Work Text:
В кабінет капітана Бреґан Дʼейрт завжди відчинені двері, і Дабʼнай звикла запрошувати себе всередину без стуку. Тільки дізнавшись новини, що делегація з поверхні повертається, вона поспішила до лідера їхньої шайки. Тільки щоб побачити за столом, з незвично організованою купою паперів на ньому, Облодру.
Кіммуріель Облодра був правою рукою Джарлаксля хіба не з моменту їхнього знайомства — напівмірою, щоб дехто з деким не намагались вбити один одного за позицію — і влади, і в очах, власне, Джарлаксля. Працювало недовго і так собі, однак на позиції Кіммуріель утримався. Що не пояснює, чому він облаштовує робоче місце капітана під себе.
— З поверненням, — кидає Дабʼнай і зачиняє за собою двері, замикає на ключ, і проходить далі. Бере в одну руку відставлене гостьове крісло, іншою відкриває заначку зі спиртним і дістає пару пляшок бренді. Коли вона приладжує і собі місце за столом, Кіммуріель відповідає на німе запитання:
— Він втік.
І дістає з якоїсь нижньої шухляди келих, ставить його перед Дабʼнай, поки та підняла брову.
— На блядки.
Обидвоє відкорковують пляшки. Кіммуріель одним різким і злісним поглядом посилає корок кудись в кут кімнати, поки Дабʼнай закотує очі і в однією рукою спокійно знімає корок.
— З тим iblith-ом.
— Фу, блять, — запиває першим звучним ковтком прямо з пляшки Дабʼнай. Але після цього, вона наливає собі повний келих і відставляє пляшку. — Щоб їх сонце випалило.
— Та що, хай йому з його шавкою довго живеться.
Кіммуріель відсовує стопки листів та сувоїв, трохи відпиває і відкидається назад на спинку крісла, кривиться від того, наскільки воно тверде на відміну від того, яким він зазвичай користується.
— З іншої сторони, воно — сонце — і не зможе, хай і літо, вони вже не в пустелі, а пішли на північ, там майже не світить, — Кіммуріель помічає здивований погляд Дабʼнай і пояснює. — Торіль крутиться навколо сонця, і сонце, і Торіль — кулі під нахилом, тож сонячне випромінювання долітає нерівномірно.
Дабʼнай подивилась на Кіммуріеля водночас здивовано і абсолютно не вражено.
— Це очевидно.
Кіммуріель відпиває свій напій і без відповіді вистоює холодний погляд співробітниці, на що вона втомлено видихає через кілька секунд.
— Не всіх вчили ґіти… Їхні проблеми, так?
Кіммуріель киває і надпиває ще. Кімнату на деякий час наповнює максимальна можлива тиша. Гучніше чути відгомін агентів організації, які снували коридорами, майже не чути було луну від міста згори. Менцоберранзана ніколи не спить, завжди гуде, завжди слухає, завжди дивиться. Завжди шукає.
— І що тепер?
— Джарлаксль залишив мене за старшого. Тепер, всі і все знаходиться під моєю юрисдикцією, на мені, крім моїх обовʼязків, тепер і обовʼязки Джарлаксля.
— Потрібна допомога?
— Я повідомлю про необхідну підтримку.
— Тільки не затримуй із цим.
«Якби я знав, з чим мені потрібна допомога, я б вже її організував,» — злісно подумав Кіммуріель, але зриватися на одну з небагатьох гілерок було б контрпродуктивно. Наразі від його ставлення до кожного члена команди залежало, чи залишаться вони в організації. Йому дійсно варто переглянути свою соціальну поведінку і зкоригувати її — тепер у нього нема нікого, хто б за нього майстерно стелив язиком.
— Ну, нехай, це зрозуміло, а красень твій де? — Без задньої думки питає Дабʼнай і надпиває зі свого келиха, а в середині Кіммуріеля щось тріскається і вибухом підіймається до горла, застріває між голосових звʼязок, перекриває дихання і віддає в груди ударом, який не те, що залишає по собі порожнечу, а просто нагадує про її існування.
Кіммуріель пишався тим, який ідеальний має контроль над своїм тілом, коли того хоче. Його покерфейс відлякував і так низькоемоційних дров своєю бездоганністю. Кіммуріель відчував кожен окремий мʼяз свого тіла і міг напружити чи розслабити їх всі саме до ладу. Однак, зараз ніякий контроль не допоміг йому, і він без телепатії бачив, що Дабʼнай вже дізналась все, що хотіла, з його мовчання і виразу обличчя.
— Ну? — Підстрікає вона, і Кіммуріель не може знайти в собі сил відповісти.
«Не можеш впоратись із проблемою — ігноруй її,» — вивів для себе Кіммуріель ще давно. Райʼґі він не поверне.
— Нема в мене ніякого красня.
— Мм, — Дабʼнай довго кліпає очима. Вдихає, видихає, цокає язиком і продовжує, — і ці чутки теж підтвердились. Так же?
Кіммуріель мовчить, і голос Дабʼнай в його голові теж замовкає. Проходить кілька секунд, не більше, але вони відчуваються цілою траурною хвилиною.
Дабʼнай не наливає собі наступного келиха, а пʼє прямо з пляшки, і після кількох невеликих ковтків задумливо промовляє, нібито втішає, нібито вже планує його воскресіння — нормальна практика у жрецьких колах:
— З іншої сторони, Райʼґі нарешті зі своєю Павучою Сукою. Він вірив в неї, щиро. Вона його не відпустить так просто.
— Він не з нею, — випалює Кіммуріель, після чого розуміє, що сказав забагато, коли Дабʼнай наповнюється допитливістю, а потім розумінням і жахом.
Наступні слова Кіммуріеля виходять мало не чутним шопітом.
— Він кинув його під вогонь древнього червоного дракона.
Лице Дабʼнай спотворив шок, і у неї уходить кілька секунд на те, щоб підняти щелепу.
— Ох…
Ніхто з них двох не піднімає погляду.
— Нібито в тебе мало причин хотіти вбити Джарлаксля.
Джарлаксль — Бейнре. Джарлаксль змушує відчувати Кіммуріеля, що той ніколи не відчував. Джарлаксль підкинув Кіммуріелеві Райʼґі для нехай практики. І тепер Джарлаксль же відібрав його у нього.
— Павучатку, мені… Мені так шкода.
На що Кіммуріель тільки хитає головою, без гіркої усмішки чи слізного прищуру:
— Пусте. Він — ніхто.
Кіммуріелю Обдодрі не може бути «шкода». Він не може дозволити собі такі марнотратні емоції.
Кіммуріель Облодра не мав нічого спільного з ніяким Райʼґі Бондалеком. Вони не провели сто років — куди більше, ніж проживе Джарлакслева іграшка, — разом, вони не мали стосунків міцніших, ніж з будь-ким ще. З чого випливає, що Кіммуріелю зовсім не шкода, що його хлопця, його єдиного близького друга вбив їхній бос, після чого кинув всі свої обов'язки на Кіммуріеля, до чого ніколи його не готував, і зник кудись у заграву.
Кіммуріель допиває пляшку бренді і зовсім не відчуває сп'яніння. Тільки те, що в грудях у нього замість алкогольного вогню — холодна порожнина, а на плечах і повіках — вага, до якої він ще не звик.
Мабуть, просто втома.
— Відпочинь. Я розберусь з інвентаризацією.
Дабʼнай пробує покласти долоню на плече Кіммуріеля у жесті прощання, та натикається на кінетичний бар'єр, який зупиняє її руку в сантиметрі від.
«Он воно як,» — задумується вона, з сумом усміхається і відходить від столу.
— Добре, не чіпаю. Але, дійсно, перепочинь. Ти вдома.
Якби ж це “вдома” ще й відчувалось відповідно.