Chapter Text
Віддалені постріли та крики гравців, його людей, розривали тишу, що накрила після фінального пострілу. У вухах стояв такий гучний і водночас німий шум, що здавалося, свист мав давно прорвати його перепонки. Серце на мить завмерло, або це лише здалось, перш ніж у панічному ритмі почати безнадійно гупати об грудну клітку Гі Хуна.
Глухий звук падіння тіла об підлогу вирвав його з трансу, змусивши всі відчуття стати майже нестерпно яскравими. Сон кинувся до Чон-Бе, не звертаючи уваги на спрямовані на нього автомати чи Фронтмена, який застиг нерухомо з пістолетом у руці все ще спрямованого на те місце, де стояв на колінах секундою раніше гравець 390. Це вже не мало значення. Усі плани й місія втратили сенс у ту мить, коли він побачив мертвого друга.
- Чон-Бе... Ні, ні, ні! Тільки не ти! Чон-Бе! - Гі Хун стиснув до болю його тканину кофтини з номером на грудях. Струснув його один раз, потім ще раз, ніби намагаючись повернути до тями. Голова мертвого хиталася з боку в бік, погляд порожніх очей дивилися в нікуди, втративши свій блиск.
Солдати хотіли тільки-но втихомирити гравця, як раптом Фронтмен мовчки підняв руку вперед, заборонивши їм наближатися поки до Гі Хуна. Він дав йому хвилину, щоб усвідомити всю сурову реальність перед ним. Гі Хун кричав, крик був болючий і такий нестерпний. Надломлений. Гарячі сльози застилали картину, він не міг, просто не міг повірити, що той, хто був з ним від початку, хто знав його справжнього, тепер мертвий, як і всі інші. В голові ніби щось клацнуло, і раптом свідомість замінила обличчя Чон-Бе на Сан У. Той так само дивився мертвими очима. Гі Хун завмер, страх промайнув в очах, згадавши бій між ними. Вони були для нього братами, сім'єю, людьми, з якими він пережив так багато, і тепер це все знову закінчувалося. Він не міг зрозуміти, чому це сталось, чому саме вони, чому він залишився живим, а вони ні.
Фронтмен схилив голову на бік, ніби зміг зрозуміти про що зараз думає Гі Хун. Це було не так вже і важко, коли вже довгий час спостерігаєш за цим чоловіком, вивчаючи кожен його рух і емоцію. Ін Хо бачив, як Гі Хун переживає кожну втрату, як він ламається і знищується в своїй же реальності, яку створив. Цей внутрішній колапс був йому знайомий, бо він сам проходив через подібне.
- Не дають спокою провини минулого? Як же його там звали... гравець 218. Як банально - одна й та ж сама картина, що повторюється знову.
Ін Хо спостерігав за Гі Хуном, насолоджуючись тим, як змінюється вираз на його обличчі. Спочатку той смикнувся, ніби раптом прокинувся від важкого сну, і на мить застиг. Потім, немов втрачаючи контроль, він повільно повернув голову в бік Фронтмена, що стояв у п'яти метрах від нього, не відводячи погляду. В його очах почала розгортатися темна, зловісна лють. Це була ненависть, що буквально палала і була спрямована на Наглядача. Всі емоції, які він намагався стримувати, вирвалися назовні, а його внутрішній біль перетворився на дике бажання помсти. Ось воно. Ось що хотів бачити Ін Хо від початку: не рятівника, не того хлопця, що так наївно сподівався на людську віру, а чоловіка, зломленого своїми ідеалами, вірячи, що зможе захистити всіх.
З риком Гі Хун кинувся вперед на нього, солдати ніби чекаючи цього ривка миттєво схопили його руками, так сильно, що вже не вибратися. Його підбили під коліна, аби той припав на них перед Наглядачем. Автомат миттєво прижали до голови, але гнів у очах не зник - він все ще палав, немов полум'я, готове спалити все до тла. Фронтмен не міг не згодитись із собою, це інтригувало.
- Ах ти мерзотник, сучий сину! Ненавиджу! - прошипів Гі Хун через стиснуті зуби.
- Як красномовно, гравцю 456. - Фронтмен зробив кілька кроків вперед, наближаючись до нього. Він схилився на рівень його обличчя, і злегка усміхнувшись крізь маску, промовив: - Тепер ви бачите наслідки своєї гри. Скажіть, як вам? Сподобалось відчувати себе борцем?
Чоловік в масці кивнув в бік, не повертаючи голови, натякаючи на номер 390. Між ними ще десятки імен витало над головами. Гі Хун зажмурився, відводячи погляд донизу, намагаючись впоратися з почуттям провини, яке з'їдало з середини. Хотілось вирвати серце і запихнути в горлянку Наглядача, аби той подавився ним, захлинувся кров'ю, щоб відчув жорстоку невідворотність яку приніс.
- Чому вони... чому ти не вбив мене?
Наглядач взяв Гі Хуна за підборіддя, припіднімаючи його пальцями схованими за рукавичкою. Під маскою ховався холодний погляд, але крива посмішка так і не зникла. Йому більше подобалися підкорені, зламлені люди, але він знав, що запальність 456 все одно буде переважати в цьому раунді.
- А якби ти ще засвоїв урок, якби я тебе вбив? - запитав Фронтмен, відкидаючи формальність, голос залишився спокійним, майже повчальним, ніби пояснював все малій дитині. - Ти добре знав, куди йдеш і які наслідки понесеш, Гі Хуне. Ти не знаєш, коли тобі потрібно зупинятись, адже не розумієш, що система, проти якої ти так жадібно борешся, зломлює тебе.
Гі Хун, не витримавши, плюнув прямо в маску Фронтмена, відчуваючи, як гнів рве його зсередини. Він смикався в руках охоронців, навалюючись вперед. Солдати повільно перезирнулись між собою, і одночасно обернулись до лідера. Фронтмен не поспішав, повільно потягнувся рукою, витираючи плювок з маски, його обличчя залишалося спокійним, але в очах можна було побачити невелику темну блискітку роздратування й малість заохочування.
- Так з рук тобі це не зійде, - голос Гі Хуна звучав глибоко, де вирували гнів та біль. - Щоб мені того не вартувало, я знайду тебе. Ти відплатиш за смерть Чонг Бе, за Йон Іла, за всіх інших, кого ти забрав.
Ін Хо вирівнявся, дозволяючи словам Гі Хуна повиснути в повітрі, наче вони могли набути фізичної ваги. Він не очікував, що це ім'я - його вигадане, неіснуюче "Йон Іл" - зможе знову ожити в устах цього чоловіка. Кожен порив відчаю, кожен проблиск провини в очах Гі Хуна був для нього підтвердженням його контролю. Він бачив, як людина перед ним ламається, як його ідеали руйнуються, розсипаються, залишаючи лише хаос.
Фронтмен підняв руку, торкнувся краю своєї маски, ніби обдумуючи щось, і нахилився трохи ближче, щоб Гі Хун міг відчути його присутність навіть крізь свої переживання.
- Йон Іл... - голос Фронтмена прорізав простір, мов ніж по натягнутому нерву, змушуючи Гі Хуна здригнутися. Він вимовляв це ім'я з повільною, майже зловісною насолодою, смакуючи та розтягуючи напругу до межі.
- Участь одного гравця завжди настигає швидко і безболісно, - промовив він із ледь вловимим насмішкуватим відтінком у голосі. - Так має бути, так задумано. Але іноді... іноді це буває занадто просто. Інколи... заслуговують на особливий підхід. На останній урок.
Ці слова зависли у повітрі, ударивши по Гі Хуну, як розряд струму. Його очі широко розкрилися, але Фронтмен навіть не дав йому можливості щось сказати. Він нахилився ближче, так, щоб його слова вдарили ще болючіше:
- Це я, Гі Хуне. Я був тим, хто натиснув на курок. Ти кажеш, він був важливим для тебе? Тоді чому ти залишив його в цій грі? Чому ти дозволив їм померти?
Йон Іл. Його ім'я звучало, як удар по грудях. Гі Хун застиг, слова Фронтмена пронизали його, як отруєні стріли. Серце закалатало так швидко, що здавалося, він от-от знепритомніє. Наглядач не зупинявся. Його голос, холодний і повний зловісної насолоди, розривав Гі Хуна на частини.
"Я був тим, хто натиснув на курок..."
Це було останнє, що Фронтмен вимовив, перш ніж повернутися спиною до Гі Хуна. Махнув своїм людям, аби закінчували все швидко. Гі Хун навіть не встиг усвідомити, що відбувається, як один із солдатів різко вдарив його прикладом автомата по голові. Світ перед його очима на мить закрутився, затемнів, і все поглинула холодна темрява.