Work Text:
Вона його прикликала. Пахла бузком, як і колись - до того, як весь одяг пройшов випарами ліків для людей, які її потім спалили. Його Ліза. Еллен.
Хіба мають значення імена?
Віддавалась так же пристрастно, хоч він більше й не виглядав, як колись - на зов її душі відкликалось тіло графа Орлока і Влад був вдячний можливості дивитись в тепер чорні очі своєї синьоокої дружини.
Її розум не знав його, лише починав пізнавати, а її тіло, нове, ще надто юне і поки що смертне, задоволено мліло в обіймах.
Супроти нього, вона - дитина. Дарма, що за людськими законами пора відправити заміж. Дитина, хоч вона йому й обіцяла себе, і віддала теж. Це її самотність прикликала його. Нове життя не подарувало любові людей довкола, й душа коханої Лізи воскресила ту єдину істоту, що любов їй давала.
Розум Еллен пізнавав його, пізнав і вжахнувся.
Дружину графа Цепеша спалили, дружині графа Орлока пробили груди кілком, про сина графа Дракули ніхто не чув вже кілька століть. Звісно, він не пробачив людство, але ось перед ним стояла його Ліза: він відчував її запах, бузку і ліків. Такими ліками Ліза присолоджувала останні миті життя цих смертних, і тими ж ліками труїв Еллен її батько.
Нічого, він дасть їй побачити людей, а тоді забере до царства, до якого вона належить.
Яке їй належить.
Вночі душа Лізи прагнула його, линула до обіймів свого неживого чоловіка. Вдень розум Еллен хотів замати свого і змушував тіло покірно ковтати отруту. Зупинити марення. Вийти заміж, стати частиною світу людського. Стати нормальною, і більше ніколи не бути самій. Вона закохано слідкувала за молодиком, який з'являвся на порозі їхнього дому, і стала панною Хаттер, щойно з'явилась нагода.
Його кохана Ліза. Люба Еллен.
Хіба вона не пам'ятала, що роблять люди? Чому вірила цьому першому-ліпшому, який обіцяв, що не залишить її ніколи? Боятися-ж бо треба живих, вони зраджують, вбивають, спалюють, знищують все, чого не розуміють.
Він не хвилюється. Влад точно знає людей, але кохає Лізу, і не може зневажити її вибір. Він покаже, що люди її покинуть. Через гроші, свою смерть, чи загальне благо, вони зникнуть, але він буде поруч. Достатньо буде покликати.
Звісно ж цей Хаттер її залишає. Щойно закінчується медовий місяць, зривається геть від молодої, підписує розлучення за якийсь мішечок золота, легко віддає медальйон із пасмом її волосся. Бо де це бачено, щоб людський чоловік прислухався до слів дружини?
Бачиш, якого обранця маєш, люба Еллен?
Медальйон, який висів між її грудей і пахне так само: бузок і ніжна шкіра. О, кохана Лізо... Граф матиме цей медальйон за найбільший скарб.
Біда лиш в тому, що Еллен - не Ліза. На третій день вона його покликала, так само, як колись. Підтвердила свою стару клятву, і знову віддалась - цього разу реально, а не у снах. Шкода, що тільки вдовільнивши спрагу Орлокового тіла Влад побачив те, чого не помічав раніше: чорні очі не мали іскри, яка вирізняла його дружину. Він відкликався на такий сильний зов до потойбіччя, але кликала не Лізина душа. То було всього-лиш самотнє дитя.
Сонце вже встало, для графа Орлока це значило смерть. Та на останок він захистить хоч її від людей, дасть те, що не зміг переконати прийняти Лізу. Люба Еллен має на це повне право, давно мала, бо світу людей ніколи й не належала.
Так панна Еллен Хаттер покінчила із жахливим вампіром, якого сама ж і підняла з могили. Безневинна жертва, як і передбачав манускрипт, відволікла чудовисько до світанку. Книга ж не могла знати, що граф Влад Цепеш зробить все, щоб цього разу захистити кохану від людей.
Так панна Еллен Хаттер стала немертвою. Або, як іще кажуть,
Носферату.