Work Text:
Вечір літератури мав би бути черговим заходом в університеті, який Чєюн ніколи не відвідає, надавши перевагу перегляду серіалу з сусідом по кімнаті або посиденькам в улюбленій кав’ярні з друзями. Але наполегливість Хвєсина, того самого сусіда, змусила змінити плани на вечір суботи й все ж таки відвідати хоч якийсь захід, що пропонувала студентська рада (окрім вечорів танців, які Чєюн ніколи не пропускав). Він любив читати, особливо якусь маловідому інтимну поезію, що часто відкликалась його душі, бо на великі прозові твори його концентрації уваги ніколи не вистачало (хоча це дуже різнилось з обраною ним же архітектурою), а невелика поезія завжди стисло й влучно передавала увесь сюжет і почуття персонажів, не потребувавши багато часу на прочитання якою ж була кімната в будинку персонажа, скільки в ній стільців й чим вона пахне.
Взявши одну з улюблених збірок, він сидів на своєму ліжку, спостерігаючи, як Хвєсин перериваю усю шафу догори дриґом, щоб віднайти якусь річ. На годиннику була 7:50, за умови, що захід починався о 8, а вони навіть не на половині шляху до місця проведення літературного вечора. На зауваження про їх запізнення, Чєюн чув:
- Ми йдемо у простір до творчих людей, такі ніколи не приходять вчасно.
Важкий видих й чергове заглядання у свій збірник з метою віднайти ідеальний вірш для того, щоб Чєюн міг прочитати його на заході. На очі знов і знов потрапляв зовсім невеликий вірш про море, який навіть можна було б сплутати з якоюсь дитячою лічилкою, але цим він і приваблював – нагадував про дитинство на узбережжі. Прочитавши його декілька разів про себе й підібравши ідеальну, на його думку, інтонацію, Чєюн затвердив вибір, коли думки перервав Хвєсин.
- Ну як тобі? — він покрутився на одному місці, демонструючи чорну атласну сорочку, під якою було видно білий гольф.
- І ти усі пів години шукав це?
- Що значить «це»? — він погрозливо простягнув вказівного пальця. — Ця сорочка коштувала 2/3 моєї стипендії, май повагу.
- Це змінює справу, — Чєюн встав з ліжка, поправляючи свої темні прямі штани, — вона чудова, ти чудовий і було б чудово, якби ми не прийшли під кінець вечора.
…
Захід проходив у маленькій залі університетської бібліотеки. Організатори турботливо прикрасили простір й навіть змогли випросити в ректора закупити м’які крісла замість звичайних стільців з аудиторій, що дозволяло повністю розслабитись й зануритись в атмосферу спокою та гармонії. Хвєсин мав рацію щодо запізнень, бо прибувши на місце із запізненням у 20 хвилин, Чєюн побачив, що захід ще не розпочався й вони навіть змогли зайняти вдалі місця, з яких було гарно видно центральне крісло, на яке сідали люди, щоб поділитись поезією з іншими.
Чєюн навіть не питав, чому Хвєсину так терміново знадобилося відвідати вечір літератури, бо все і так було зрозуміло з його поведінки – збирався пів вечора точно не для того, щоб гарним прочитати вірш з першої книжки, яку він нахабно і без дозволу витягнув з полички Чєюна. Такі «захоплення» змінювались кожні 2-3 місяці, тож він навіть не встигав запам’ятовувати ім’я причин нових інтересів, бо після кожного такого ім’я йшла фраза «він точно моя доля». Ну, можливо Чєюн не знає про шизофренію Хвєсина й тому в того дійсно нараховувалось не менше 10 «доль», але його це не сильно і турбувало – з Хвєсином просто й легко спілкуватись (але погоджуватись спонтанно записуватись на великий теніс разом із ним він не був готовий).
Із запізненням в 40 хвилин, перший «спікер» пройшов до великого крісла з невеликим червоним збірником у руках, що офіційно розпочало вечір. Студенти старанно читали обрані вірші, деякі навіть змінювали тембр голосу та інтонацію, якщо персонажів було декілька. Чєюну подобалось слухати, навіть якщо деякі тексти не торкались його серця (він не дуже любив читати про восхвалення чоловічих статевих органів, що порівнювались із банкою прохолодної коли в жаркий день).
«Спікери» змінювались один за одним, більшість він навіть впізнавав – можливо бачив їх у столовій за обідом, він навіть побачив причину, чого він сьогодні тут, зрозумівши це, коли Хвєсин почав ну дуже гучно плескати в долоні, але один з останніх поціновувачів літератури змусив Чєюна сильніше зануритись у підсвідоме. Він ніяк не міг згадати, чи перетинались вони десь в коридорах університету чи в аудиторіях – хлопець виглядав знаймо й незнайомо одночасно. Хоча такі риси обличчя він мав би запам’ятати навіть після короткої зустрічі через їх яскравість. Він взявся нізвідки, наче вилізши з полиць із книжками, що замінювали стіни кімнати, й обережно сів на крісло й тишу замінив низький голос.
- « Я ловлю тіні у віконній рамі,
Кожна — мов розірваний мотив.
Шепоче ніч про те, що є між нами,
Хоча слова лишаються прості.
І мить одна — як цілий океан,
Де хвилі дихають у ритмі наших снів.
Чи знайде берег хто його шукав,
Чи потоне серце, що тримає гнів?».
Чєюн відчув мурахи на спині й сильніше стиснув власний збірник у руках – він хотів вибігти й забрати книгу з рук парубка, щоб дізнатись автора й за одну ніч прочитати усю його бібліографію. Не встигши оговтатись, він зрозумів, що «темний Ромео» (так його він встиг схарактеризувати) вже не сидів на попередньому місці. Обвівши кімнату поглядом він побачив його вже стоячого біля полиці, де і, вірогідно, стояв раніше, спершись об неї плечем зі схрещеними руками. Його гострі риси обличчя ховала тінь полиці, від чого він здавався «безликим». Ця загадковість довершувалась його одягом і навіть трохи…вабила? Цей хлопець взявся з повітря й прочитав своїм холодним низьким голосом найкраще, що Чєюн чув за сьогодні, звісно цей «Ромео» не міг не вабити.
Коли останній вірш був зачитаний, усі учасники стоячи поаплодували один одному й розмістились групками по всій кімнаті. Хвєсин одразу побіг до своєї нової «жертви», кинувши на останок щось по типу «зустрінемось у гуртожитку». Чєюн лиш похитав головою, але йому й на краще – він мусив віднайти «темного Ромео», щоб дізнатись автора вірша. Не помітивши його ні в якій з компаній, він звернув увагу на стіл у дальньому кутку кімнати, на якому сидів його сьогоднішній фаворит, ткнувшись своїм довгим носом у якусь книжку.
- Привіт. — Чєюн м’яко всміхнувшись хлопцю, помітивши, що той трішки здригнув від неочікуваності.
- Привіт. — по тілу знов пройшлись мурахи – його голос відчувався як лід на оголеному гарячому тілі. Чомусь на думку спало саме це порівняння.
- Мені дуже сподобався вірш, що ти прочитав, я в захваті.
«Ромео» всміхнувся, й Чєюн зауважив, що його посмішка абсолютно контрастує з обличчям. Вся строгість зникала і він став схожим на великого кота, якому б хотілося почесати гриву.
- Дякую, твій вірш теж чудовий, я люблю твори цього автора. — Чєюн усміхнувся ще яскравіше, хоч і розумів, що його «обранець» й поруч не стояв із тим, що він почув з вуст цього хлопця.
- Дякую! Він дійсно пише чудово, а от автор твого вірша загадка для мене, але я дуже хочу познайомитись із ним більше. Міг би я дізнатись його?
Той трішки помовчав, замислюючись про щось.
- Можливо, нам варто спершу познайомитись?
Чєюн зрозумів, наскільки погано виглядав зі сторони. Звісно, він мав би спершу представити себе й дізнатись ім’я співрозмовника, але ж дізнатись автора він хотів так сильно, що міг забути про все на світі.
- Оу, так, вибач мою нетактовність. Чєюн. Лі Чєюн. — останні слова він промовив дуже чітко, ніби диктував їх адміністратору, що реєстрував його в якійсь важливій конференції. Парубок повернув свою котячу посмішку.
- Джухо. Бек Джухо. — він скопіював інтонацію Чєюна, від чого він тихо засміявся, ховаючи сміх десь в рукаві гольфу.
- Дійсно вибач мені, вірш настільки заполонив розум, що я шокован, як взагалі згадав власне ім’я.
- Буває, іноді мистецтво змушує людей сходити з розуму, не те щоб викликати тимчасову амнезію.
Чєюн знов розсміявся, помітивши, що котяча посмішка трішки збільшилась — цікаво, чи здатен він замурчати?
- Твоя правда, тож… чи можу я дізнатись автора?
- Не думаю, що тобі треба ця інформація.
Відповідь прилетіла наче сніг в обличчя. Мила й приємна розмова, як здавалося Чєюну, в мить перетворилась на ту, що могла дратувати. Він хотів знати автора й ніхто інший не міг вирішувати це за нього.
- Чому ж це? — він намагався прибрати усю саркастичність відповіді, але йому це ніколи не вдавалося, то чому б зараз мало? Усмішка нікуди не зникала з обличчя співрозмовника, і Чєюну це дуже хотілося б виправити.
Джухо встав зі столу й наблизився до вуха Чєюна й промовив так, щоб почув тільки він.
- Бо ти й так вже все знаєш.
Здалося, що мозок вимкнувся на секунду й увімкнувся наново, перезавантаживши систему. Чєюн повернув обличчя до нього, піднявши одну брову.
- Що ти маєш на увазі?
- Мені завжди здавалося, що одного представлення достатньо. — він знизив плечима, знов сідаючи на стіл. Чєюн пару разів кліпнув, намагаючись відновити попередньо створені файли в голові, які зникли після перезавантаження.
- Зачекай, це що…Твої вірші?
Той тільки обережно кивнув, нахиливши голову на бік. Пара секунд мовчання й очікування подальших дій. Чєюн різко постави руки з боків від стегон Джухо, від чого у другого збільшились очі, а серце пропустило декілька ударів. Він не міг передбачити, що той може зробити далі.
- Ти прочитаєш мені їх усі. Сьогодні ж.
…
Прохолодний вітер хитав обережно висаджені кущі на даху бібліотеки. Сонце ось-ось мало б визирнути з-за горизонту, а двоє парубків так і продовжувала сидіти на тому даху, хоча його спокійно можна було б називати «останнім поверхом». Тут було декілька меблів й невеликі теплиці з різними рослинами, щоб студенти могли спокійно проводити час після занять, або для підготовки до них. Чєюн до сьогодні ніколи не заходив сюди, надаючи перевагу власній кімнаті, бо сусід ніколи не заважав йому і велику частину часу проводив поза кімнатою. Тож іноді йому могло здатись, що він живе у ній сам, просто іноді пускаючи Хвєсина переночувати. Джухо ж навпаки, проводив багато часу саме тут, називаючи це «місцем своєї сили».
- Мені завжди здається, що тут навіть легше дихати, ніж десь унизу. — він оглянув вид навколо себе. — Та і Музам тут легше дотягнутись до моєї голови та серця.
Їх «літературний вечір» непомітно перейшов у «літературну ніч», а та мала ризик перетворитись на «літературний ранок». Вони, сидячі на одній з лавок, обговорювали літературу, розповідаючи про улюблених авторі й твори, і звісно ж, за «проханням» (проханням це важко було назвати) Чєюна, Джухо зачитував свої власні, на його думку, найвдаліші творіння. Чєюн намагався не ворушитись, коли той читав, бо здавалося, що своїми рухами можна розвіяти чарівну ауру, яка розпливалась навколо них, наче дим з благовонні, що тліє.
- Чому цими текстами не розвішана уся дошка пошани в головному корпусі? – Чєюн подивився в очі Джухо, а той лиш опустив їх, криво всміхнувшись.
- Не люблю публічність.
- Але як можна залишати таке лише у блокноті? — він вихопив записник Джухо, який прийняв тоді за книжку й обережно провів великим пальцем по корінцю — на чорній обкладинці виднілись глибокі тріщини від заломів.
- Чому ж залишаю, — він спостерігав, як Чєюн проводить пальцями по тріщинках, ніби роблячи спробу загоїти їх, — я читаю їх на подібних заходах, як сьогодні…вчора, точніше.
- І цього достатньо? — Чєюн знов подивися йому в очі, але він вже не опускав їх.
- Для мене – так. — він обережно забрав записник, поклавши його поруч на лавку. — Ходив би на минулі, то мав би нагоду чути їх куди раніше, ніж на третьому році навчання.
- Якби я знав, що в нас такі талановиті філологи, повір, я б бігав туди з першого дня ще й притягнув би собі іменне крісло. — Чєюн чарівно посміхнувся йому, швидко кліпаючи, від чого сам і розсміявся, знов отримавши велику котячу посмішку у відповідь. Кожний раз коли Джухо так посміхався, серце наповнювало відчуття теплоти, що розтікалося далі по всій грудній клітині.
Здавалось, вони дивились один на одного трішки менше вічності, але ніхто не збирався ховати очей, допоки Чєюн не побачив світло на обличчі Джухо. Він повернув голову і помітив сонце, яке вирвалось з кріпких обіймів горизонту, щоб розпочати новий день. Мабуть, настав час прощатись. Як мінімум на сьогодні. Він знов подивився на Джухо, який, як виявилось, теж дивився на схід сонця й замислився про щось своє, бо на обличчі вже не було котячої посмішки, а міцно стиснені губи.
- Думаю, час іти, — Чєюн встав, поплескавши по своїх штанях, на які вітер приніс трішки осіннього листя, — дякую за проведений час, мені було безмежно цікаво.
Тільки він розвернувся у бік сходинок, як його зупинив низький голос.
- Чєюне, — так його власне ім’я ще ніколи не звучало. Це було незвично і якоюсь мірою навіть приємно. Він розвернувся, очікуючи почути певну фразу, — приходь у п’ятницю в кав’ярню неподалік від університету, там буде проходити вечір молодих письменників. Буду радий тебе бачити.
-Але ж я не молодий письменник, — він розвернувся всім тілом до нього, схрестивши руки, — невже мені можна відвідувати такі «закриті» заходи?
-Будеш там як мій шанувальник, — Джухо трішки всміхнувся й встав з лавочки, щоб зрівняти їх зріст, хоч і був вищим на декілька сантиметрів, — а якщо серйозно, то ніде ненаписано, що туди можна лише митцям, тому я дійсно чекатиму тебе.
-Добре... я прийду. – він посміхнувся, намагаючись скрити своє невеличке розчарування, але тримав у голові думку про наступну зустріч. Чєюн швидко пішов у бік сходів, але в останній момент розвернувся до Джухо, який дивився йому вслід, і послав повітряний поцілунок, який завжди робив на прощання.
Коли його силует перестав виднітись, здивований Джухо, сам того не розуміючи, простягнув долоню вперед, міцно стиснувши її, немов намагаючись спіймати те, що надіслав йому Чєюн наостанок. Він притягнув долоню до себе, і обережно відкрив її, немов там сидів метелик, але нічого не побачив, що і не дивно. Він посміхнувся власному вчинку, який зараз здавався дурним, але швидко викинув це з голови й схопив записник, не поспішаючи залишив місце.
…
Джухо гучно впав на своє ліжко, від чого Хун, який мить тому спав, налякано підскочив, намагаючись роздивитись джерело звуку. Побачивши Джухо, що був вдягнений у той самий одяг, в якому він пішов учора, він голосно зітхнув, поклавши голову на подушку.
- Котра зараз?
- Мабуть, 6. — Джухо відповів на сиплий голос Хуна, не відриваючи погляд від стелі.
- І де ж ти так довго вештався? — в такі моменти Хун нагадував Джухо його маму, яка завжди прагне «повчити» й «дати настанови», що варто робити і як краще вчиняти. Це був один з пунктів, чому Джухо любив свого сусіда – через відчуття дому.
Насправді він міг назвати багато причин, чому йому комфортно ділити спільний простір саме з ним. Хун ніколи не був особливо голосним, але якщо настрій йому дозволяв, то він ставав найкумеднішою людиною у світі. Він завжди був охайним, до чого й привчав Джухо, який теж любив чистоту, але «творча натура» нерідко залишала повний хаос після себе, від чого Хун ставав скаженим. Може це і прояв мазохізму з боку Джухо, але йому подобалося доводити сусіда до чортиків.
- Як завжди, на даху.
- Якщо ти колись звідти впадеш, я не буду відшкрябувати тебе від асфальту. — Хун поправив подушку, готуючись продовжити свій сон, коли йому прямісінько в голову прилітає маленька декоративна подушка з боку ліжка Джухо. Він холодно подивися на самозадоволеного сусіда, який все так само дивися в стелю й всміхався. — Ти сам це почав. — схопивши власну подушку, він за секунду опинився біля Джухо, перекриваючи йому доступ до повітря. Ніхто не мав права турбувати його сон.
…
Увесь тиждень Джухо провів в очікувані. Він не знає, що його могло так зачепити у його новому знайомому, але відчуття очікування він міг зрівняти з тим, що він відчував в дитинстві перед днем народження. Мабуть, ніхто ніколи не виявляв такого великого інтересу до його творчості, як це зробив Чєюн того вечора? Це і тягнуло. Так, він був «відомим у малих кругах», але саме цікавість Чєюна здавалась такою…відвертою? Купа дівчат (які не знали, що вони не дуже то його і цікавлять, як би їм хотілось) та хлопців підходили знайомитись із ним на подібних заходах, але це було через «образ», який він вибудував навколо себе. Холодний й таємничий. Так його могли б описати люди, які вперше зустрічають.
Він не міг сказати, що йому не подобалась, як його сприймають; карта таро «Місяць», чорний кіт, холодне нічне море – всі прагнули розгадати цю загадку, уявляючи себе «особливими» й «тими самими», хто розтопить кригу навколо, що його і забавляло, бо тієї криги насправді й не існувало. Тому він і бачив їх нещирість і зацікавленість в «оболонці», що він не міг сказати про Чєюна. Його відверто здивувало, що в першу чергу він запитав за автора вірша, а не за нього самого, що звісно трохи вдарило по самолюбству, але це був тимчасовий ефект, укол адреналіну, який запалив зацікавленість й бажання показати трішки більше себе. Та що там себе, він показав своє улюблене місце, яке завжди відвідував наодинці, ще й розповів його значення…Він все ще не розуміє чому, але тоді він «мав так зробити», відчув.
Тож лекції, які й так були занадто довгими для нього, на цьому тижні сприймались ще довшими та нестерпнішими, і ось нарешті настала омріяна п’ятниця. Він купу разів прокручував в голові цей вечір, їх зустріч, що скаже. Він був повністю готовим до цієї зустрічі, додавши декілька нових віршів у свій записник – Музи торкались його серця майже щодня, за що він тихо дякував богиням, переносячи їх старання на папір. Він вже збирався виходити, коли Хун окинув його допитливим поглядом, виглядаючи з-за своєї книги.
- Куди це ти взагалі збираєшся?
- На зустріч митців.— він обережно пригладжував своє волосся, намастивши його гелем.
- Ти ж мені казав, що тобі не сподобалось і «всі там пихаті індики». — він чітко скопіював тон і голос Джухо, як завжди це робив. З самого початку їх знайомства Джухо це не подобалось, але через певний час він і сам перейняв цю звичку, сам цього непомітивши.
- Дам їм другий шанс, — він останній раз подивися на себе у дзеркало й пішов до виходу, підхопивши свій рюкзак, — бувай, люблю тебе!
Хун закотив очі й двері зачинились, коли він побачив, що Джухо не закрив банку з гелем, залишивши його на столі. Він тяжко видихнув, піднявшись, щоб прибрати його.
- Цікаво, як він відреагує, якщо я розмажу цей гель на його подушку?
…
На скромну думку Джухо, вечір проходив чудово. Він не дуже слухав, що зачитували інші – вся його увага була сконцентрована на Чєюні та його захоплені кожним виступом. Джухо, мабуть, побачив увесь спектр його емоцій за цей вечір, від щирої посмішки до декількох сльозинок, які він вчасно ловив на половині шляху до падіння. Але найбільшу ейфорію у Джухо викликала реакція на його власне творіння – Чєюн зворушливо посміхнувся й навіть трішки підвівся, щоб поаплодувати йому. Після кав’ярні вони пішли прогулятись біля парку неподалік від неї й Чєюн безперестанку розповідав про свої враження, що йому сподобалось найбільше, що менше. Він розповідав це з такими емоціями, ніби дитина, яка перший раз побувала на фільмі формату 3D, що не могло не змушувати Джухо радіти із ним.
- Але ти, як і тоді, був кращим за всіх, — Чєюн мило посміхнувся йому, від чого потеплішало в серці, — я не чув цей вірш на даху, це новий?
- Так, — Джухо почесав потилицю, знов сховавши свої руки за спиною (він контролював себе, щоб випадково не взяти Чєюна за руку), — був час на цьому тижні, ось якось і надумалось.
- У тебе справжній талант! — Чєюн зупинився, очікуючи, що Джухо зробить так само, й коли це відбулося, він розімкнув руки його, щоб взяти їх у власні, міцно їх стиснувши. — Дякую, що запросив мене, мені дуже-дуже сподобалось.
Від неочікуваності, Джухо не одразу зреагував, і тільки через деяку мить стиснув руки, що тримали його, у відповідь й посміхнувся настільки широко, наскільки міг. Посмішка навпроти викликала бурю емоцій й метелики в животі почали бити крилами настільки сильно, що здавалося, що вони ось-ось вилетять назовні й злетять вверх до самого місяця.
- Не дякуй, я буду завжди радий тебе бачити, тільки приходь. — Чєюн опустив погляд, помітно прикушуючи внутрішню поверхню щік (чому він хотів приховати посмішку?), й обережно прибрав руки, продовжуючи рух вперед. Джухо обережно наздогнав його, дивлячись на свої ноги, щоб підлаштувати їх під кроки Чєюна.
Вони йшли мовчки декілька хвилин, але ця тиша не викликала дискомфорту, а навпаки, була ніби потрібною, щоб все обдумати й, можливо, прийняти важливі рішення. Джухо не хотів псувати момент розмовами, але бажання стало настільки сильним, що він не міг суперечити його силі.
- Чєюне. — той повернув обличчя до нього, й під цим поглядом усі слова вмить перетворились на в’язку субстанцію, а горло стало сухим, як пустеля. Ігноруючи всі факти, Джухо бездумно вимовив. — Можу взяти в тебе номер телефону?
Очі навпроти округлились й уся впевненість вмить розвіялась вітром, який поколихав волосся Чєюна, але погляд схопив хитру усмішку, яка з кожною миттю вимальовувалась все швидше.
- Нарешті, — Чєюн вихопив телефон, що стирчав з кишені куртки Джухо і почав щось швидко набирати. Роздалась тиха музика, на що Чєюн задоволено кивнув, скинувши виклик. Він зайшов у останні виклики й швидко ввів ім’я контакта й простягнув телефон власнику, — прошу.
Увесь цей час Джухо мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Його емоції за цей період встигли змінитися декілька разів, від чого голова закружилась, ніби його розкрутили на каруселі. Він забрав свій пристрій, не відводячи погляду від самозадоволеного Чєюна.
- Взагалі-то я вже сам придумав, як тебе підписати. — це перше що спало на думку й що він був здатний вимовити.
- Можеш підписати мене як забажаєш, це щоб не загубити контакт, — він ще ширше посміхнувся, глянувши навколо себе, — вже доволі пізно, підемо до кампусу?
-Якщо бажаєш. – він сховав телефон у кишеню й простягнув руку Чєюну, яку той схопив без вагань, ніби так було і раніше, розвернувшись у протилежнйи бік.
Провівши Чєюна до його гуртожитку, Джухо відмітив, що їх корпуси розташовані не так далеко один від одного, чому він подумки зрадів. Розвернувшись до нього обличчям, Чєюн подарував йому останню на сьогодні посмішку.
- На добраніч, Джухо.
- Солодких тобі снів, Чєюне. — він спостерігав, як Чєюн знову дмухає йому поцілунок, швидко розвертаючись й забігає у двері гуртожитку.
Джухо продовжує стояти так само як і у минулу зустріч, знов зловивши цього невидимого метелика, але на цей раз обережно притиснувши його до своїх губ.
…
Вони зустрічались майже щодня, відвідуючи заклади, прогулювались у парку або проводили час на даху бібліотеки. Здавалося, що теми для їх розмов невичерпні й вони обидва невпинно говорили (Чєюн, звісно, трішки більше) про все на світі, відкриваючи один одному душі, пускаючи у найтемніші закутки й дозволяючи торкатись їх. Все складалося, ніби так і мало бути все життя, і якщо десь існує книга доль, в їх розділах все написано чітко так само, як і відбувається.
Хвєсин спостерігав за цим шаленим захопленням, дивуючись, що Чєюн взагалі може бути таким. Він бачив його у різних станах, але таким – вперше за 3 роки сумісного життя. Він боявся, щоб такий швидкий зліт не закінчився таким же швидким падінням, але Чєюн на це тільки тихо сміявся.
- Не тобі казати мені про таке, Хвєсине.
- Я знаю наскільки це боляче, тому хочу застерегти тебе!
- Саме тому ти зараз робиш це? — він вказав на руки Хвєсина, які зашнуровували тільки придбані ковзани, щоб перевірити, чи замовив він правильний розмір. «Поет» кудись швидко зник, зате на його місці миттєво опинився «фігурист» (ім’я Чєюн, як завжди, не запам’ятав).
- Це інше, — закінчивши зі шнурками, він роздивлявся власні ноги, — мені завжди подобалось фігурне катання. Мені личить?
Хвєсин простягнув довгі ноги другові, чарівно посміхаючись, на що Чєюн лише закотив очі, повернувши погляд назад у ноутбук.
- Я не буду тобі більше позичати гроші.
- Ну і не треба! — Хвєсин висунув йому язика й знов подивися на власні ноги. — Як же гарно все-таки.
…
Почався період групових проєктів й Чєюну перепав у напарники Давон. Вони не були добре знайомі, бо навчались у різних групах, але хлопці швидко знайшли спільну мову й одразу розпочали роботу над проєктом, щоб встигнути його закінчити вчасно. Робота йшла чудово й злагоджено, наповнена великою кількістю веселощів та сміху, через що зустрічі займали більше часу, ніж мали, але це було тимчасово, до моменту захисту роботи.
Всі це розуміли, окрім Джухо. Їх зустрічі з Чєюном помітно скоротились, через що він відчував себе покинутим. Так, раціональна частина його намагалася переконати самого себе в тому, що проєкт тимчасовий й це має закінчитись за пару тижнів, але Давон нікуди не зникне через цей термін. Чєюн не розповідав нічого, що могло б насторожити Джухо, але кожний раз, коли звучало ім’я нового приятеля, він отримував невелику ін’єкцію ревнощів, що з кожним разом розросталось у велике скупчення. Але він не мав права його ревнувати, бо по суті вони були ніким один одному, хіба що…друзями? Так, друзями їх теж важко було назвати, бо друзі ніколи не дивляться один на одного, як робили вони, але і до статусу пари їм було далеко. І чи хотів Чєюн взагалі цей статус?
Джухо мучив себе щоночі, думаючи, чи варто говорити про це, але з рештою він обрав найкращу, за його думкою, тактику – тихий відступ.
Він відповідав на повідомлення Чєюна все рідше й стисліше, іноді забував писати «добрий ранок» та «на добраніч», зустрічі скасовувались, або переносились на невизначений термін. Чєюна почала турбувати ця тенденція й кожне сухе слово або скасована зустріч робили невеликий надріз на душі.
Якось, після чергової скасованої зустрічі, він вирішив завітати до гуртожитку Джухо, щоб зустрітись із ним віч-на-віч, і з’ясувати, що відбувається у того в житті й чи, може, він знайшов захоплення у комусь іншому (в голові крутились слова Хвєсина «ці поети…шукають натхнення в людях, випиваючи з них усе до останньої краплі, і викидають, як непотріб», але він старанно ігнорував їх, намагаючись запхати їх кудись далеко). Він декілька хвилин стояв перед дверима у його кімнату (їх забавляв той факт, що вони жили в кімнатах з однаковим номером), й зробивши глибокий вдих, постукав.
Декілька секунд тиші, як з-за дверей виглянув хлопець, обережно роздивляючись Чєюна.
- Привіт! Хун? — Чєюн не був впевнений, що вірно запам’ятав ім’я сусіді, але обличчя навпроти трішки розслабилось, значить, що він вірно запам’ятав?
- Так, а ти Чєюн?...
- Чєюн.
- Так, вибач, не бачив тебе, то не був впевнений, що це точно ти. — Чєюн трішки засмутився, що Джухо не показував йому його фото, а значить вони його не обговорювали, а це значить…В голові з’явилась думка піти звідси, попросивши Хуна наостанок не розповідати, що той взагалі приходив, але Хун запросив його всередину й той машинально зайшов.
Чєюн оглянув кімнату й здивувався, наскільки охайно все було розставлено. Їх кімната з Хвєсином була такою ж за плануванням, але вони за 3 роки перетворили її на старий склад, або ж бюро загублених посилок.
- Шукаєш Джухо? — Хун перервав його роздуми й Чєюн мовчки обернувся до нього, лише кивнувши.
- Він мені не відповідає, то прийшов перевірити, чи все гаразд.
Хун провів долонею по волоссю, й повільно відповів, ніби підбираючи слова.
- Він…в нього…борги з навчання…Так, важкувато одним словом, — Хун знав, у чому справа страждань Джухо, але говорити цього гостю не став зі зрозумілих причин, — він зараз пішов у пральню, я піду покваплю його.
- Не варто, дяк…
- Все гаразд, — Хун підняв великий палець уверх й швидко вибіг з кімнати, щоб не залишатись більше наодинці — йому завжди важко було брехати.
Чєюн подивися на закриті двері й видихнув — не варто було йому приходити. Але втікати вже нікуди, бо Джухо і так дізнається, що він приходив, тож продовжив розглядати кімнату. Спальна зона була умовно поділена на дві частини — одна виглядала охайно, а інша дуже намагалась робити такий вигляд. Зрозумівши, де чиє ліжко, він сів на друге, яке було менше охайно застелене й обережно нахилився, щоб понюхати подушку. Вона пахла одеколоном Джухо та…гелем для волосся? Він зрадів своїй інтуїції й сміливо став розглядати тумбочку, на якій лежало купа паперу з навчання та інші дрібнички. Чєюн ніколи не був у кімнаті Джухо в основному через його сусіда. Хун майже увесь час проводив тут, на що мав повне праве, тож турбувати його не дуже хотілося, а ось у кімнаті Чєюна Джухо бував доволі часто — Хвєсин, як завжди, проводив час бог зна де.
Погляд зачепився за записник Джухо, який лежав не так далеко під купками паперу — значить він писав там щось не дуже вже давно. Відбувся викид адреналіну у кров, через що серце закалатало, як навіжене й цікавість подивитися, чи є там щось нове зростала у геометричній прогресії — там могла бути відповідь, чи з’явися у Джухо хтось інший. Чєюн кинув погляд на двері й все ж таки вирішує заглянути в записник, розкриваючи його дрижачими руками.
Він гортав останні сторінки, звертаючи уваги на гарні маленькі малюнки навколо віршів, але останні сторінки виглядали інакше – необережно закреслені рядки. Джухо казав, що ніколи не пише сюди вірші, в яких невпевнений, тож відповідно він ніколи тут не креслить, особливо так необережно, розмазуючи чорнила. Тексту не було видно через товстий слой ручки й він продовжив гортати, поки не побачив на останній сторінці вже звично обережно прописаний вірш, правда малюнків було не так багато, як біля інших.
Ти, мов промінь крізь листя густе,
Теплий, яскравий, як літо просте.
Шепіт твій лагідний, ніби весна,
Голос твій ніжно мене обійма.
Твої рухи малюють картину в мені,
Тіні від сміху — яскраві й ясні.
І кожен твій погляд, неначе мости,
Крізь відстань прокладені прямо сюди.
І як тільки ловлю твої цілунки ті,
Втираю їх старанно в губи у сні.
- Що ти робиш?
Холодний голос Джухо пролунав ніби грім серед ясного неба, від чого Чєюн швидко закрив записник й встав, кидаючи його на ліжко.
- Нічого, виба…
- Вийди звідси, будь ласка.
Чєюн застив с напіввідкритим ротом, після чого проковтнув недоказане речення, ніби товсту довгу змію.
- Я не мав…
- Чєюне, будь ласка. — Джухо відійшов трохи від дверей, запрошуючи його пройти. Розчарований у самому собі, Чєюн швидко пробіг повз нього, кинувши наостанок «Вибач» й майже зіштовхнувся з Хуном у коридорі, обережно оминаючи його.
- Що сталося? — Хун зайшов у кімнату, побачивши злого, немов чорта, Джухо. Він сидів на своєму ліжку й дивися кудись в одну точку, важко дихаючи. — Джухо?
- Облиш мене.
- Та в тебе очі так іскряться, що я можу підпалити сигарету об них.
- Поцілуй мою дупу.
- Хей, май повагу до старших. — він пройшов повз нього, падаючи на своє ліжко. — А він симпатичний.
- Ще одне слово й можеш не просити мене зупинитись, коли я буду вибивати з тебе лайно.
- З себе лайно вибий, веред. Або сперму, я не знаю що краще, але припинення зустрічей з цим хлопцем з твоєї ж, прошу помітити, ініціативи, зробили з тебе дике звіря.
- Ти сам цього захотів, — Джухо миттєво опинився біля нього, але Хуну вдалося вчасно відвернутись й повалити його до себе на ліжко, тримаючи міцно за руки.
- Ти підеш до нього, сьогодні ж.
…
Чєюн лежав на ліжку й прокручував склавшуся ситуацію знов і знов, згадуючи до дрібних деталей розчарування Джухо на обличчі. Він вчинив негарно, та чи міг він вчинити по іншому? Звісно міг, але ж…Нічого його не виправдовувало, він вчинив як покидьок і все. Від цієї думки його нудило й він не розумів – чи то від загальної ситуації, чи то від самого себе. Він міг просто дочекатись, поговорити й нічого цього не трапилось. Можливо, вони б перейшли на новий етап після відвертостей…Як на зло, саме цієї ночі Хвєсина знов нема й Чєюну ні з ким розділити душевні муки й попросити пораду. Звісно, він рідко слухав поради Хвєсина, але зараз він би не відмовився.
Він глянув на будильник – майже 2, а сну як і не бувало. Мелатонін відмовлявся продукуватись, натомість адреналін активно продовжував працю, зменшивши дози, але серце все ще вдарялось в передню стінку грудної клітини. Сну йому точно сьогодні не побачити. Він взяв телефон, щоб перевірити, коли Джухо останній раз був у мережі. 10 хвилин тому, але він так і не відповів на його останні повідомлення.
«Може, варто спробувати?».
Він не знав, чи варто було йти в клітку звіра, якого ж сам і розізлив. Він ніколи не бачив Джухо таким…Він не міг підібрати слово, щоб описати, що він тоді побачив в нього на обличчі. Гнів? Не зовсім. Сум? Теж не те. Розчарування? Воно було, але з домішками чогось, що він ніяк не міг розгадати.
Ніжність? Думка зникла так само швидко, як і з’явилась. Вона здалась абсурдною, але ж…Вона звідкись то взялась.
Втомившись від роздумів, він підвівся з ліжка, кинувши погляд на годинник – 2:13. Чєюн важко видихнув і рішуче пішов у бік дверей, тихо відкриваючи їх. Він виглянув у коридор – пусто, й він обережно ступав по скрипучій підлозі коридору, щоб зранку не отримувати скарги в чаті гуртожитку про те, що «хтось бігав по коридору вночі, перегляньте камери». Повернувши за кут, після якого мали бути сходи, він натрапив на чиюсь фігури, перелякавшись зіштовхнення. Він подивився в обличчя нічного туриста і впізна у ньому Джухо, який перелякано дивився на нього, мабуть, як і він сам дивися.
- Що ти тут робиш? — прошепотів Джухо, тримаючи плечі Чєюна у руках.
- Що ти тут робиш? — він наголосив на другому слові, роблячи декілька кроків назад.
- Мене попросили…Треба було…Я тут забув…— брехав він так само погано, як і Хун, тож він дуже швидко здався, викладаючи усі карти. — Я прийшов до тебе.
Чи то нова доза адреналіну, чи щось інше скерувало хімією в голові Чєюна, що він не роздумуючи прилинув до тіла Джухо, доторкнувшись своїми губами до його. Він зупинився лише на мить, щоб заглянути йому в очі, ніби шукаючи дозвіл. І в наступну секунду він ще раз нахилився вперед і торкнувся губ знов. Поцілунок стався раптовим, але був майже вимогливим.
Джухо відчув, як Чєюн поклав одну руку йому на шию, а іншою легенько торкнувся щоки, притримуючи так, ніби той міг втекти. Він застиг, шокований і вражений, але за мить повністю розчинився у цьому дотику, відповідаючи з такою ж пристрастю.
Їхні губи рухалися в унісон, як вже давно налаштований механізм. Чєюн притиснувся ближче, відчуваючи теплоту тіла Джухо, навіть через товстий худі, та його запах — легкий і свіжий, після прогулянки нічним кампусом, — і навіть те, як здригнувся його подих. Джухо відповів на це, обхопивши Чєюна за талію, утримуючи його ще ближче, й здавалося, що жара тіл ось-ось пропалить одяг.
Вони забули про коридор, про гуртожиток, про всіх навколо. Навіть слабке світло не заважало їм зануритися у цей момент, наповнений тільки їхнім нестриманим бажанням і ніжністю.
Коли вони нарешті відірвалися один від одного, дихання в обох було нерівним. Чєюн залишився так близько, що їхні чола торкалися одне одного.
- Я думав, ти мене більше не хочеш бачити, — прошепотів Джухо, його голос тремтів через перенапруження.
- Дурень, — з ніжною посмішкою відповів Чєюн. — Як я міг не хотіти бачити тебе?
Вони дивилися один на одного ще кілька секунд, перш ніж Джухо опустив погляд і трохи посміхнувся.
- Здається, ми обидва дуже погано вміємо спілкуватися, — жартома промовив він.
- Абсолютно, але поцілунки в нас виходять неймовірно, — Чєюн знову торкнувся губ Джухо, цього разу м’яко й повільно, ніби закріплюючи цей момент у своїй пам’яті.
…
Вони лежали в кімнаті Чєюна, обговорюючи все, що сталося. Чєюн лежав на грудях Джухо, поки той обережно перебирав його волосся між пальців, й слухав ритм серця, намагаючись не так нервувати. Кожний пояснив, що відбулося з його боку й обидва прийшли до висновку, що про таке не варто мовчати, а слід одразу все прояснювати. Дуже просте рішення, але іноді важке в усвідомлені, правда ж?
- Можна питання? — Чєюн пошепки спитав, думаючи, що Джухо вже заснув.
- Так. — він знов почав перебирати волосся Чєюна, дивуючись, чого не робив так ніколи раніше.
- Той останній вірш із записника, — він відчув, як на якусь мить Джухо перестав смикати його за волосся, але через мить знову почав, — він про мене?
- Так, — чесно відповів Джухо, трішки посміхнувшись своїй сміливості.
Чєюн піднявся на ліктях і заглянув йому в очі, побачивши його улюблену котячу посмішку перед собою. Його серце знов вдарялось об ребра.
- Дякую, він неймовірний, — Чєюн поклав долонь йому на щоку й знов притягнув у поцілунок, на цей раз ніжний і може навіть трішки лінивий. Джухо відповів, при підіймаючи їх обох, після чого з небажанням відірвався від його губ.
- Нема за що і припини мене цілувати. — він тихо розсміявся, побачивши спантеличеного Чєюна, і поцілував його Долоню на своїй щоці.
- Чому? — Чєюн щиро не розумів, що не так, на що Джухо знов розсміявся.
- Бо ми й так вже на ліжку, а скоро вставати на навчання, тож я не думаю, що мені вистачить сил зупинитись. — Джухо погладив його по голові, лягаючи на спину і міцно притиснувши Чєюна до себе. Той тяжко видихнув й знов ліг на груди Джухо, так і заснувши, слухаючи стукіт його серця.
…
Архітектори закінчили свої парні проєкти й були готові з гордістю презентувати їх у великій залі. Звісно, Чєюн покликав Хвєсина, Джухо і навіть Хуна подивитись на те, що він створював з Давоном впродовж декількох місяців.
- А що це? — Хвєсин розглядав ідеально створений макет, що виглядав точнісінько як справжня будівля, тільки в декілька десятків разів менше, Чєюн навіть промалював маленькі зарослі моху на бруківці акриловими фарбами.
- Це дім творчості, де можуть об’єднуватись митці, демонструючи один одному й усім іншим людям своє мистецтво, — з гордістю промовив Чєюн, — вірші, наприклад. — й з хитрою посмішкою подивився на Джухо, але той продовжував дивитись на макет, легко посміхнувшись, щоб помітив тільки Чєюн.
- Так, це була ідея Чєюна, — Давон з гордістю поклав руку на його плече й подивився на пророблену роботу, — як ти його назвав?
- «The Tortured Poets Department».
- Який ти жахливий свіфті. — Хвєсин закотив очі, але з посмішкою.
- Закрий рот, ти взагалі-то і познайомив мене з нею. – Чєюн відмахнувся від нього, підходячи ближче до Джухо.
- Це дійсно дуже круто. — Хун продовжував розглядати макет з усіх боків, щоб не впустити жодну пророблену деталь. — Ви гарно попрацювали, хлопці.
- Ідемо, я покажу вам роботу моїх одногрупників, вона теж крута! – Давон потягнув Хвєсина за руку, а той й не заперечував. По його погляду Чєюн зрозумів, що, судячи з усього, ковзани скоро полетять у смітник, натомість їх кімнату заполонить матеріал для нових макетів — хоч це захоплення Чєюн зможе розділити, та й ім’я «жертви» він буде знати майже не в перше. Хун пішов за усіма, тільки Джухо продовжував стояти й дивитись на маленький дім творчості.
- Про що задумався? — Чєюн обійняв його зі спини, притиснувшись носом до щоки.
- «The Tortured Poets Department» значить? — він перехопив його руку й обережно поцілував.
- Stolen my tortured heart... — тихо проспівав Чєюн й легенько розвернув Джухо до себе, закинувши руки йому на шию.
- Це фантастична робота, Чєюне. — Джухо промовив це з усією серйозністю.
- Дякую, мені важливо, що тобі сподобалось, — він нахилив голову і посміхнувся йому з усією щирістю, — бо ти й надихнув мене на цю ідею.
- Це ти надихаєш мене, — Джухо притягнув його до себе, що їхні чола торкалися одне одного, — кожен день.
- Зійдемось на тому, що ми надихаємо один одного. — він легко розсміявся й вже хотів доторкнутись до губ навпроти, як почувся голос Хвєсина.
- Чєюне, Джухо, дивіться, тут дім у вигляді равлика!
Хлопці одночасно видихнули, від чого обом стало весело й роздратування від нетерплячого друга Чєюна щезло в одну мить. Взявшись за руки, вони вирушили подивитись, що ж там вразило Хвєсина у його-то віці, залишивши поцілунки й зізнання на тихий вечір тільки вдвох (Чєюн вже знав, що цю ніч Хвєсин проведе не в їх кімнаті).