Chapter Text
Змія в усьому і завжди його переслідувала. Колись йому посміхнувся Рогатий Змій в Ілверморні, бо побачив жагу до знань у тоді ще дитині. Чи дійсно Томас був готовим віддати всього себе науці та зациклитися на чомусь одному, аби забути про усе довкола? Безумовно. Та й коли твої батьки не особливо думали про те, аби допомогти власній дитині пізнати світ, то ця дитина сама починала шукати найкращу можливість дізнатися те, що їй ще невідомо. Й інколи ці шляхи могли привести до досить небезпечного фіналу. Томас пішов саме туди, куди інші боялися ступити.
Батько помер рано, бо, бачте, лізти у драконяче гніздо було куди цікавішим, ніж лишатися вдома з дружиною та малою дитиною. Мати зганяла злість на Томасі, бо і схожий на її чоловіка, і «зіпсував мені життя тим, що народився з тою клятою магією». Але для Емерсона саме це
диво
породило стимул бути впертим, боротися та йти далі.
Змія стала символом усього його життя. У Британії Сортувальний Капелюх досить довго вивчала його, розпитувала ледь не про усе його життя, вирішувала, яка ж у нього душа і серце. «Слизерин!» — останній цвях для картини, яку прибили до стіни. Стіни, на якій ще треба було виборювати собі право на найкраще світло, аби тільки на неї й дивилися.
Коли ти стаєш слизеринцем, то це не означає, що одразу маєш геть усе. Ні. Хай там як інші не казали, не думали, однак внутрішня кухня була не просто вимогливою — вона була готовою перемолоти тебе разом з кістками й викинути десь на під Забороненим лісом. Спочатку Томас всім казав, що сирота. Перший рік це якось працювало. Або, можливо, він просто не звертав уваги на увесь шепіт за спиною, на косі погляди, що ставали все прискіпливіше й прискіпливіше. Та й навіщо? У нього була стародавня магія, Ранрок, Руквуд, прийняття себе і Себастіан. Так, Себастіан відігравав важливу роль для Емерсона.
Саллоу став для Томаса родиною. Неправильно і, можливо, надто безвідповідально. Однак Емерсон, не мавши у своєму житті того, хто зрозумів би його, хто підтримав би чи просто мовчки посидів би поруч, поки внутрішня буря не вщухне, дуже швидко зачепився за Себастіана. А той за нього. Тому зовсім не дивно, що розкривати правду про свою кров не дуже то й хотілося.
Змія завжди була поруч, вичікувала, аби накинутися на Томаса. Біле товсте тіло обплітало його з ніг голови, дряпаючись і забираючись під шкіру лускою, аби повністю контролювати: кожен рух, кожен подих, кожну думку. Змія підіймалася догори, стискаючи свої кільця, щоб зиркнути на Емерсона своїми багряними очима. Колір крові, що стікав рубінами з куточків очей та застигав під мордою нерозкритими бутонами троянд. Паща розкривалася у довгому шипінні, не приховуючи довгі гострі ікла, з яких крапала прозора небезпечна рідина. І змія часто підіймалася вище голови Томаса, аби її отрута випалювала його ледь не до самого серця.
Коли ж у вересні у шостому класі до нього прийшов Себастіан і прямо спитав, навіщо він брехав прямо в очі, то змія стиснула кільце на шиї до хрускоту у кістках. Томас задихався. Томас боявся. Томас відштовхнув. Це вже зараз, бувши за крок до випуску з Гоґвортсу, він розумів, що треба було просто поговорити. Сісти, розповісти усе, якою б гіркою не була правдою, адже разом з Саллоу вони прийшли й куди гірше. Однак півтора року тому Томас зробив так, як зробив. Ненавидів себе — змія тішилася.
— Чи все це було правильно? — пошепки спитав Емерсон у самого себе.
Він стояв навпроти дзеркала, яке завжди притягувало до себе, манило. Яцрес оговт яннажаб а, ужакоп ібот яччилбо ен я — як шепіт на саме вухо. Томас притиснув руку до холодної рами й відчув, як магія омила тіло легким теплим поривом вітру. Ще на п'ятому році навчання він навчився нею користуватися. Ні, не так. Навчився розуміти та дослухатися, через що його і винагороджували своєю силою. Однак Себастіану ніколи це не подобалося. Він, хоч і вбив свого дядька, хоч і продовжував експериментувати з темними мистецтвами, хоч і продовжував використовувати заборонені у суспільстві закляття, все повторював і повторював Томасу, аби він не дозволяв собі розчинятися у стародавній магії. З чого Саллоу взагалі взяв, що так і було? Розчинявся. Що це взагалі за дурня?
Емерсон схилив голову до плеча і все ж таки глянув у дзеркало. Десь у глибині його зелених очей промайнув спалах, з чим і в грудях зародилося тепло. По іншу сторону реальності на нього дивився він, але явно доросліше, бо біля очей вже лежали зморшки. Той Емерсон відступив убік, дозволивши побачити за спиною пітьму, що звивалися справжнісіньким зміїним кублом, від якого тягнуло чимось небезпечним, чимось, від чого по спині пробігся холодок, а ліве передпліччя перетиснуло поколюванням.
Пітьма сколихнулася, дозволивши розгледіти обриси чиєїсь фігури. Вона неквапливо наближалася до іншого Томаса, аж поки не завмерла за його спиною з глухими кроками. Змії розступилися, попадавши на підлогу попелом, і дозволили побачити Саллоу. Таке ж коротке волосся, де у темних пасмах загубилося срібло, втома у погляді, хоч той і сяяв щастям. Себастіан виглядав так само як і зараз, сказати, що...
— А я все думав, куди ж ти втік.
Шепіт у вухо, з яким на шкірі виступили сироти, і відображення, хоч і вкрилося ряботинням, але не особливо змінилося. Лиш вони удвох помолодшали. Стали самими собою.
Себастіан опустив голову і вперся підборіддям у плече Томаса. І все ж таки за два роки Саллоу сильно змінився: змужнів, став вище нього ледь не на голову, витягнулося й обличчя, позбувшись тої підліткової округлості. Сам Томас майже ніяк не змінився, хіба що волосся стало довшим і тепер діставало лопаток своїм полум'ям, та й вилиці стали гострішими.
— Випускна вечірка ось-ось почнеться, — Саллоу обійняв Томаса поперек живота, — а ти знову витрачаєш час біля цього дзеркала. Що воно тобі такого показує, що ти годинами стирчиш біля нього?
— Тебе, — Емерсон не зводив погляду з очей Себастіана у відображенні.
— То навіщо дзеркало, коли я завжди за твоєю спиною?
Сенсу ніякого дійсно не було. Але з випуском їхнє життя зміниться. З настанням вересня вони не повернуться у Гоґвортс, не побачать тих, до кого звикли за ці роки. Зникне певна стабільність, а жити без неї у невідомості — занадто страшно, як виявилося. Незнання притягувало змію назад, яка з задоволенням все сильніше й сильніше стискала Емерсона у власних кільцях та випускала отруту прямо у саме серце. Але Томас тільки посміхнувся Саллоу, з чим вклав долоні на чужі руки на своєму животі.
— Присягаюся, що це було прощання з Яцрес, — на що його до його скроні притиснулися м'яким поцілунком.