Work Text:
o.torvald – назовні
артилерія – білі лілії
[ І ]
вже час звільнитися
з своєї голови
я хочу вийти з дому назовні
через вікно
– яка ти противна, блять.
драко відчуває, що складається відсотків на сімдесят з ненависти до неї, а ще на тридцять – зі всепоглинущої огиди. і ця тягуча ненависть зжирає його зсередини, наповнює все тіло гіркою жовчю, що він її в обличчя ґрейнджер хоче виплюнути. всі їхні взаємини (наскільки би це слово не здавалось смішним і натягнутим для них) можна описати хіба словом «неможливо» . бо ненавидіти так неможливо , жити на одній планеті з нею неможливо, блять. якби довелось таке сказати вголос, ця нестерпна ґрейнджер би порадила вмерти, і драко був би не проти, якби від ненависти та огиди можна було вмерти.
герміона підходить до нього ближче. вони наповнені такою палкою ненавистю одне до одного, що це відчувається у повітрі (оточуючим точно має стати на кількадесят градусів спекотніше), і її хочеться розрізати ножем, розривати руками.
– що таке, мелфою?
ґрейнджер сміється настільки до огиди весело, що драко пересмикується: йому вартує неймовірних зусиль аби не вдарити її.
– відійди від мене.
він гидливо робить крок назад від неї. він знає, що вона ближче – то складніше тримати себе в руках, складніше зберігати правильне холодне презирство і огиду, як щось самозрозуміле – вона бруднокровка, а отже не заслуговує на щось більше. але він, блять, відчуває: бажання її вбити, не холодно-бридливе, не кригою приправлене, а найбільш гаряче, палке, найбільш щире і неправильне, на яке він здатен. він відчуває – і через це хочеться вбити ще й себе.
і ґрейнджер відходить. її кличе чи то поттер, чи то візлі, і вона швидко губиться у натовпі, ніби її тут ніколи не було. повітря прохолоднішає на кількасот градусів, драко хоче закутатись в ковдру.
ґрейнджер все з голови його вижирає, вона сама там осідає, живе там, і викинути її не виходить – вона так міцно чіпляється в його мозок, що від однієї спроби стає боляче. він її ненавидить за це всіма клітинками свого організму, кожною думкою в своїй голові. з ґрейнджер же все складно . і важко, ніби емоції падають на нього кремезним камінням, причавлюють до землі і в легенях не залишається ні граму повітря: відчувається тільки запах пергаменту і кави, від яких хочеться блювати.
[ ІІ ]
я носив тобі
білі лілії
а ти продовжуєш тусуватися
з дебілами
такими ми були
вони зустрічаються ввечері в шкільному безлюдному коридорі.
герміона повільно клигає з найневдалішого побачення з роном за усю історію їхніх побачень, а драко – з нудного побачення з дівчиною, ім'я якої він не те щоби намагався запам'ятати. драко дуже гидко насміхається з герміони, адже буквально все вказує на те, що її побачення невдале: якийсь дотепний букет квітів в її руках ( навіть драко знає, що герміона любить білі лілії, а не оце… у такого взагалі існує назва?), герміона, яка йде сама-самісінька (з вдалого побачення йдуть разом навіть якщо живуть у різних гуртожитках), і сама герміона – сумна і втомлена, хоча все одно – об'єктивно і всупереч усьому – гарна (жахлива думка, яку драко вперто відкладає у дальню шухляду свідомости).
– шо б ти там не казала, ґрейнджер, але я можу поставити двадцять ґалеонів на те, що це був візлі.
– чому? – герміона втомлено переводить погляд з підлоги на мелфоя.
– такі галімі квіти, ґрейнджер, з усіх йолопів гоґвортсу зміг би подарувати тільки візлі. як можна, тіпа, тебе ну настільки не знати, га?
герміона у відповідь лише тоскно позіхає, бо тут не погодитись з мелфоєм було би неможливим. навіть, якщо хочеться все заперечувати і сперечатися: те, що рон не знає герміону і не хоче її знати, не хоче докладати жодних, бляха, зусиль – факт, який навіть не треба доводити цим безглуздим побаченням, і це знають, напевно, всі, хто знають герміону і рона, всі, хто був свідком хоча би однієї їхньої розмови.
мелфою емоцій конче бракує, оці втомлені-смутні-важкі позіхання його дратують якось неправильно (не огидою чомусь, а сумом), тому він каже:
– наскільки себе треба не поважати, шоб піти з таким як він на побачення? я навіть не про його брак грошенят.
і герміона, втомлена і сумна, в момент запалюється хвилею гніву, бо це, йобаний ти мелфою, влучний удар в болюче місце, бо це – взагалі не його справа, бо вона й без нього знає, що рон – найгірший з усіх варіантів, і що неможливо бути з такою людиною, і кохати його неможливо.
– так запроси мене на побачення, мелфою. покажи, який ти класний хлопець.
драко моментально зупиняється, ніби врізаючись в повітря. погляд в нього – як в залишеної батьками дитини – такий розгублений і наповнений страхом, бо це точно не та відповідь, на яку він міг очікувати. він радше би погодився на паличку з круціатусом біля шиї чи на ляпас, ніж чути це, розуміючи, що відповісти, блять, треба , він же мелфой.
– кого? тебе?
він дивиться на неї з огидою, але такою розгубленою, що це видається герміоні навіть смішним.
– отож, мелфою, ти ніколи не зможеш.
герміона маленькими кроками підходить до нього, аж поки вони не опиняються занадто близько для вічних ворогів, занадто близько для будь-чого в принципі. температура в коридорі підіймається все вище і вище від кількости злоби і ненависти, що заповнюють повітря.
– ти абсолютно нічим не кращий.
і мелфой – що ним керує взагалі? – цілує її. ту саму її, що звуть герміоною, бляха, ґрейнджер. назвати це цілунком насправді важко, адже він просто вдаряється в герміонові губи, не намагаючись зробити це ніжніше або принаймні безболісно. герміона трошки стогне від болю, його губи кусає з усією ненавистю до крови, а він – тягне її волосся, псує зачіску, блять, мелфою. обидва туляться все ближче і ближче, ніби хочуть злитися в одне ціле, залізти одне одному кудись під шкіру. і вони, справді, зараз би не проти, хоч і відчувається вся неправильність цього моменту, весь пиздець ситуації і, мерліне, прокляття порожнього коридору, але про наслідки і те, що буде хвилин через п’ять (десять? вічність?) якось не думається, тільки про губи-руки-зуби одне одного. в якийсь момент їхній поцілунок нагадує швидку і грубу прелюдію до сексу, але герміона приходить до тями першою, коли його руки – холодні і хваткі – опиняються під її сорочкою, а її теплі і тремтячі руки і розстібують його білосніжну накрохмалену сорочку ( в тебе хоч щось є неідеальне в зовнішності, блять? ) – вона моментально від нього відстрибує на відносно безпечну відстань, судорожно поправляє свій одяг. він, усвідомлюючи, що щойно відбулося, незадоволено стогне. втрачений контроль б'є важким батьківським молотком по голові. і мелфой миттєво зникає в коридорах школи, застібуючи тимчасом свою не таку вже ідеальну сорочку. залишає герміону з цим всім саму. вона, власне, на щось инше не змогла би розраховувати. вона, власне, ні на що і не розраховувала, це ж, бляха, мелфой.
коли герміона, ще дуже розгублена, заходить у вітальню ґрифіндору, джіні – чорт би її зараз побрав – питає:
– о, з роном так довго і пристрасно цілувалась?
бо герміона, як би того не хотіла, прибрати усі сліди від цього прокляття в коридорі не змогла: сорочка заправлена дуже недбало, волосся все одно стирчить, губи заціловані, покусані, яскраво-вишневі, а вії вологі від сліз.
вона одразу стає незрозумілого яскраво-червоного кольору, бо відповідь герміона точно не встигла вигадати. про це, власне, і не подумала, бо всі думки (емоційно і соромно від того, як це все неправильно ) – порожні і не про те.
– я взагалі-то тут.
рон неочікувано, виявляється, сидить на ґрифіндорському дивані у вітальні і дивиться на герміону, оцінюючи, незадоволено, з недовірою, а вуха в нього палають гнівом, кулачки зжимаються злісно, і на мить стає майже страшно (герміона знає, що рон нічого їй не зробить. що би не сталося, вони же друзі). в неї в руках нема його квітів ( вона що, викинула їх? ніякої, дідько, поваги ), вона виглядає хай і зніяковіло, заплакано, але як жива людина, блять, а не як на побаченні з ним.
– і хто це був?
герміона на питання не відповідає, навіть не може ідентифікувати, хто саме це запитав, лишень проходить до спальні, не реагуючи на оточення. і, мерліне, вбий мелфоя, витягни з її голови, бо заснути не може – усю ніч прокручує в голові цей момент і ненавидить-ненавидить-ненавидить і себе, і його, і рона (він витяг її в той день з гоґвортсу), і джіні (навіщо вона запитала?), і все, що можна ненавидіти. бо вона знає, що це з нею тепер надовго, що її щоки і покусані губи палатимуть ще цілу вічність. що вона ненавидить цього мелфоя і день, коли він народився більше за все. і що кохати, блять, це складно, особливо мелфоя. бо вона ж його ненавидить.
під ранок вона зрештою засинає, коли пташки починають дзвінко співати, а сонце – дратівливо випалювати обличчя жаркими променями. і, прокидаючись вже вдень, герміона бачить в себе на тумбі білі лілії. і записку, написану настільки охайно і водночас з усією зневагою світу, що зрозуміло стає з першого символу, хто її автор.
«19:00 вересклива халупа»
може, вона би і хотіла прийти, але зрештою не приходить.
герміона знає, що мелфой не прийде також, і пояснити це не може і не зможе – просто знає, що їм обом слабо . ніби вони і справді злились в одне ціле того вечора, він заліз їй під шкіру чи вона залишила частку себе в його зубах – його страх і невпевненість відчуваються герміоною як власні.
герміона знає, що це тепер висітиме над ними важким каменем, який в будь-який момент може впасти боляче на голову, бо вони же і без того всього знали, що в них взаємно все: і ненависть, і кохання (або, принаймні, закоханість), яке вони обидва заперечували завжди, а тепер ще й є спільна історія. історія, яку жодній душі на планеті не розкажеш, і забути її хочеться страшенно, бо думками повертатися в той вечір – нестерпно.
рон їй врешті-решт пробачає. до цього вічно злиться, не хоче з нею розмовляти і навіть знаходитись в одному приміщенні, але в якийсь момент все одно пробачає. вона, звісно, не вибачається, не робить взагалі нічого, аби загладити провину ( хіба це провина? ми же не в стосунках, чи я щось плутаю, рональде? ), і вони просто вміло вдають, що нічого ніколи не було. одного разу він запитує її, з ким же вона цілувалась того вечора, але відповідь «з мелфоєм» здається йому таким смішним жартом, що він забуває про це. герміона так само продовжує ходити з роном на невдалі побачення (сподіваючись десь в глибині душі, що мелфой буде в порожньому коридорі ще раз. вона відчуває, знає, що він зробить усе, аби більше не перетинатись в порожніх коридорах, але все одно сподівається) і ненавидіти мелфоя, себе і все, що можна ненавидіти.
[ ІІІ ]
дай сили битися
бути молодим
на сьомому році навчання – коли все навколо пахне війною, гниллю, сирістю, руйнуваннями і смертями (а ще дуже сильно розпачем), коли драко протиставляється ще більше і огидно від нього ще більше – герміона з гаррі і роном шукають горокракси і живуть в довбаній палатці посеред різних щоразу лісів, думаючи як винищити ці уламки душі довбаного наймогутнішого темного чарівника і, мерліне, вижити і не сильно втратити глузд. і герміона це ненавидить більше за все, бо її батьки її не пам'ятають (але вони в безпеці), бо її майбутнє не виглядає так соняшно, як вона собі уявляла (але майбутнє наступного покоління, вона сподівається, буде таким), бо вона свою молодість проживає на війні (але це краще, ніж здатися) і не має права ні на помилку, ні на слабкість, ні на чортові сльози, а плакати хочеться – кричати, зриваючи голос, битися кулаками. і клятого мелфоя вона згадує щодня. злиться на нього і ненавидить, бо він, блять, і не мав бути на цій війні, бо він – боягуз і такий жалюгідний – на боці смертежерів, хоча ну ніколи не вб'є людину, це просто безглуздя. бо вона, може, і хотіла би бути вбитою ним, але ж він не зможе, паличка, направлена на неї, так і залишиться невикористаною навіть для катувань. герміона ненавидить і сподівається, що їй теж його вбивати не доведеться, хтось це зробить замість неї (герміона думає, що, можливо, вона занадто слабка, але, уявивши мелфоя перед собою, вона бачить лише кілька зламаних кісток, а не гниючий труп).
і герміона все так само зберігає в серці дивне тепло, коли згадує ту йобану історію, зачинену за сімома замками її душі, яку нікому не розкажеш навіть під круціатосом.
герміона, власне, і не розповідає, коли белатриса її катує, ламає її кістки зсередини, і питає про все, що спадає на думку. а мелфой, блять, стоїть поруч і дивиться-дивиться-дивиться порожніми очима на те, як ґрейнджер кричить, як їй до нестями боляче, як їй виламує кістки його божевільна тітка. йому боляче і ненависно водночас, і він знає, що вона відчуває те саме. мелфой вичитує цю огиду і всі лайливі слова з її погляду; вдає, що все як треба, поки всередині все кричить про те, що треба вбити, блять, белатрису, бо він – це ж точно – не витримає, його просто знудить.
коли белатриса пропонує драко покатувати герміону, він хоче вбити і себе, і белатрису, і цю довбану ґрейнджер. голова ходить ходором від того, наскільки це все погано. але відповідає тільки, що не займається настільки брудною роботою. герміона сміється заливчасто і дзвінко (мелфою стає ніяково, не по собі і трохи моторошно), адже, ну так, це саме так і називається – брудна робота – катувати дівчину, яку ти менше року тому майже виїбав в коридорі школи. їх обох нудить від того, наскільки це все неправильно і гидко, а мелфой – жалюгідний-жалюгідний-жалюгідний.
герміона, власне, виживає попри все, бо вона в правильності своєї сторони впевнена, бо вона – сильна, блять, але мелфоя вбити не може. жаліє чомусь.
цілується з роном посеред кімнати на вимогу, коли він каже щось про захист ельфів, бо це якось емоційно, бо якщо вони раптом загинуть, жодного разу не поцілувавшись, це буде навіть смішно – стільки страждань, стільки невдалих побачень та несмішних жартів, і для чого? і цей цілунок здається таким неправильно ніжним, таким ласкавим і не схожим на бажання зробити одне одному боляче, як у випадку з мелфоєм. герміоні огидно від цих порівнянь і цілунку з кожним з них (але з роном цілуватися більше не хочеться, а з мелфоєм – хочеться так сильно, що крутить живіт).
герміона, власне, жаліє мелфоя настільки, що захищає його, коли міністерство місяцями тягає втомлених підлітків по судах щодо справ смертежерів. жаліє мелфоя настільки, що захищає і його мати. захищає, і дивує цим гаррі (проте він погоджується з нею). захищає, і вислуховує ронові крики, що це ж м е л ф о й, він сидів і дивився, поки тебе катувала його тітка, мерліне, невже ти настільки бачиш в людях-істотах тільки хороше.
герміона з драко тоді розмовляють вперше без бажання видерти одне одному глотки. вони, звісно, все ще одне одного ненавидять, герміона все ще злиться, але він каже тихе «дякую» і в його очах все настільки наповнено жалем і теплою вдячністю (вона і не могла би подумати, що драко мелфой здатний на таке), що герміоні вартує зусиль не піти за ним на край світу, коли наступного ранку вона прокидається і бачить букет білих лілій з запискою «le gavroche 19:00». вона довго виє в подушку, тому що прийти хочеться так сильно, що це бажання перекриває усе.
але все одно не приходить.
і знає, що мелфою не потрібно про це попередження.
ґрейнджер, власне, через декілька років і виходить за візлі з-а-м-і-ж. драко, побачивши цю новину на першій сторінці «щоденного віщуна» з підписом «золота дівчинка вийшла заміж» і знимкою на пів сторінки (герміона виглядає навіть щасливою. «навчилась», – думає), свій кабінет розносить вщент, ламає меблі, б'є стіни. бо бачити її – боляче, бо бачити її дружиною візлі повертає в шкільні роки з палаючою ненавистю і ревнощами всередині. зовсім неважливо, що до цього одружився драко, і його дружина вже вагітна, про що скітерка написала вже три сотні разів. [драко, звісно, ніколи не порівнює свою дружину з ґрейнджер, ніколи замість дружини не уявляє ґрейнджер. думає, що якби правда каву з ним тут пила ґрейнджер, не зламавши йому пари кісток, це було б неадекватно]
герміона новину про одруження мелфоя сприймає майже спокійно – ненавидить, звісно, шалено, але вона й без того ненавидить. з цим навіть можна жити, якщо не перетинатись в коридорах міністерства раз на тиждень (зрештою, вони майже не перетинаються. а коли перетинаються, то їх вистачає тільки на привітання. бо якщо сказати щось ще, можна втратити залишки контролю).
і драко, приймаючи це рішення імпульсивно і швидко, відправляє герміоні білі лілії. без непотрібних листівок із запрошенням на побачення, на які ніхто не прийде, бо
слабо
і неправильно, враховуючи ситуацію. і через рік теж. і ще через рік. а герміона, відповідаючи на питання рона, вдає, що не знає, хто відправляє ті букети. хоча як не знати єдину в цьому світі людину, яка буде відправляти їй білі лілії щороку в одну конкретну дату, що герміона ще роками тому обвела її червоним в календарі.
[ IV ]
ти носив мені
білі лілії
а я проводжую тусуватися
з дебілами
такими ми були
герміоні більше не треба рятувати світ і, тим паче, викликати патронуса, тому історія про своє єдине кохання і палючу ненависть так і зберігається за сімома замками її душі. вона розповідає про драко лиш раз. їй тоді далеко за сотню, а рон вже декілька років як помер. правнуки настирливо просять розповісти про її найбільше кохання (своїм дітям вона, звісно, не розповіла би ніколи), і герміона здається. трохи взважує, чи варта ця історія пам'яті, і вирішує, що, може, і не історія, але її почуття мають. думає – щирі почуття варті пам’яті, хоч наскільки би неправильним і огидним це все не було.
– в своєму житті я кохала лише раз…
і розповідає про все. переживає цю ненависть, весь цей шквал емоцій по новій. плаче, насправді, багато, бо в якийсь момент стає до болю шкода, що все так сталося. правнуки під кінець історії здивовано видихають.
– і що, дідуся рона ти ніколи не кохала?
– я полюбила його, як любиш найближчого друга. навчилась з ним жити. я вдячна йому за те, що він був поруч, але мені було його шкода, як було шкода і себе, і драко. можливо, все варто було зробити инакше. але тоді в мене не було би таких чудових вас. – герміона сумно усміхається.
онуки сміються дзвінко і голосно, переводять тему на щось веселіше. герміона думає, що, певно, заради її дітей і онуків можна було і страждати все життя. думає так і дивиться на годинник, очікуючи білих лілій.
засинає вона в цей день, не отримавши білих лілій вперше за стільки років. засинає з відчуттям абсолютної порожнечі всередині, ніби від серця відірвали шматок і вона невдовзі задихнеться.
через кілька днів до неї приходять адвокати з міністерства магії в дуже серйозних костюмах.
– пані герміоно, ви вказані у заповіті пана драко луціуса мелфоя.
вона отримує від нього стопку невідправлених листів до неї і сад з білими ліліями. всередині неї залишається тільки нестерпний біль і жаль, що все вийшло саме так. бо, може, воно і не на краще. бо, може, треба було дати одне одному шанс. і через це вона ненавидить його ще більше – бо якби він був адекватною людиною, а не боягузом в рядах смертежерів, не був одержимий чистотою крови, все могло би бути в инакше, все могло би бути краще, щасливіше, вони би не змарнували свої життя незрозуміло для чого.
герміона думає про це кожен день, кожну хвилину. сидить в лілієвому саду, читаючи, як мелфой перед смертю пише їй, що, можливо, треба було втратити той чортовий контроль після війни, менше боятися, навчитися жити з цією ненавистю, а якби він міг повернутися в той момент, все виправити… герміона відчуває, як кожна написана ним літера на пожовклому пергаменті, віддає пекучим болем всередині.
герміона помирає уві сні тихо і без болю, а сниться їй, як вони, молоді і закохані, гуляють лілієвим садом, драко міцно тримає її руку, і вони не можуть ненавидіти одне одного.