Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Я прокинувся від того, що хтось виламував мені двері. Одинадцята ранку, хто, чорт візьми, вирішив вломитися до моєї хлопчачої кайфо-хати так рано, і що змушує цю людину в коридорі так навязливо гримати по моїх вхідних дверях?

“Вікторе! Відкрий, чорт тебе забирай, срані двері!”. Я впізнав цей голос – ця клята жінка здає мені своє житло. Лише три дні, як я заборгував оплату оренди – і ось вона, прийшла вже за моїми грошима! В таку рань!

Я підвівся з ліжка (з певними зусиллями, бо останні серії One Piece заколихали мене близько 8 години ранку) і попрямував до дверей. Ручка здіймалася вгору та вниз частіше, ніж я робив вдихи і видихи, і тому мимоволі я замислився про своє сумне життя.

Ледь відкривши двері, ця божевільна пані влетіла і збила мене з ніг.

“Вікторе! Де, в біса, гроші за листопад? Де оплата, питаю я тебе?! Мені треба годувати своїх приблизно 8 котів, а з тебе грошей не витрясеш! Що ти пропонуєш мені робити?! ЩО ТИ ПРОПОНУЄШ МЕНІ РОБИТИ?! Ти вже знайшов роботу, або бодай підробіток, трутню ти ледачий?!”

Я підвівся з підлоги, ледь оговтавшись, і мені тільки і залишилося, що закрити за нею двері, почувши на прощання: “Завтра, о 9.00. Будь гото–”. Більше я нічого не чув, бо вона гримнула дверима під'їзду і щезла з мого життя.

Через приблизно 8 хвилин в двері знову постучали. Я щойно встиг знову поринути у сон, аж тут знову мене будить цей сірий і важкий навколишній світ! Цього разу я з роздратуванням підскочив з матрацу і подався в коридор. Двері відкривати не довелося – їх не було на місці, бо, здається, їх знесли к хуям.

“Хто зніс к хуям мої двері?!” - сказав я вголос.

“Це ми, BTS!” - голосно продекламував темноволосий високий парубок в окулярах.

“Не та репліка, Саша”, - штовхнув його інший темноволосий парубок. Я одразу помітив в його погляді щось незвичне, щось дуже загадкове і привабливе.

“Точно. Це ми, мистецький проєкт МУР! Я здивований, що ти не впізнав наший бойз-бенд. Ми ж відомі на всю Україну та приблизно 8 інших країн Європи!”

Хто ці хлопці і як вони сюди попали? Звісно, я впізнав їх всіх поіменно, і навіть можу скласти біографію кожного з них пізно вночі закритими очима із повною втратою пам’яті, але щойно я їх побачив вживу, зрозумів – я нічого не знаю про них. Я не такий, як всі ті інші 13-річні дівчата, що тащаться по ним – я чоловік і мені 28, тож я не буду вдавати, що знаю про них бодай щось.

“Вперше чую! Де мої двері і чому вас троє? Де Марія?!”

“Ти ідеш з нами! Ми за тебе заплатили великі гроші, місячну оренду квартири, приблизно 8 тисяч!” - вони взяли мене під лікті та витягли надвір. Шкода, що лише мене, без моїх манг. Впевнений, що моя фігурка Зоро також пішла вслід за нами, проте я її більше ніколи не бачив - певно, вона загубилася десь на шляху до свого татка.

Chapter Text

“Чого ви прийшли сьогодні, а не завтра зранку?!” - це питання мене хвилювало понад усе. “І чим ми снідатимемо?”

“Замовчи, шалаво!" - стукнув мене по спині Сашко, той самий, який, схоже, був серед них головним: - “Ти маєш мовчати, бо дівчат красить скромність і стриманість!”

“Але я не дівчина”, - гаркнув я, за що отримав ляпаса.

“Не наривайся, сучко, я твій господар і кликатиму тебе так, я буду вважати за потрібне”.

Я швидко зрозумів, що Саші не треба переходити дорогу. Зізнатися чесно, в його діях було щось привабливе, але ляпас був зайвий. Я ринувся в сторону, але мене спакувати в таксі і сказали доставити на адресу N.

Всю поїздку таксист не говорив до мене, тож я почав забувати, що мене продали і викрали. Я навіть задрімав і почав обдумувати, чим снідатиму.

“Прокидайся”, - ніжним голосом окликнув мене незнайомець. В нього було гарне русяве кучеряве нерозчісане відросле вимите начисто і занедбано відкинуте набік волосся. Здавалося, він говорив до мене вперше.

“Навіщо?”

“Бо ми на місці”, - знизав плечима Сашко (я знав його ім'я, бо потай зберігав кожне його фото із соцмереж до себе у галерею і писав про нього всраті фанфіки з Т/І. Здається, він був одним із учасників “Теорії Розбитих Вікон”). Він витягнув мене за лікоть із карети таксі та підштовхнув до величезного паркану.

“Це і є ваший МУР?” - не задумуючись, запитав я.

“Це не МУР, це мур. А за ним вже і МУР, - пояснив він, поштиво кинувнувши охоронцеві поруч. - Запам’ятай, наший кодовий пароль – “МУР”, тож якщо покидатимеш будівлю, тримай це в голові. Також в нас є деякі правила. Правило №1 - ти суспільна власність цього маєтку і всіх проживаючих тут (окрім Марії, вона тут не живе (з власного бажання)). Правило №2 - ти зобов'язаний снідати, обідати і вечеряти разом з нами за одним столом. Правило №3 - по маєтку ти маєш пересуватися тільки голяка, і це не обговорюється”.

“Я не буду цього робити!” - вигукнув я, зніяковіло почервонівши від правила №3.

“Гаразд, тоді можеш ходити як хочеш. Але перші два правила для тебе тепер закон”, - суворо наказав Сашко, підводячи мене до ганку будівлі. Ми промайнули доволі густий сад, квіткову галерею, садибу садівника, пристройку охоронця, літню кухню, ставок з гусами і нарешті зустрілися з жовтими залізними воротами – входом у самий будинок.

Сашко, демонструючи свої музичні здібності, заспівав якусь нісенітницю в цеглину поруч із дверима (я думаю, він просто вийобувався і там не було ніякого паролю), після чого потягнув ручку на себе і пропустив мене вперед, як справжній джентльмен.

“Тепер про тебе попіклується Микола”, - він шльопнув мене по заду, підсовуючи цим самим до загадкового темноволосого чоловіка. Я пригадав, що вже бачив його колись раніше – можливо навіть, цього ранку.

“Як тебе звати?” - з непорушним обличчям спитав той, і я не міг приховати своє захоплення його голосом, рясно залившись фарбою.

“Я Віктор” - просів мій голос, і це потішило мого нового знайомого. Він ледь посміхнувся і відкинув поді́л свого шкіряного чорного плаща вбік (чесно кажучи, я так і не зрозумів, навіщо, але це виглядало епічно).

“Віктор… Ти нагадуєш мені… Песика мого дитинства; я кликав його Щиро. І тепер кликатиму так тебе”.

Я хотів був запротестувати, проте потім відмітив для себе, що під шкіряним одягом у цього пана не було нічогісінько – можливо, правило №3 стосувалося не тільки мене. Тому я поважливо кивнув своєму колезі по стражданням (він здивовано підвів брову) і роззирнувся довкола: “Де я житиму?”

“В кімнаті праворуч, я тебе супроводжу”, - схопив мене за лікоть Микола і потяг в найближчу кімнату ліворуч.

“Але це не та кімната”, - захитав головою я.

“Не важливо”, - відказав він. Його рішучість і впевненість у собі змушувала мене поставити під сумнів свою гетеросексуальність. Врешті, я так і не зрозумів, де моя кімната – праворуч чи ліворуч, але Микола штовхнув мене на ліжко.

“В шафі є одяг – переодягнися до обіду і о 12.30 вже будь за столом. Не запізнюйся, бо Саша цього не потерпить!” - цими словами він умовно попрощався і вийшов з моєї нової кімнати.

В гардеробі я не знайшов нічого окрім мерчу МУРу - цей відстійний чорний колір! Не буду його надягати, нехай подавляться. Тому на обід я рушив у своєму улюбленому сірому гуді, спортивних штанях від adidas, темно-синіх Vans і білих шкарпетках з качечками. Моє довге каштанове волосся я склав у неохайну гульку – чомусь у цих геніїв не знайшлося для мене жодного гребінця.

Chapter Text

За столом зібралися приблизно 8 людей - точно впізнав Сашу головного, Сашу другорядного, Марію (яка тут не живе, що мене і здивувало), кілька незнайомих людей і… нема Миколи. “Де Микола?” - потупив погляд я, розчаровано дивлячись на стіл.

“Хіба ти тут заради цього Миколи?!” - розгнівався головний Саша, зіскакуючи зі стільця. Але другий Саша його присмирив, притягуючи донизу різким рухом своїх рук.

“Заспокойся, не лякай новенького”, - світловолосий Сашко був саме у нагоді, тому я телепатично подякував йому і скромно послав подумки маленький цьомчик, адже не думаю, що це буде зайвим.

“Ти, виделко недороблена, сідай їсти, твій обід стине!” - гримнув на мене головний Сашко і відвів погляд.

“Я не їстиму без Миколи! Здається… я закохався”, - я розвернувся, щоб драматично і на негативних вібраціях піти назад до себе в кімнату, але так і не зрозумів, яка із всіх кімнат була моєю, тому зайшов у перші ж двері, які знайшов привабливими.

Певно, кімната була таки не моя – на ліжку я не знайшов своєї зимової куртки кольору хакі з молнією рудого відтінку і принтом Міккі Мауса, і тому почав оглядатися довкола. Кому ж належала ця кімната? Певно, це була одна із тих загадок, на які мені було похуй, проте пластинка Шмальгаузена і приблизно 8 манг на полицях, що утворювали собою невеличку бібліотеку, викрали на себе всю мою увагу.

“Красунчику, що ти тут забув?” - владно притис мене до полиць Микола. Я пискнув від неочікуваності та здивування.

“Ти… ти слухаєш Шмальгаузена?” - округлив очі я, вивчаючи при цьому його обличчя. Так близько і так далеко…

“Ні, він тут декоративний. Подарунок від фанатки… В мене їх багато, до речі”, - він облизнувся і поправив своєю рукою мою гривку, заправивши її за вухо. Тільки зараз я помітив, що він був лише в рушнику – певно, тільки-но покинув своє гідромасажне джакузі.

“Ти голий!” - невинно вскрикнув я, ховаючи обличчя від сорому.

“Де? Поки ще ні, але ти дуже вчасно прийшов. Допоможеш мені?” - ще одною рукою він притиснув мене до свого оголеного і дуже накачаного торсу.

“Я не такий легковажний, як інші в їх 28. Я зберігаю свою цноту для того самого!” - заперечив я, проте не відсахнувся і навіть мимоволі провів долонею по його рельєфних кубиках і вдихнув його чоловічий аромат чистого тіла (я сам певний час купляв цей самий гель для душу 80-в-1, але після того, як помітив у складі кетчуп, вирішив перейти на щось менш універсальне).

“Давай побремося завтра же!” - незворушно видав Микола, простягаючи невеличку коробку з обручкою (я помітив рожевий діамант із надр Південної Африки, схожий на панцир жука-скарабея. Я був впевнений, що там було 132,6 карат). Мені нічого не залишалося, як погодитися. Можливо, ми і знаємо один одного лише дві години, але це відчувається як вічність.

“Я тебе кохаю”, - сказав я йому.

“Дякую”, - відповів він і поцілував мене в губи.

Chapter Text

Вінчання мало відбутися на наступний же ранок десь в місцевій церкві (назва якої мене не дуже цікавила, але це точно була УПЦ). За півгодини до потрібного часу я, у гардеробній, складав обітницю і репетирував власну клятву. До мене зайшов світловолосий Сашко – певно, мої хвилі тривожності сягнули його телепатичного радару і саме тому він прибув сюди, аби втішити мене.

“Ще хвилюєшся?” - спитав він.

“Ну, як тобі сказати, - непевно відмовив я. - Все ж, це моє перше весілля”.

“А, це твоє перше… Я перед першим дуже хвилювався. Пам'ятаю, пішов купатися вночі, та й думаю – може втопитися… Здавалось, так чесніше буде”.

“Чесніше буде для кого?” - я нерозуміючи захитав головою.

“Ну, чесніше для самого себе. Бо після одного шлюбу іде другий, після другого – третій… Але то не точно, бо… Ну, геїв в нас ще досі не розписують, тож у випадку чого паперової метушні буде менше опісля”, - він підбадьорюючи похлопав мене по плечу і ми разом покинули гардеробну.

Зовні я помітив дуже ревнивого хлопця Саші на ім'я Андрій, чи Богдан, чи Роман – я не дуже вдавався у подробиці. Щойно Сашко відійшов від мене, той хлопець притис мене до стіни і сунув мені хустку з дуже дивним запахом до носа. Я одразу заплющив очі (певно бо в мене майже немає сну і я дуже нерегулярно харчуюся) і щасливо полинув у сон.

Я прокинувся прив'язаний до батареї десь у кімнаті (своїй чи чужій – я так і не зрозумів), і почав кликати на допомогу Миколу. Одразу після цього до кімнати зайшов Богдан (або Андрій, або Роман).

“Не придурюйся, ти насправді хотів покликати Сашка!” - грубо привітався він зі мною.

“Я?! Сашка?! Ні, мені потрібен лише Микола! - перелякано відказав я, захитавши головою з боку в бік: Як тебе звати, незнайомцю?”

“Затям, Саша мій! Мій, Богдановий! Все тобі зрозуміло?!” - спитав він мене, і тоді я не знайшов нічого кращого, ніж прикинутися закоханим по вуха у Богдана.

“Давай поцілуємося?” - благально прошепотів я, показуючи своїм поглядом смиренність і відданість новому хазяїнові.

“Давай”, - погодився Богдан і відв’язав мене від радіатора. Він неочікуваності я щасливо підстрибнув і кинувся до дверей, проте мій топографічний кретинізм мені завадив добратися до виходу з будинку – я був без поняття, куди піти, і краєм ока я помітив десь на горизонті зелене волосся моєї фігурки Зоро.

Тут я почув кроки Миколи, і тому був певен, що порятунок вже прибув. Я розслабився і подався назад до Богдана – хтось мав йому сказати всю правду про почуття Саші до нього.

“Саша любить Сашу”, - співчутливо промовив я йому в лице.

“Та як ти смієш!” - вигукнув зі злості Богдан, і кинувся до мене з ножем. Він притис мене до стіни і поцілував, забираючи мій другий поцілунок (а я його, між іншим, беріг для Миколи).

“Ти, паскуда, відійди від мого нареченого!” - я почув цей турботливий і стриманий, глибокий сексі голос праворуч від нас. Очима ковзнувши вбік, і помітив ЙОГО – мого коханого!

“Миколо, не дивися! Не можна нареченим бачити один одного до весілля, це погана прикмета!” - запищав я і затулив обличчя руками.

Богдан переключився на Миколу, і після невеликої сутички я помітив на Миколі кров і заплакав. “Перестаньте дратися, мені страшно!” - заверещав я і притиснувся до батареї.

Микола зі злості став втричі сильнішим і як в одній із тих приблизно 8 манг на його поличках відкинув Богдана у стіну – тільки побілка зі стелі посипалася. Ніж випав в того з рук і ковзнув мені до ніг – я помітив кров.

“Ти поранений?” - перелякано спитав я.

“Це неважливо. Що він зробив з тобою, коханий?” - мій наречений присів поруч зі мною та притягнув мене до себе, обіймаючи.

“Нічого, ми… цілувалися. Але то пусте, я поцілую тебе в десятки разів більше, тільки попроси”.

“Благаю, покарай мене цілунками своїми”.

І я потягнувся до нього, вкладаючи його на підлогу і нависаючи зверху. Проте мої вуста не торкнулися нічого, адже в цей момент нашого єднання хтось увійшов до кімнати. Я знову підвів погляд і побачив цього разу двох Сашків.

“Паскуда, що ти тут робиш із нашим Миколою? Завтра в нас концерт, чому він стікає кров'ю?!” - крикнув до мене головний Сашко, і тут же його гнів погасив інший Олександр, притягнувши чоловіка для поцілунку.

“Замовкни. Не заважай єднанню сердець”, - палко продовжив свій цілунок світловолосий Саша.

“Так не піде, в мене є дівчина”, - зітхнув темноволосий Сашко і всі в кімнаті ахнули. Серед присутніх це була рідкість.

“Забудьмо, - тоді нижчий Саша підійшов до Богдана і розбудив його поцілунком. - Коханий, прокидайся, я прийшов тебе рятувати. Ти в безпеці, я поруч. Чому ти викрав Віктора? Ти же знаєш, що я лише твій!”

“Ти мій! - прийшов одразу до тями Богдан. - Виметайтеся звідси всі, я хочу побути із коханням всього свого життя наодинці”.

Головний Сашко одразу подався до дверей, певно, пішов на пошуки своєї дівчини, а Микола підняв мене на руках і поніс до своєї кімнати (щоправда це була інша будівля, але він був дуже сильний). При цьому його голе тіло під шкіряним костюмом видавало характерні звуки під час руху.

Врешті, він доніс мене до свого ліжка, і закрив за нами двері. Микола схилився наді мною, проте я не такий як інші чоловіки у 28, і тому я спинив його.

“Ми так і не повінчалися”, - сумно підсумував я.

“Технічно, вінчання вже минуло приблизно 8 годин тому, отже вже можна”, - заспокоїв мене мій наречений.

“Я такий радий. А в нас буде 8 дітей?” - спитав я, з надією дивлячись йому в темні очі.

Він усміхнувся: “Приблизно”.