Work Text:
– Але ти б все одно його покинув, – промовив “Хікару” після паузи, яку переривав лише гул цикад.
Він катався на гойдалці, ніби йому 8, а не 16. Йошікі тряхнув головою. Ні, йому не 8 і не 16. Йому багато сотень років і водночас немає ще й року. Вода в рюкзаку нагрілась і зовсім не допомагала стишити біль у пересохлому горлі. А може, ним просто підіймалась жовч, як завжди, коли Йошікі згадував, хто біля нього.
– Чому? – промовив тихо він, знаючи, що “Хікару” почує питання навіть у беззвучному порусі губ.
Він ніколи не уникав питань і не намагався грати дурника, щоб перевести тему. І це виводило з себе, хоча б мало б навпаки.
– Поїхав би вчитися. У місто. Став би багатим. Забув наше селище, – на кожне речення припадав скрип гойдалки, коли вона знову й знову летіла в гору. Перед носом Йошікі пролітали зношені кросівки, за якими вони колись разом їздили в місто.
– Я б не поїхав без тебе! Без... без нього. Він це знав!
Набравши висоту, “Хікару” безстрашно відпустив руки й на секунду Йошікі здалось, що той полетить до палючого сонця, як Ікар, а потім впаде розтрощеною лялькою додолу, заливаючи все кров’ю. Так завжди було в його снах. Хікару намагався звільнитися, але темні тіні-руки тягли його додолу. І він, розбитий і поламаний, посміхався Йошікі кривавими губами й на останньому видиху казав: “Біжи звідси”.
“Хікару” приземляється на обидві ноги й Йошікі інстинктивно морщиться, почувши хрускіт колін: стрибок з такої висоти мав би бути болючим. Але “Хікару” посміхається, демонструючи гострі ікла. Звісно, звісно, йому нічого не болить. Хіба болить щось мертвому тілу, в грудях якого замість личинок копошиться сутність із дитячих кошмарів? Якщо Хікару ще був живий, чи відчував він, як та пролазить всередину нього?..
– А ти йому нічого не казав! – занадто життєрадісно продовжив “Хікару” і підняв вгору палець, ніби довів свою правоту. – Я б пам’ятав. Але я радий, що ти мене не покинеш. Я теж тебе ніколи не покину.
В його голосі звучала та сама нездорова ніжність, яка могла б вдушити Йошікі, якби він смикнувся. Але він не смикався. Він дозволяв цій ніжності охопити себе кільцями, як змії, і захистити від реальності. Або вбити. Чи є різниця? Йошікі її не бачив.
Вони йшли додому, ділячись навушниками. В них грало щось таке ж задушливе, як і цей вечір, і “Хікару” постійно смикався, щоб щось показати, через що навушник випадав то з його вуха, то з вуха Йошікі. Це було знайомо. Йошікі прикрив втомлені очі і дозволив собі уявити, що звично йде додому з Хікару, який проведе його, а потім піде додому сам, але нав’язливі думки гуділи не гірше цикад. “Хікару” розказував щось про те, що хоче з’їсти завтра, а в голові Йошікі лунало тільки: “Невже він справді помер думаючи, що я покину його? Невже він справді вирішив покинути мене першим, щоб не переживати цього?”.
Але якщо сказати по правді, він би ніколи не зізнався. Вони не говорили про такі серйозні речі і ніколи навіть не спілкувались серйозним тоном. Обговорити гру? Побігти пограти в ліс? Піднятися на дах пожежною драбиною? Дуже легко. Обговорити плани на майбутнє? Побігти обійняти на прощання, коли обидва стояли під дверима й просто мовчки дивились одне на одного, бо теми розмов закінчились? Піднятися з підлоги й лягти поряд у ліжко під час ночівель? Ніколи в житті.
Бо Йошікі клятий боягуз і завжди ним був. Цього не змінила навіть смерть Хікару. Давай, шмаркля, зізнайся собі, що ти його... Ти його. В животі розлився холод, в очах защипало. “Хікару” нічого не помічав. Він був веселий і грайливий, як цуценя, як Хікару, але при цьому зовсім по-іншому.
Через те, що він боягуз, а Хікару дурень, він зараз ішов додому з трупом своїх мрій про майбутнє, де на них не будуть дивитися сусіди, де вчитель не буде презирливо кривити ніс, коли у підручнику англійської мови згадуються одностатеві шлюби, де мама не дивитиметься на нього сумними очима, що все розуміють. Всі знали. І насправді Хікару дурнем не був. Можливо, попри вдавану сміливість, він теж був всього-навсього боягузом.
Можливо, він теж приховував від Йошікі плани закінчити школу і втекти разом у місто, працювати в придорожному кафе чи бібліотеці й жити в такій маленькій квартирі, що в кімнату вміщалось би лише одне ліжко, яке було б виправданням, щоб спати разом. Можливо, він теж хотів би прокидатися разом, дивитися, як Йошікі готує, жартуючи, кажучи батькам, що все ще не зміг знайти наречену і просто присвятить себе роботі. Можливо, останнім, що він прошепотів світу, який згасав перед його очима, було не “Біжи”, як снилось, а “Я кохаю тебе, ...”. Цікаво, чи пробував він підставити на місце паузи в кінці речення ім’я, щоб хоч раз почути, як звучить ця фраза.
Йошікі пробував, коли вночі не вдавалось заснути від почуттів, що рвали зсередини кігтями. І ненавидів себе за це кожен раз, коли зустрічався поглядом з Хікару на наступний день. Як було б зручно просто бути таким, як всі.
Але зараз це було неважливо. Хікару пішов і помер, пішов сам, ніби думав, що в разі чого Йошікі зможе побудувати майбутнє й без нього. Бо Йошікі ніколи не казав, що майбутнього без нього не уявляє.
“Хікару” звично кидається йому на шию на прощання і радісно вигукує:
– Я такий радий, що поряд з тобою і можу захистити тебе від усього!
Його руки на шиї здаються холодними, як і мало б бути у мерця. Відчуваються, як лещата, що тягнуть до безодні. Але хай. Якщо Йошікі став причиною смерті Хікару, то буде справедливо, лише якщо те, що від Хікару лишилось, стане обіймами смерті для нього. Він обійняв “Хікару” у відповідь.