Work Text:
Він вдячно припадає кінчиками пальців до непевного тьмяного кільця, впізнаючи за ним родимку — доказ, що в минулому житті його колись таки любили вдосталь сильно, аби нагадування про це залишилося в наступному.
— У тебе є родимки?
— Дивне питання.
Воно змушує Скіфа відкласти справи, втім не пасивно завмерти, а закрутити бинт назад у брудно-кривавий кавалок, мов у гранатовому соку, оголюючи налиту юшкою вирву з якої десять хвилин тому Ріхтер дістав кулю.
— Навіть якщо були, навряд їх вдасться знайти.
Тон його глузливо безнадійний, але для Ріхтера більше спонукальний. Він проводить пальцями під розірваним одягом, звільняючи більше місця для огляду, наче намагається знайти продовження картини за рамкою: без остраху, що перед ним репліка, з зосередженим лицем знавця.
Вперше зупиняється в згині ліктя; розв'язні крапочки зі слідами дробовика — три в ряд. Дія захоплює й самого Скіфа, мов пальчиковий театр для дошкільнят — він геть дивитися на власне тіло по-новому, дозволяючи Ріхтеру ретельно пробиратися кудись глибше, ніж під зашкірок дробленого-різьбленого епітелію.
Ріхтер доходить висновку, що любили Скіфа не менш, ніж до безтями, з зусиллям обводячи бездоганну й недоторкану цятку на хрящі лівого вуха. Ріхтер називає його минуле життя словами білої заздрості, вказуючи на залишки плямки по зовнішній стороні мізинця, що підступно ховається за шрамом від тисячної з чимось сутички, котрої зараз і не пригадати. Ріхтер безумовно тішиться, помічаючи вцілілу родимку на відправній точці — щойно застиглому ставку крові на руці, де примостилась коричнева зернинка, мов рибалка, що вже зачепив свою здобич.