Work Text:
Життя не вирує на Дикому Острові – воно плине: тихо, навіть сором’язливо – але все ж плине вперед. За кроком крок, за кроком крок… Так колись і дійде Полудень до світлого майбутнього.
Так думав Бродяга – чи, принаймні, вмовляв себе так думати.
Вже пару років минуло, як вони облаштувалися на Дикому, і сумлінно, кожного дня працювали, а усі в Зоні досі шарахались від них.
“Може, нам варто уніформу змінити? - якось запропонував Хорс – толковий хлопець, талановитий, але один з найменш адаптованих серед них, - Ну, щоб не виникало цих асоціацій… Хоча б якось пофарбувати її.”
Бродяга тоді висказався проти. У чому ж тоді сенс каяття, якщо ти можеш просто вдягнути нову одежу? Ні, він хотів, щоб совість в них була чиста в будь-якому одязі, навіть у старому. Щоб більше ніхто у Зоні не направив на них зброю просто так, тільки помітивши світло-сірий колір на горизонті.
Фауст тоді теж висказався проти. І, здається, це був останній раз, коли вони в чомусь погоджувались один з одним.
За останні місяці Фауст якось змінився. Не те, щоб він ніколи не був дивним, але… Він якось стончився, схуд, і все менше спав ночами. Бродягу це тривожило, хоч він і не міг сформулювати, чому саме. Ладно, якщо б він просто мовчки сидів біля багаття (як найчастіше і відбувалось), але все частіше вночі він говорив з іншими братами. Наче спеціально тоді, коли Бродяга не чув.
А він все ж почув одного разу. Коли робив обхід: перевіряв, чи всі на місці. Так, бувало, що дехто вирішував втекти вночі – Бродяга завжди з сумом дивувався цьому, навіть іноді трохи дратувався. Навіщо робити це потайки, якщо Полудень нікого не тримає силою? Добре, хоч записки залишали.
Але такі випадки почастішали, як і пропавші безвісти. Тож обхід став його регулярним ритуалом, який він навіть Дубному не довіряв.
Тож в один з таких обходів він, не вмикаючи ліхтарик, заглядав у кімнати, де спали його брати: хтось глибоким, як забуття, сном, а хтось ворочався й бурмотів. Аж раптом з сусідньої кімнати він почув схлипи. Не перший раз, звісно, для Полудня це була, нажаль, звична історія, але серце щоразу щось болісно стискало.
Та одразу за схлипами – обережні кроки, які Бродяга впізнав і у повній темряві.
– Брате… - тихенько промовив Фауст (а це був саме він) і, судячи по звуку, опустився на ліжко поруч.
Бродяга якомога тихіше підійшов до дверей та заглянув у кімнату. Біля ліжка, що стояло у стіни, горіла одна свічка, світло якої очерчувало два силуети.
Толік Волошка (занадто молодий - і для Полудня, і для Зони взагалі) та Фауст.
Волошка все ще плакав, але тепер вже беззвучно, утираючи сльози ліктем. Фауст деякий час мовчав, поклавши руку йому на плече. Потім опустив і провів нею по тумбочці, що стояла біля ліжка, по стіні… Щось зашурхотіло під його дотиком.
– Не виходить, так? - зі співчуттям у голосі запитав Фауст.
–Щ-що не виходить?..
– Я ж бачу, що ти намагався зробити, - він продовжував ощупувати стіну й тумбочку, – Прикрашав своє місце… Повісив… що це, листя? А це, здається, малюнок – текстура схожа на олівець… Будь-що робиш, аби не відчувати, що все це марно, так?
Хлопець мовчки закивав, не в змозі стримувати сльози.
– Але все одно в цьому є якась фальш, правда? Дешевий замінник справжнього сенсу… І тобі сумно, бо ти відчуваєш це.
– Звідки ти знаєш? - Толік повернув голову до Фауста.
– Бо сам через це проходив, - відповів той, обійнявши його – і Бродяга навіть у пітьмі побачив цю сумну посмішку кутиком рота, - Але не бійся, брате. Я вірю, що тобі - усім нам - не доведеться усе життя перебиватися цими крихтами. Час прийде, і ми всі будемо бачити лише Світло.
Бродяга відвернувся, відчуваючи, що його прошибає холодний піт. Що Фауст в біса робить? Про яке він говорить світло? Емоції клекотали в грудях: жах, обурення і сором одночасно холодили та обпікали.
Перед сном він спеціально зайшов до Фауста: той вже сидів на своєму ліжку, наче нічого й не сталось.
– Куди ти ходив зараз? - в лоб запитав його Бродяга.
– Робив обхід, - відповів той, педантично розв’язуючи берці, - Чи ти думав, лише ти турбуєшся про наших братів?
Бродяга мовчки пішов до себе у кімнату. А колись вона в них була спільна…
Так, були часи, коли він думав, що закоханий у Фауста, коли несамовито його хотів. Тоді здавалось, що все було взаємно: вони говорили днями і ночами, і все не могли наговоритись, і трималися за руки весь час, коли не тримали зброю. Колись і кохалися: нечасто, але так пристрасно, як можуть тільки найбільш самотні люди на землі.
Але з часом, коли Полудень вже оформлювався, щось змінилось. Фауст все ще дозволяв себе цілувати та пестити, але наче якось віддалився, почав замикатися у собі - а Бродязі бракувало його ініціативи. Тож… В цьому плані між ними все скінчилось. І не тільки тому, що стало нецікаво.
Останній раз, коли вони кохались, йому запам'ятався й донині. Тоді він відчув, що наче з напіввідкритих блідих очей Фауста на нього дивиться… Щось. Щось величезне і неосяжне. Щось, що світиться, бринить, зве, тягне до себе…
Він відсахнувся та відмовився продовжувати. А Фауст не заперечував.
Після тієї ночі вони вперше пішли спати по різних кімнатах.
І так воно й було надалі, і здавалося б, ніхто про це не жалкував. Але, здається, розійшлися не тільки вони, але й їхні уявлення про шлях Полудня.
***
Бродяга не забув випадок із Волошкою. Йому дуже хотілось, щоб цей молодик із тягою до прекрасного все ж залишився із ними.
Фауст в дечому був правий: нестерпна робота без розради для душі відвертає колишніх монолітівців від Полудня. Неможна безперервно лише каятись – потрібен і час, щоб радіти. Тож він намагався придумати індивідуальні творчі завдання для кожного - але, чесно кажучи, уяви йому трошки бракувало. Або наслідки впливу Моноліту були занадто суворі. Бо брати часто не розуміли, що він від них хоче.
Якось опинився на Дикому один вільний сталкер. Був поранений, тож кинув одразу зброю, підняв вгору руки і попросив його підлатати. Йому не відмовили, тож, після пари днів у медика, він вже ходив між ними як свій, не ховав погляд - для Полудня це було в новинку.
А ввечері третього дня Ріхтер (саме так звали цього сталкера) заспівав. Хлопці, що це почули, були ошелешені, причому не в доброму сенсі. Раптова музика налякала їх, тож Бродяга ввічливо попросив Ріхтера прикрити писок.
Потім, коли вони вже разом курили на вулиці, Бродяга перепросив.
–Багато хто з наших братів погано адаптується, і звичайна реакція на них сталкерів цьому геть не сприяє… Ти знаєш, що ти єдиний за пів року, хто не побоявся тут зупинитися?
– Але ж і ви теж боїтеся. Оно, наставили табличок “міни”, черепи на палках…
– Нажаль, поки що це необхідна міра перестороги. Іноді наших все ще вбивають на відстані, навіть якщо ті підіймають руки та кидають зброю. А деякі сталкери приходять сюди спеціально, щоб помститись.
– Да, нелегко вам живеться… Слухай, Бродяго, а я ж вам винен? За лікування, - Ріхтер з посмішкою глянув на нього.
– Купони не приймаємо, - посміхнувся Бродяга у відповідь, - Але натуральний обмін – цілком. Але в тебе все одно голяк, друже, тож нічого не винен.
– Та я не про це! - відмахнувся сталкер, - Добре, моя музика твоїм хлопцям не зайшла. Але, може, зайде щось інше? Ви ж тут живете, вибач, як в дірі. Можу пошаритись по околицях, принести щось цікавеньке, що життя трошки скрасить.
Бродяга мовчки кивнув та відпустив Ріхтера - без надії, що той повернеться, насправді. Але той повернувся десь за півтори тижні. З хабаром! “Стару школу обніс”, - пояснив він, викладаючи все добро на підлогу. Тут були: боксерські рукавиці, кольорова крейда, старий, скручений у рулони плакатний папір, туш - чорна і червона, пара книжок - “Кобзар” та “Знедолені” Віктора Гюго – стара, ще російською мовою. Також він намагався віддати пару пляшок горілки, але таку благодійність Бродяга вже не схвалив.
Це був справжній скарб. З яким, однак, він все не міг вирішити, що робити. Влаштувати для всіх спеціальні години, де кожен може обирати собі заняття до душі? Чи просто лишити всі ці штуки для загального користування?.. І поки він розмірковував, дивлячись на крейду, йому прийшла в голову одна ідея.
Швидко і не так ретельно, ніж звичайно, він зробив обхід – і всю ніч провів перед стіною з крейдою в руках.
На наступний ранок Полуденці галділи, здивовано роздивляючись картину Бродяги. Як виявилось, в нього був хист до цього, і, хоч палітра були обмежена і трохи тьмяна, схоже, його робота викликала захоплення у братів.
По-перше, вона була реально величезна - в його власний зріст. А по-друге: він вперше передав свої мрії та сподівання у такій формі. Він намалював Полудень, натовп людей із зав'язаними очима, що йде від холодного світла Моноліту до яскраво-помаранчевого світла сонця. На тих, хто йшов попереду вже не було пов’язок, а були лише радісні усмішки.
– Не знав, що наш Бродяга вміє малювати! - хтось вигукнув у натовпі.
– Скажи? Ще й так файно, - він впізнав голос Толіка Волошки і ледь не просльозився – він і сам не знав цього до минулої ночі.
Аж раптом, посеред цього веселого схвального галасу – тихі кроки.
– Браття, що тут коїться? – посміхаючись, запитав Фауст.
– Прикинь? Бродяга цілу картину намалював, - відповіли йому одразу кілька людей.
– Цікаво, - він склав руки на грудях, - І про що ж ти малював? Розкажеш хоч? Бо я ж ніц не бачу.
– Та цейво… - якось раптово Бродяга знітився, - вибач, не спав вночі, а тепер справ купа. Давай тобі хтось з братів опише?
І він втік, ганебно втік – до Дубного, бо обговорювати з ним черговий план знищення технологій Моноліту було простіше, ніж пояснювати Фаустові сенс того, що він намагався передати тою вицвівшою крейдою.
Та ввечері вони все одно зіштовхнулися, прямо в його кімнаті: Фауст чистив матраци на ліжках. Він ніколи не ухилявся від роботи, хоч і не був у захваті від того, що Полудень робить для Зони. Але підтримувати їхню базу на острові в чистоті йому, здається, подобалось.
– Привіт, - сказав Бродяга, який насправді був дуже радий його отак несподівано побачити, - Допомога потрібна?
–Я вже закінчую, - беземоційно відповів той.
–То шо… Пояснили тобі про мою картину?, - Бродяга сперся на стіну, - Що скажеш?
– Тобі правдиву відповідь? - Фауст не відривався від роботи, навіть голови не підіймав.
– Я б не прийняв від тебе ніяку іншу.
– Тобі може не сподобатись, - якомога м'якше зауважив Фауст – наче намагався навшпиньки відійти від цієї розмови.
– Валяй.
Фауст зупинився і глибоко зітхнув. Повернув голову до Бродяги, покрутив щітку в руках – і знов прийнявся до роботи.
– Вибач, мені не сподобалось. Не можу нічого сказати за виконання, але ідея… Соцреалізм якийсь.
Бродягу наче під дих вдарили, але він не подав виду.
– Та чому соцреалізм? Я ж це від душі. Намалював те, чого б я хотів…
– От в тому-то й проблема, - різко обернувся до нього Фауст, тикаючи пальцем у груди, - Твориш про те, чого б ти хотів! А не про те, чого хочеш по-справжньому.
Його наче холодною водою облили. Знову здорово… Чому Фауст вважає його ініціативи нещирими? З яких пір це почалося? Але замість цих слів з губ злетіли інші, гіркіші:
– Фаусте… Чому ти мене ніколи не підтримуєш?
В цих словах – і образа, і розчарування, і… любов? Так, її залишки все ще теплились в них.
– Я підтримував, завжди, поки бачив, що те, що ти робиш – корисно для твоєї душі та душ наших братів. Зараз я цього не бачу. Ти наче ходиш по колу, не в змозі бути повністю чесним з собою.
– Великий експерт з бачення озвався, - крізь зуби прошипів Бродяга – і одразу подумки вдарив себе за це.
– Непоганий жарт, але занадто на поверхні, - педантично відповів Фауст, все ще агресивно відчищаючи матрац, - Добре, не будемо обговорювати мої погляди на мистецтво. Але в будь-якому разі… Хоча б не вмикай паранойю, коли я говорю з братами про те, що їх по-справжньому турбує.
– Ти говориш з ними лише про минуле! Про Моноліт! - Бродяга ледь не зірвався на крик.
– А чим ти заміниш їм це? Я говорю з ними про віру. Бо мені є, на що спертися. Ти ж хапаєш руками повітря – і дивуєшся, що летиш у прірву.
У Бродяги наверталися сльози на очі. Як? Коли все случилось? Коли вони перестали зовсім розуміти один одного? Але він знав, знав, що має довести Фаусту хоча б одну просту істину.
– Ти збиваєш братів зі шляху, на який вони тільки-но стали. Мені це не подобається. І Дубному це не подобається.
– Дубному нічого не подобається, - парирував Фауст, - А знаєш, чому? Бо він наляканий та слабкий. А ти не здатен дати йому ту силу, якої він потребує.
Фауст відклав щітку та майже впав біля ліжка, припавши спиною до холодної стіни.
– Втомився? - інстинктивно підвівся Бродяга, аби допомогти йому.
– Так, - у Фауста виступили сльози на очах, - Але не від роботи. А від того, що ти сліпий і глухий.
Бродязі хотілося закричати, чи навіть вдарити його, чи просто зникнути з площини буття. Та замість цього він лише махнув рукою та пішов до вбиральні.
Вмився льодяною водою, похлопав себе по щоках.
А далі - взяв ганчірку й відро.
Він більше не хотів, щоб на його картину хтось дивився.