалені візерунки. в останні миті свого життя вона бачила лише роззявлені кольорові пащеки, безліч викривлених спотворених голів. ці химерні істоти насміхалися над нею, звали за собою, тягнули в крижану глибину — туди, звідки не повертається ніхто
шумний карнавал танцював, кружляючи навколо неї, помаранчеві плаття, жовті маски, зелене пірʼя, вона кружляла і танцювала з ними в унісон, але як не намагалась, не могла вловити ритм цього потоку
джульєта хотіла бути його частиною. шила химерні костюми, блакитні, як води гранд-каналу, брала намиста з сапфірів, успадковані ще від її прабаби, і намагалася зліпити це все в нестандартний образ. але найголовнішим була маска. будь її воля, вона б носила її завжди. тоді можна було б не ховати емоцій, а надто огиду
хотілося плакати та кричати, але маска давила на обличчя, багатошарова мляво-фіолетова сукня ставала все важчою, а холодна вода зводила м‘язи обличчя, і виходила лише викривлена посмішка болю. перед очима стрімко темнішало. але при цьому здавалося, що це триває вічність
в легенях більше не залишилось повітря, перед очима бігали чорні мушки, розростаючись в силуети аморфних чорних істот. нарешті кольорові монстри зʼєдналися з чорними, знаменуючи кінець її початку
«з того моменту пройшло вже кількасот років. повертатися назад? хах, найтупіше, що я колись чула. мертві та безсмертні мають залишатися в потайкраї, живі — у вимірі смертних. все, крапка. знати не знаю, що задумала ця купка довбойобів, але злити знать міфрополісу, порушуючи договір, здається мені, ідея так собі»
дим плив кімнатою, змішуючись із відблисками ламп. той, кому хрома довіряла принаймні трохи більше, ніж ніяк, стояв коло вікна, дивлячись на вічно передсвітанкове місто, над яким величезною башнею височіла місцева цитадель корпорації, ледве чутно муркочучи під ніс якусь мелодію
інший вмостився на дивані віддалік, закинувши ногу на ногу, тримаючи в пальцях електронну сигарету і нетерпляче постукуючи ногою по підлозі. ще кілька знайомих облич розмістилися поряд із ним, двоє з них невпинно про щось воркотали між собою (точно крисять на решту, як завжди)
почувши її присутність, той, що стояв біля вікна, різко припинив мугикати пісеньки
«але ж.. він знає, на що підписався, правда ж?»
маска давила на обличчя все сильніше. але тепер вона вже не могла її зняти. вона була з нею одним цілим
— не сумнівався, що ти теж прийдеш, mon chéri. — співочий протяжний голос, який звучав ніби зі старого грамофону, заполонив кімнату. — як бачиш, нас не надто багато. але це ненадовго. а поки це наша.. невеличка таємничка
він підійшов до неї, провів долонею по її волоссю, а потім елегантно припідняв кігтистою рукою її обличчя за щоки та пильно подивився в очі
— наша невеличка таємничка.. це ж все ще таємниця, правда, солоденька?
він зиркнув на того, хто мовчки спостерігав за ними, сидячи на дивані, а потім його погляд різко посерйознів, і голос зазвучав так, ніби десь у глибинах вʼязниці Тартару прадавнім поставили мікрофон
— ти ж нікому про це не кажи, джульєто. домовились?
хрому пересмикнуло, коли вона почула своє прижиттєве ім‘я, вона перехопила його руку, відштовхнувши її від себе.
той, хто сидів неподалік, поперхнувся, закашлявся і видав незрозумілого значення переривчастий звук, схожий водночас на смішок та на раптові перебої в електриці
інші присутні мовчки зиркнули на них із цікавістю.
— вважайте, я в ділі.