Work Text:
ㅤНомер Один. Турбота.
Ранкове сонце пробивалося крізь щільні вітрила корабля, наповнюючи палубу золотавим світлом, яке м'яко розсипалося по навігаційній кімнаті. Намі сиділа за столом, схилившись над картою, її пальці швидко вимальовували контури недавно покинутого острова. Робота вимагала зосередженості, але відчуття втоми вже починало брати своє.
Луффі, який щойно прокинувся, байдикував палубою в пошуках пригод. Зайшовши до кімнати Намі, він зупинився в дверях, задумливо поглядаючи на неї. У руках він тримав велике червоне яблуко, яке «позичив» у Санджі на кухні кілька хвилин тому. Помітивши, як зосереджено Намі працює, він мовчки підійшов ближче.
— Намі, ти вже їла? — запитав він, нахиляючись до неї, пробігаючись очима по обережно намальованих лініях та напрямках на папері під її руками.
— Ні, — відповіла вона, не відводячи очей від карти. — Я зайнята, якщо ти не помітив.
Луффі насупився. Він не завжди розумів, що турбота може бути важливою, але для нього їжа була невід’ємною частиною життя. Він мовчки поклав яблуко на карту, прямо посеред її роботи.
— Їж, — сказав він рішуче. — Тобі потрібна енергія. Якщо ти захворієш, хто тоді буде нами керувати?
Намі різко підняла голову, готова нагримати на нього за недоречність. Але його обличчя, таке серйозне й по-дитячому чесне, змусило усі її неприємні та агресивні емоції відступити на задній план.
— Добре, але більше не клади їжу на мої карти, ти можеш їх зіпсувати, — промовила вона, зітхнувши, але не стримуючи легкої посмішки.
Луффі розсміявся, почесавши потилицю.
— Карти можна перемалювати. А тебе ніяк не замінити.
Вона так само коротко засміялася, відкушуючи яблуко. У її серці залишилася дивна легкість, відчуття, що Луффі справді дбає про неї, навіть якщо сам цього не розуміє.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер Два. Спільний час.
Шторм давно вщух, і море, спокійне, мов дзеркало, відбивало чисте зоряне небо. Легкий шелест хвиль час від часу перебивав тишу ночі. Луффі й Намі сиділи на носі корабля, дивлячись на зорі.
— Ось це Оріон, — тихо сказала Намі, вказуючи на сузір’я. Її голос був теплим, сповненим легкого смутку та якоїсь ностальгії — Завжди, коли я його бачу, згадую свій дім.
Луффі повернув голову до неї, обдумуючи її слова, перед тим як знову замислено поглянути на зорі.
— Я завжди думав, що зорі — це наші мрії. Ніби вони чекають, коли ми до них дотягнемося та торкнемося, — задумливо промовив він.
Намі хмикнула, дивлячись на його обличчя, яке освітлювали лише слабкі відблиски зірок.
— Ти дивишся на світ по-особливому. Це неймовірно.
Луффі широко посміхнувся, нахилившись ближче до неї, аби розгледіти обличчя у цій напів темряві.
— Ти теж неймовірна, коли розповідаєш про такі речі. Покажеш ще якісь сузір'я?
Намі продовжила свої розповіді, намагаючись ігнорувати дивне тепло, що розливалося в грудях. Вона не знала, чому їхні моменти здавалися такими особливими, але, сидячи поруч із Луффі, здавалося, ніби світ ставав трохи кращим.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер Три. Підтримка.
День був довгим і важким. Намі сиділа біля щогли, обхопивши коліна руками, сльози самі текли по її щоках. Вона завжди намагалася триматися, але сьогодні щось всередині неї зламалося. Шум хвиль ідеально заглушував усі небажані звуки.
Проте навіть так Луффі побачив її та підійшов ближче. Він нічого не сказав, просто сів поруч, дивлячись у море яке пролягало перед його очима.
— Все добре, Луффі, — промовила вона тремтячим голосом, намагаючись витерти свої очі. — Тобі не треба тут сидіти.
Він похитав головою, зберігаючи свою звичну усмішку.
— Ні, якщо ти плачеш, значить, щось не так. І я не піду, поки ти не будеш почуватися краще.
Намі обережно припідняла голову так, аби просто подивитися на нього. У її очах блищали сльози.
— Як ти завжди можеш бути таким? — запитала вона з невеликим роздратуванням у тоні.
Луффі підняв руку, злегка торкнувшись її плеча.
— Бо ти сильна, Намі. А якщо станеться щось серйозне, то я завжди буду поруч аби допомогти.
Вона опустила голову, швидко витираючи свої очі об м'які рукава своєї кофтини знову.
— Дякую, Луффі, — прошепотіла вона, дозволяючи собі хоч трохи слабкості у цей момент.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер Чотири. Щедрість.
Вечеря добігала кінця. Як завжди, Луффі намагався схопити останній шматок м’яса з тарілки, але раптом помітив, як Намі кинула на нього короткий погляд. Зазвичай він ніколи не ділився їжею, але цього разу щось всередині нього сказало, що не варто поспішати.
— Ти хочеш цей шматок? — запитав він, несподівано підштовхнувши тарілку до неї.
Намі здивовано та трохи недовірливо підняла брову.
— Ти серйозно? Ти ж це ти. Ти Луффі. Ти ніколи не ділишся м’ясом.
— Ну, це ж ти, — сказав просто, знову штовхаючи тарілку ближче до неї. — Бери, якщо хочеш.
— Я не їм м’яса, — зітхнула Намі, повертаючи тарілку назад до нього.
Луффі незадоволено нахмурився, знову штовхаючи тарілку в сторону дівчини у супроводі самого серйозного погляду. Намі зітхнула й взяла шматок, деякий час просто дивлячись на нього.
— Луффі, — сказала вона м’яко, — дякую.
Він лише широко посміхнувся, повернувшись до іншої їжі на столі, але її серце знову дивно стислося від цього простого, але щирого жесту. Це дивне відчуття стало занадто частим спутником для рудоволосої останнім часом.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер П'ять. Прийняття
Сонце вже сіло, залишаючи за собою лише золотаво-рожевий горизонт. Намі сиділа на палубі, переглядаючи свої записи. Вона виглядала трохи втомленою, але водночас зосередженою.
Луффі підійшов до неї, нахилившись через її плече, зацікавлено розглядаючи те що вона тримала у своїх руках.
— Намі, ти впевнена, що все це потрібно?
Вона зупинилася, ненадовго задумавшись.
— Звичайно.. Я завжди боюся, що можу щось зробити неправильно. Що якщо я помилюся, і ми опинимося в небезпеці?
Луффі нахмурився, незвично серйозним для неї тоном відповів:
— Ти ніколи не робиш помилок. Завдяки тобі ми завжди знаходимо правильний шлях. Без тебе ми б уже давно загубилися.
Його слова прозвучали так просто, але в них було більше сенсу, ніж вона могла уявити зараз.
— Ти дійсно так думаєш? — запитала вона, дивлячись йому в очі.
— Так, — відповів він, навіть не думаючи. — Ти неймовірна, Намі.
Вона відчула тепло в його словах, приймаючи їх, хоч і не знала, як саме ще на це реагувати.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер Шість. Захоплення.
Бійка закінчилася. Луффі стояв на палубі, все ще трохи важко дихаючи, але на його обличчі сяяла широка, навіть трохи гордовита усмішка. Це могло означати тільки одне - вони знову перемогли. Намі підійшла до нього, навіть сама цього не розуміючи, перед тим як випалити:
— Знаєш, ти просто неймовірний.
Він здивовано обернувся до неї, не звикнувши до подібних слів від неї у свою сторону.
— Чому?
— Тому що ти завжди знаходиш спосіб перемогти. Твоя віра в себе та в нас робить те, що здається неможливим, реальним. Я у ці моменти навіть перестаю боятися битися.
Усмішка хлопця стала ще ширшою, ще більш задоволеною. Намі так щиро хвалить його!
— Я просто роблю те, що вважаю правильним. Але дякую, Намі.
Її слова залишили легкий трепет у його серці, хоча він не зовсім розумів, чому, і взагалі не зрозумів що це означає.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер Сім. Захист.
Одного разу, коли на горизонті з’явився ворожий корабель, Намі опинилася в епіцентрі бою, коли одна з атакуючих раптово опинилася небезпечно близько з абсолютно очевидною ціллю. Луффі, не думаючи, миттєво кинувся вперед, перехоплюючи удар, коли помітив що його подруга навіть не усвідомила що відбувається навколо неї.
— Намі, ти в порядку?! — запитав він, відштовхуючи нападницю та розвертаючись до неї.
— Я... так, — відповіла вона, але в її голосі було помітно легке здивування. — Луффі, ти не мав цього робити, я б і самостійно впоралася!
— А як я мав тебе залишити? — відповів він, усміхаючись, перед тим як розвернутися та розтягнути свою руку, викидаючи когось за борт. — Я завжди тебе захищатиму, Намі.
Її серце болісно тьохнуло, проте треба було сфокусуватися. Бій все ще не закінчився.
ㅤㅤㅤ***
ㅤНомер Вісім. Довіра.
Ніч була безхмарною, а корабель повільно хитався на слабких хвилях. Увесь екіпаж вже давно спав, набираючись сил після останніх битв, лише Намі й Луффі залишилися на палубі, мовчки дивлячись на горизонт. Сьогодні був повний місяць. Рудоволоса дівчина вдихнула прохолодне морське повітря, відчуваючи як ніздрі починає приємно лоскотати, перш ніж тихо заговорити, порушуючи тишу.
— ..Я довго боялася довіряти людям, — раптово сказала вона, на секунду опускаючи погляд на хвилі під ними. Її пальці нервово потирали скляні куполи на лоґпосі. — Щоразу, коли я думала, що можу комусь довіритися, це закінчувалося чимось болючим або неприємним.
Луффі мовчав, уважно слухаючи. Він не був профі у підтримці чи чомусь подібному, але іноді його пару неочікувано розумних слів у такі моменти було достатньо, аби когось заспокоїти.
— Я... — Намі зробила паузу, наче збиралася з силами, — я ніколи не думала, що знайду когось, кому зможу довірити не тільки свої плани чи секрети, але й себе загалом.
Луффі нахилив голову аби подивитися в її очі з цим поглядом, який нагадував зацікавлений погляд дитини, яка вперше побачила щось незвичне перед собою.
— Але ти ж довіряєш мені, правда? — запитав він, нахиляючись трохи ближче.
Вона трохи здригнулася від його прямоти, але лише кивнула, відвівши погляд.
— Так... я довіряю тобі. Але це так дивно, Луффі. Ти зовсім не такий, як ті, кого я знала раніше. Ти не граєш у ігри, не намагаєшся вдавати когось іншого. Ти просто... ти.
Хлопчина усміхнувся, злегка нахилившись назад, щоб знову дивитися на зоряне небо.
— Я просто роблю те, що відчуваю правильним. Але якщо ти мені довіряєш, то я зроблю все аби так було і надалі, поки ми будемо разом, однією командою.
Його слова були простими, але у них відчувалася впевненість, якої Намі так часто не вистачало почути. Дівчина мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як її серце знову наповнюється тим дивним, але приємним теплом.
— Знаєш, — промовила вона нарешті, її голос звучав ще м'якіше, ніж зазвичай, — іноді мені здається, що саме через тебе я почала розуміти, що означає довіряти комусь повністю, без страху що мене зрадять чи знову просто обведуть навколо свого пальця.
Луффі лише кивнув, не відповідаючи. Вони сиділи мовчки ще кілька хвилин, слухаючи, як хвилі м’яко розбиваються об корабель.
— Дякую, Луффі, — прошепотіла Намі, майже нечутно.
Він лише повернув голову і подарував їй одну з тих своїх простих, щирих посмішок, які могли змусити будь-яке серце відчути себе легшим.