Work Text:
У тісному приміщенні пахло затхлістю і пилом. Це можна було легко виправити, якщо викинути з десяток непотрібних речей, але сил не ставало. Зимова похмурість за вікном тільки наганяла зайву меланхолію у без того депресивне помешкання. Ержбет спостерігала крізь вікно за млявою течією Дунаю, спираючись на дверний отвір, що вів у одну-єдину кімнату її зйомної квартири. У тиші, що час від часу переривалася рівномірним диханням, їй здавалося, що вона чує дзюрчання води. За вікном сутеніло.
Дівчина опуситила погляд на крихітну кімнату, в якій поміж усього безладу стояло односпальне ліжко і старий пошарпаний фотель у кутку. Підлога ж була завалена упаковками від їжі та іншим сміттям, а на ліжку купою лежав нагромаджений одяг попри те, що на ньому спав Армін. «Потім приберу», — втомлено подумала дівчина, відкриваючи кватирку і сідаючи у крісло, що жалібно проскрипіло. Армін скривився уві сні, скручуючись у клубок. Його дихання раптово пришвидшилося, а вії задрижали. Ержбет сумно зітхнула. Армін якось казав їй, що йому тепер часто сняться кошмари, але у подробиці не заглиблювався. Він не дуже любив говорити про те, що з ним відбувалось останній рік, а дівчина не хотіла тиснути.
Та іноді хлопця все ж проривало, і він годинами розповідав про життя на межі двох світів. Тоді Ержбет сідала поруч і просто слухала, періодично киваючи на знак розуміння. Майже завжди такі розповіді закінчувалися обіймами і спробами Арміна придушити сльози.
Дівчина уважно вдивлялся у вікно, ніби намагалась запам'ятати розташування кожної зірки, що з'являлась у бузково-синьому небі. Окрім цього і залипання у телефоні, вона більше не могла нічого робити. Ержбет сама не знала, звідки взялася ця втома. Напевно, так її організм змушував відпочити від усього пережитого. Переварити і усвідомити. Вона заздрила Армінові. Він хоча б міг заснути.
Раптом метушіння на ліжку припинилося. Ержбет якомога тихше підійшла до Арміна, гладячи його по голові. Той промимрив щось собі під носа і різко розплющив очі.
—Доброго ранку, – хрипло сказав хлопець, протираючи очі.
—Нинька вже вечір, – виправила Ержбет.
—Значить для мене ранок, – всміхнувся Армін.
Він все ще жив за звичаями кровопивць. Йому важко було знов звикнути до людських порядків.
Армін потягнувся, встаючи з ліжка і натягуючи джинси. Місто вже остаточно поглинула темрява.
—Вже йдеш? Навіть не їстимеш?
—Мушу, – ще раз втомлено усміхнувся Армін, – маю ще кілька незавершених справ. Обіцяю повернутися не надто пізно.
Ержбет перевела схвильований погляд прямо у ясно-сині очі, ще раз марно благаючи залишитись. Вона добре знала, що хлопець її не послухає.
—Не хвилюйся, Ержі. Мені вже нічого не загрожує, брама зачинена.
—Знаю, – мовила Ержбет. – Постарайся не приходити під ранок.
Армін кивнув, раптово згадуючи про необхідність надягти куртку. Він-бо вже встиг забути про існування холоду.
—Сумуватиму за тобою, – тихо, майже пошепки, додала дівчина.
—Обіцяю повернутись до третьої. Ні, до другої. Якщо стане зовсім нудно, запроси Імре, — підморгнув хлопець.
Ержбет кивнула, всміхаючись.
Вони обійнялись на прощання.
—Хай щастить. Бережи себе, – прошепотіла Ержбет.
—І ти теж, – відповів Армін, міцніше стискаючи сестру в обіймах.
Двері зачинилися. Ержбет знову сиділа у кріслі, глибоко вдихаючи морозний будапешстський вітер. А за вікном шумів Дунай, метушились люди і сигналили у корках машини. І життя потихеньку налагоджувалося.