Work Text:
Постукуванням льоду у склянці Дайго намагався заглушити порожнечу своїх думок. Уткнувши замилений погляд у барну стійку, він шкрябав короткими погризеними нігтями її дерев’яну поверхню.
Він починав рахувати випитий ним алкоголь, проте раз за разом збивався.
У будь-якому разі витрачених у барі днів рахувати йому не доводилося. З понеділка по суботу, даючи собі відіспатися у недільний ранок, Дайго проводив у Бантамі. Бармен із мовчазним розумінням за однією лише вказівкою пальця наповнював його склянку до країв.
Спочатку Дайго запивав палючий біль у грудях і думки про те, що та клята ніч зіпсувала все його життя. Потім запивав мовчазний осуд, який знаходив на дні своєї свідомості.
І так по колу.
Кожен день він силою приходив у себе, ніби в дурмані виконував зобов’язання голови клану. Якось він знав, що Міне зараз би гірко і з огидою глянув би на нього за те, як безвідповідально він ставиться до своєї посади.
Ці темні проникливі очі переслідували Дайго у найприємніші та найстрашніші ночі.
Туго зав’язана краватка душила. Чоловік із роздратуванням розтягнув її, стукнув склянкою об стіл і сховав обличчя у долонях. Скорботно згорбившись над стійкою, він з гіркотою пригадав сміх Міне, який почув після відвертого зізнання про те, що Дайго не вміє зав’язувати краватки. Це був перший раз, коли він засміявся. Тихо, якось неприродно, проте у Дайго це викликало певну теплоту.
Міне дуже довго відкривався Дайго, і це був перший прояв емоцій перед ним.
Опісля цього вони часто сміялися разом, сидячи за стійкою цього самого бару, або в офісі Дайго, або, дуже рідко, у нього вдома. Тепер він понад усе шкодував про те, що так нечасто він бачив Міне у неформальній обстановці.
З кожним ковтком він пригадував розтріпану зачіску Міне після дощу, від якого разом сховалися в першому-ліпшому супермаркеті. Вони знаходилися там із годину, допоки хоч трохи не підсохли. Точніше Дайго був ледь не повністю сухим, поки Міне, знаходячись в одній сорочці, тримав у руках свій мокрий піджак, яким раніше прикривав Дайго.
Вони довго снували із кута у кут, поки Дайго обсипав Міне своїми дитячими історіями. Роздивлялися журнали, по-дитячому переказував напам’ять зачитані сюжети. Він знав, що для Міне це все було дико і незнайомо, проте сподівався, що, розділивши ці розповіді із ним, Дайго зможе хоч трохи освітити похмурий день.
Це був також перший раз, коли він побачив усмішку Міне. Слабку та невпевнену, але однозначно щиру.
Перед очима стояв образ витонченості й стрункості, навіть певної натягнутості Міне. Він завжди був таким ідеальним. І тільки не так давно, поруч із Дайго, він починав давати собі дозвіл на відпочинок. Серце мліло від одного погляду на розслаблену постать Міне, який міг із втомою, та не без елегантної жорсткості відкинутися на спинку дивану, при цьому не відриваючи своїх очей від Дайго. Він так жвавішав поруч із Міне, що зараз було дивно згадувати ці моменти.
Зараз серце з пришвидшеним стукотом виражало тугу. Або, можливо, Дайго в котрий раз забагато випив.
Попросивши добавки, він втупився у спину бармена. Колись йому почулося, як той обмовився зі своїм знайомим про те, що краще Дайго не чіпати. Чоловік у горі, переживає втрату. Своєю п’яною свідомістю він усвідомив, що бармен прекрасно розуміє, кого саме не вистачає на сусідньому стільці із Дайго.
Вони навіть уявити не могли, наскільки це жахлива втрата. До певного моменту Дайго і сам цього не міг повністю усвідомити.
Це його провина. Міне міг вижити, але Дайго зробив недостатньо для цього. Він міг змінити хід подій, зробити більше. Він завжди міг зробити більше, і навіть зараз, уникаючи відповідальності, він застрягав у цьому маленькому барі й ховав сльози за долонею.
У голові постійно прокручувався момент падіння Міне. Той останній проблиск життя людини, якій він довіряв більше за всіх. Любив більше за всіх. Кохав.
Зайшовшись кашлем, він у котре стукнув склянку об поверхню. Руки дико тряслися, чи то від випитого алкоголю, чи то від скорої істерики. Дайго збився із рахунку, скільки разів він вже зривався на самоті й доводив себе до повного виснаження.
Бармен удав, що має невідкладні справи, і вийшов у другу кімнату, даючи простір для сліз.
Всі ці несказані слова застрягли у горлі Дайго, намагаючись вийти із хрипом і виттям.
Мати завжди казала, що її син сильний. Але Дайго здавалося, що вона помиляється.
Він втратив усю свою силу разом із втратою Міне.
Зарившись пальцями в ідеально вкладену зачіску, він зі всієї сили вчепився у волосся, плутаючи, приносячи собі цей заспокійливий біль. Він дозволяв собі вити та захлинатися сльозами, шептати це віднині забуте для всіх ім’я, після чого плачучи ще гучніше. Самота зжирала його, проте жодна жива душа не могла її зупинити.
У такі моменти він часто поривався схопити телефон і подзвонити Кірю. Дайго знав, що це дурна ідея. Віднині він забороняв собі підтримувати із ним зв’язок, для його ж із дітьми блага. Це була єдина людина, яка б могла зрозуміти його побиття за Міне, і єдина, яка хоч трошки бачила його таким, яким бачив його Дайго. Проте він ніколи не набирав його номер.
Він був на дні, й не хотів нікому цього показувати.
Допоки в одну злощасну ніч він не почув виразний стукіт черевиків.
Коли в черговий раз Дайго зібрався залити у горлянку цілу склянку віскі, чиясь рука вихопила її й виразно поставила трохи далі. Хотілося закричати від досади й злості, проте він не міг сфокусувати свій погляд на тому, хто відібрав його останню розраду.
- Яке жалюгідне видовище.
Ледь-ледь розібравши голос Маджіми, Дайго мугикнув.
- Дайго-чян, скільки ти тут вже сидиш?
Поки Маджіма усаджувався поруч, він намагався згадати, коли прийшов у бар. Приблизно о дев’ятій годині ночі? Спробувавши сфокусувати погляд на своєму годиннику, він зрозумів, що провів тут чотири години.
Показавши пальцями число, він потягнувся другою рукою за склянкою, але Маджіма відсунув її ще далі.
- Досить з тебе. Пора йти додому баїньки та на ранок братися за голову. Я не можу бачити тебе таким.
- Яким? – Дайго скривився, злісно глянувши на Маджіму.
- П’яним, смердючим і слабким. По-твоєму, це правильний образ голови клану?
- Мені вже начхати на свій образ.
- А мені – ні.
Маджіма важко зітхнув. Почавши колупатися в деревині стійки, заговорив під ніс:
- Я знаю, наскільки тобі важко, Дайго. І знаю, що Міне був не просто твоїм підлеглим. Але тобі не варто викидувати своє життя після його смерті. Принаймні, не зараз, коли у тебе є важливі справи. Ми обидва з тобою знаємо, що він би цього не хотів.
Ці слова вдарили по Дайго, ніби током. Він незліченну кількість разів повторював їх у себе в голові, але справжнього сенсу вони набули тільки тоді, коли були промовлені вголос іншою людиною.
Якось ще ледь тверезою частиною свідомості він розумів, що не варто показувати свою слабкість при іншому. Тим паче коли поруч Маджіма. Проте насправді стриматися було важко, а його п’яна, сильніша частина цього не бажала. Тому він попросту сховав обличчя у руках, складених на столі, й тихо зарюмсав. Хотілося викинути всі емоції назовні, плюнувши на все оточення.
- Дайго… - Голос Маджіми звучав неприродно м’яко. Він невагомо поклав свою долоню на згорблену спину Дайго, й побачивши, що той не відкидає її, акуратно почав погладжувати. – Я знаю, як це – коли думаєш, що насправді ніхто не розуміє твій біль. Почасти це правда, тому що він унікальний і твій власний, нікому більше не притаманний. Але іншим людям може бути боляче просто від факту того, що ти страждаєш, і їм він теж передається.
Не почувши нічого у відповідь, той знову зітхнув.
- Я не твій батько. І навіть не Кірю-чян. – Сумно хмикнувши, продовжив: - він би мав зараз для тебе більше значення, аніж я. Але сидіти й дивитися, як ти себе знищуєш, мені нестерпно.
Дайго не міг зрозуміти, чому зараз на його душі стало тепло. Скоріш за все, це було навіть не через випитий алкоголь. Можливо, йому дійсно не вистачало хоча б одної душі, яка прийде до нього і скаже, що він комусь ще потрібен.
- Маджіма-сан… - Нерозбірливо пробурмотівши це, Дайго підняв голову і глянув на нього. Різкість обличчя Маджіми зараз була не так помітна, висвітлюючи його стурбованість та похмурість. Він відчув, як рука Маджіми різко зупинилась.
Дайго не знав, що робить у той момент, але щось підштовхнуло його до того, щоб кинутися в обійми Маджіми. Було так дивно: батько ніколи його не обіймав. Мати ж, попри очевидну любов до сина, була доволі холодною. Але Дайго ніколи їх у цьому не звинувачував, адже знав, у якому світі живе його родина.
Хоча, напевно, саме обіймів йому насправді не вистачало. Він не знав, як це – коли хтось старший турбується за твій стан, відкрито говорить про це і шукає тебе тоді, коли ти, ображений на весь світ, закриваєшся від усіх. Щось подібне він відчував тільки поруч із Кірю. Але той не міг бути вічно поруч із Дайго, і він чудово це усвідомлював.
І зараз, коли Маджіма по-батьківський обійняв Дайго у відповідь, він відчув це далеке, ледь знайоме тепло, яке з’являлося із Кірю. Йому захотілося заплакати знову, але на цей раз він стримався.
Сидячи і всотуючи цей тихий момент спокою серед шторму скорботи і горя, Дайго тільки бажав, щоб їх було більше. Щоб більше не прийшлося тягнути всю важкість своєї відповідальності за клан самому. Він навіть припустив, що зможе виговорити своє особисте горе комусь іншому.
Пройшло кілька хвилин, тоді Маджіма тихо сказав:
- Що б не сталося, Дайго, я буду поруч. Можу поклястися, що покладу своє життя, якщо цього потребуватиме ситуація. Але ти можеш на мене розраховувати.
Дайго не знав, що відповісти. Посидівши так ще хвилинку, Маджіма легенько постукав по його спині, спонукаючи встати. Ледь зробивши це через затеклу спину, стримав нудоту, яка різко накотила на нього. Тільки зараз він відчув сильний головний біль і те, як дико печуть очі.
Прослідкувавши, як Маджіма йде до виходу із бару, Дайго кинув останній погляд на стійку і побачив кілька купюр, значення на яких він розгледіти не зміг. Він пошкандибав до дверей, які притримував Маджіма, і прикро відмітив, що так само робив завжди Міне: він був останнім, хто виходив із бару, тому що завжди пропускав Дайго, перед цим не даючи йому ані заплатити самому за напої, ані навіть накинути на себе пальто.
Можливо, саме так відчувається турбота.