Work Text:
Я чекала куратора біля його кабінету. Навіщо Лев Костянтинович взагалі мене покликав? Я нічого жахливого не зробила. Хоча… Історія мені дається важко. Можливо, через це. Але чому йому хвилюватися через мою успішність? Та й чого чоловік запізнюється?
— Д’яченко Маріє, добрий день.
Я подивилася на людину, яка це сказала. Переді мною був Лев Костянтинович. У руках він тримав підручники та ще деякі предмети й папери.
— Доброго дня.
Куратор дістав ключ і відчинив двері свого кабінету. Жестом він запросив мене. Іншого вибору не було, тому я зайшла першою, а за мною він. Зачинивши двері, Лев підійшов до свого столу та поклав усі речі.
Я стояла біля дверей і розглядала приміщення. Дизайн вражав. Білі стіни, дві величезні полиці, повністю заповнені книгами. В основному, це була історія. Посередині стояв стіл зі шкіряним стільцем. На секунду я навіть подумала, що це крісло. Напевно, зручне… А біля столу було ще два звичайні стільці. І що за несправедливість? Учні повинні цілими днями сидіти на незручному дереві, а вчителям пропонують таке чудо.
Біля вікна також була софа. Весь цей інтер’єр мене вразив. Це не був хорсовський гуртожиток, але й моя кімната до цього всього була далека. У кабінеті було дуже затишно. Мабуть, Лев Костянтинович проводить тут багато часу.
— Маріє, чого ви стоїте біля дверей? Сідайте, — сказав чоловік і показав на один зі стільців. Його голос опустив мене з небес. Трохи із запізненням я сіла.
— Ви хотіли поговорити.
— Так. Мене дуже засмучує твоя успішність із мого предмету.
Як відчувала!
— Я буду більше старатися.
— Маріє, просте заучування дат нічого хорошого тобі не дасть. Потрібно розуміти, що ти вчиш.
Я подивилася Левові в очі й трохи здивувалася. Він реально занепокоєний цим. І цьому керує не просто те, що з інших предметів я відмінниця. Щось зовсім інше.
— Вибачте, просто історія ніколи мені легко не давалася. У мене завжди були труднощі з нею.
Лев подивився на мене. Я в цей момент згадувала життя в людській школі. Так багато зусиль доклала, щоби там бути відмінницею, а тут усе знову. Було в цьому щось добре. Я вчилася тому, для чого була народжена.
— Не обов’язково бути відмінницею. Головне — розуміти матеріал. Я просив дзвонити мені, якщо у тебе якісь проблеми.
Я здивувалася.
— Не знала, що туди входять проблеми з предметом.
— Я ніколи не буду проти допомогти такій милій леді, як ти. Ти хочеш стати успішною в нашому світі. Хто я тоді такий, щоби заважати тобі?
А й правда. Я хочу хоча б чогось досягти у цьому житті. Лев може мені допомогти у цьому. Цікаво, я одна, кому він це говорить? Чомусь хотілося думати, що саме так.
— Я бачу, ти втомилася за сьогодні. Пропоную перевести тему. Ти любиш танцювати?
Це питання застало мене зненацька. Я ж прийшла, щоби з’ясувати питання про мою успішність. Хіба ні? Чому тоді я чую питання, яке зовсім не стосується цього?
— Якщо одна й перед дзеркалом, то люблю. А так, я навіть вальсу не знаю.
Ну й навіщо я це сказала? Що зі мною сьогодні не так?
— Невже вас не запрошували на повільний танець?
— То інше. Але ви маєте рацію. Я ніколи не була популярною серед хлопців. Мабуть, через те, що весь час сиділа вдома або гуляла тільки з Соломією.
Лев промовчав. Через декілька секунд він встав, підійшов до мене й подав руку. Я одразу зрозуміла, що чоловік хоче зробити. Здивувавшись, я все-таки подала руку й встала. Учитель відвів мене від столу. Лев наблизився та ніжно однією рукою взяв мене за талію, а другою — мою долоню. Я злегка розгубилася, але все-таки поклала вільну руку йому на плече.
— Вальс — парний танець, заснований на кружлянні в поєднанні з поступальним рухом. Музичний розмір тридольний. Темп помірно-швидкий. Найбільш поширена фігура у цьому танці — повний оборот у два такти з трьома кроками в кожному.
Я заворожено слухала його. Розуміла я не все, але хотілося й далі чути його голос.
— Давай спробуємо на практиці.
Лев пояснював кожен рух, і я намагалася все запам’ятати. Через декілька невдалих спроб я вже могла вільно виконувати найпростіші рухи.
Але я не відразу помітила, що вже довгий час ми танцюємо під музику, яка була в наших головах. Було в цьому щось особливе, але я не розуміла, що саме. Увесь момент був незвичайним.
Але у двері постукали. Я відразу відійшла від Лева й сіла назад на стілець. У кабінет зайшла комендантка нашого факультету.
— Леве Костянтиновичу, там знову батьки Стейсі.
— Ох, скажіть, нехай ідуть до мене.
Жінка вийшла. Я посміхнулася й подивилася на вчителя.
— Не одній мені вона приносить купу клопоту.
Він обернувся до мене й також посміхнувся.
— Я думаю, тобі потрібно йти. Якщо потрібна допомога або просто хочеш весело провести вечір — дзвони.
— До зустрічі, Леве Костян...
— Просто Лев. До зустрічі, Маріє.
Я встала й вийшла з кабінету. У грудях шалено стукало серце, а в голові думки були лише про нього. Щоб не сталося, я знаю точно: він мене підтримає й допоможе. Тепер я в цьому впевнена.