Work Text:
Не те що Карантір не любив найдовшу ніч, а з нею і Свято Повернення Сонця, проте з плином років емоції від очікування свята значно притамувалися. Звісно, він не заперечував необхідності обрядового очищення — воно, окрім сакрального сенсу, надавало чіткості заклинаннями; і звісно йому досі подобалося дивитися на те, як синім та срібним переливаються магічні прикраси: вони робилися з зачарованої криги і одночасно не морозили при доторці і не танули до того моменту, поки чари не вивітряться; проте Карантір все частіше ловив себе на тому, що кожна найдовша ніч схожа на іншу і, тому що вона повторюється щорічно, не має особливого сенсу перейматися, коли проводиш її за студіями.
Проте Ередін явно вважав інакше. І саме тому вже деякий час ходив по кабінету Карантіра, роблячи вигляд, що йому неймовірно цікаво читати списаний сувій, якого він взяв зі стоса інших. Карантір підозрював, що, якщо той щось і розумів в магічних формулах, то, певніше за все, десь через три слова.
— Тільки не кажи, що ти збираєшся просидіти тут усю ніч, — заявив Ередін нарешті.
— Ну чому ж усю ніч, — Карантір відкинувся на спинку стільця. — Закінчу підрахунки та піду спати.
Ередін скатав сувій та повернув до стосу, з якого взяв.
— То ти не збираєшся послухати мою надихаючу промову, позмагатися за крижану корону, потанцювати зі всіма? — підняв брову Ередін.
— Послухати твою промову я можу щодня, — посміхнувся Карантір і додав вже серйозніше: — Ну зрозуміло ти повинен бути на святі, але мені більше хочеться закінчити опис експерименту. А на ранкове очищення і медитацію я і так, і так прийду.
— Дурниці, — Ередін сперся на стіл і уважно глянув у вічі Карантіру. — Свято не тільки про медитації і очищення. Невже тобі не хочеться потанцювати? Подивитися на змагання? Просто побути з усіма?
Карантір знизав плечима.
— Це звучить непогано, але ти поки що мене не переконав.
— О-о-о, — протягнув Ередін і додав м’якше і вкрадливіше: — то мені треба тебе вмовити, надавши переконливих аргументів? А то і пообіцяти щось як винагороду?
— Хочу відмітити, ти сам пропонуєш мені перемовини, — широко усміхнувся Карантір.
— Я пропоную от що: ти побудеш хоча б до другого танцю після змагання, а потім, якщо наше товариство набридне, підеш.
Очі Ередіна блищали ентузіазмом, але Карантір не збирався легко здаватися.
— До змагання, — сказав він. — Тож вважай почую твою промову.
— Хоча б до оголошення хранителя крижаної корони, — вніс нову пропозицію Ередін.
Карантір міг би ще торгуватися, але вирішив: це вже буде недоречно.
— Домовилися, — сказав він.
Ередін знов випрямився і насмішкувати помітив:
— Ну хоч щось! А то думав, що ти будеш сперечатися до самої ночі.
Карантір вдав, що задумався.
— А непогана ідея, — проговорив він. — Затримати тебе суперечкою, щоб святкування почалося без тебе, когось іншого знайдуть для урочистої промови, а ти залишишся зі мною.
На це Ередін лиш схилив голову.
— Оце підступний план! Не очікував такого, це ж майже зрада.
Він говорив серйозним тоном, але вираз обличчя був таким, неначе ледь стримувався від сміху.
— Не люблю конкурентів за твою увагу, — відповів Карантір, із запізненням він зрозумів, що його слова звучать вже не зовсім як незлобне кепкування, проте Ередін лиш вигнув брову.
— Чекатиму тебе ввечері на святі, — сказав він і попрямував до дверей, на виході зупинився і кинув: — Якщо боротимешся за крижану корону — я судитиму справедливо, хоча і вболіватиму за тебе!
Після цього він вийшов, лишився Карантір усміхатися самому собі. О, так. Його король здатен вмовити як стрибнути у прірву, так і піти на свято, на яке йти не збирався. “Хтозна, може мені дійсно сподобається і я не піду після змагання”, — подумав Карантір.
***
Промова Ередіна була короткою: фактично, він сказав лише передбачені ритуальні слова про найдовшу ніч та початок нового циклу життя, коли день лиш збільшуватиметься і світло повертатиметься, а далі побажав всім гарного святкування. Карантір не міг подумки не відмітити того, що Оберон зазвичай говорив довше і всіляко підкреслював значущість цієї ночі і її урочистість. Після цього, зазвичай, потрібен був час, щоб перетравити його промову і налаштуватися на веселощі. А от слова Ередіна такого важковісного відчуття не викликали.
— Ну що? Я нормально впорався? — спитав той самий Ередін, наближаючись до Карантіра.
— Мені сподобалося, — відповів той і цікавістю оглянув одяг свого короля ближче.
Той обрав надягнути короткий сріблясти жакет з розшитими коміром і манжетами, а під ним була темно-синя сорочка і вузькі штани з темно-синьої тканини з вишивкою, схожою на морозний візерунок на склі. Схожі візерунки були на його елегантних високих чоботах.
— Не пам’ятаю цього вбрання, — помітив Карантір, — беріг до свята?
Ередін стенув плечима.
— Я планував взагалі з’явитися в обладунках, але не певен, що аристократія оцінила б.
— А от мені сподобалося б, — гмикнув Карантір. — Та й іншим твоїм підлеглим з Дикого Гону теж.
Він сам обрав темну туніку і чорні штани, а зверху, щоб відтінити простоту вбрання, накинув довгий плащ, прикрашений магічними рунами, що світилися блідо-блакитним: цілковито непрактична магія, бо вони не давали достатньо освітлення щоб бачити в темряві і одночасно могла привабити когось, чутливого до чарів, проте на святі в оточенні тих, хто не бажав йому зла, це виглядало ефектно.
Пролунав передзвін: розпочиналася магічна вистава, в якій чародії демонстрували свої вміння в створенні ілюзій. Карантір ніколи не брав участі в подібному, бо його вчитель Аваллак'х не вважав, що на такі речі варто витрачати сили. Наче наяву почувся голос вчителя: “Твоя доля — досягти неймовірних вершин, перевершити більшість нині живих чародіїв, але це не відбудеться швидко, до цієї миті потрібно вміти скеровувати пристрасть лиш на те, що має значення. Знання має йти першим за емоції”. І він дійсно мав рацію… в дечому. Хоча щодо емоцій Карантір готовий був сеперчатися і тоді, і зараз.
Його замислення не оминуло уваги Ередіна.
— Гей-гей, бачу знов поринув в думки, — проговорив він. — Ну що ж, потерпи нас усіх ще трохи і можеш повернутися до своїх сувоїв!
— Справа не в цьому, — похитав головою Карантір, він дивився на те, як на тлі темного неба б’ються між собою зіткані зі сріблястого і золотистого мерехтливого диму химерні створіння, не схожі на жодних, бачених ним в усьому розмаїтті відвіданих ним світів.
Ередін не став питати далі, лиш дав знак слузі і той швидко приніс їм два кубка, над якими клубочилася пара.
— Пропоную випити за те, що ти все ж вибрався з духоти кабінету, — проговорив Ередін, подаючи один з кубків Карантіру. — І можливо станеться диво та на твоєму обличчі нарешті з’явиться хоч щось віддалено схоже на посмішку.
— Якщо це прямий наказ, то вона з’явиться прямо зараз, — жартівливо відповів Карантір.
— Сподіваюся, я не настільки жахливо виглядаю, щоб мені довелося ще наказувати радіти в моїй присутності, — в тон йому відказав Ередін, — зазвичай всі й без того щасливі моїй увазі.
— Що є, то є, — погодився Карантір, — але, прошу помітити мого короля: я не якісь там “всі”.
— І це чиста правда, — серйозно сказав Ередін.
***
Ліхтарики освітлювали поміст, витесаний магією з льоду. Черговий претендент стати хранителем крижаної корони, молодий ельф із білявим волоссям, стояв на ньому і завершував свою оповідь. Цього року жюрі заявило що змагатимуться претенденти в красномовстві і фантазії. Як заявив Ередін:
— Щоб в усіх були рівні умови.
Кожного року тип змагання визначався вже на святкуванні. Зазвичай це був або бойовий поєдинок, або магічна дуель. Дуже рідко — порівнювалися таланти в співі чи грі на музичних інструментах. Але такі обмеження дійсно сильно скорочували коло учасників. Тепер же взяти участь міг кожний, кому стане сміливості зайти на поміст та щось розповісти, неважливо чи то з власного досвіду, чи то вигадане.
Карантір стояв збоку, обабіч основного натовпу. Він злегка посміхався, слухаючи, як розгортався сюжет історії про барда, який подорожує незвіданими землями, але заледве його відмічав.
Біля помісту в зручних кріслах розмістилося жюрі. Ередін виглядав надзвичайно серйозно, проте Карантір знав його достатньо добре, щоб бачити, як насправді він веселиться. Поруч із ним сиділа леді Тавіель — ельфійка в блідо-блакитній теплій сукні, добре відома своїм влучним володінням пером. Леді раз від разу відпускала насмішливі коментарі до сюжетів історій. Не стільки злі — здебільшого підмічаючи прогалини в розповідях та занадто фантастичні припущення.
— Хочу сказати: ніколи не робіть такого зі справжніми мантікорами, — сказала вона, коли оповідач як раз закінчив, — тому що, на відміну від героя історії, авторська допомога вас не врятує.
Ередін на це посміхнувся, а ельф, що виступав, злегка зашарівся. Карантір подумав було, чи не вийти і не розповісти власну історію — засновану на досвіді. Наприклад, про те, звідки в нього льодові гончаки… Але значно більше хотілося послухати інших і дозволити змаганню тривати. Можливо, коли черга бажаючих порідіє, а леди Тавіель втомиться… Можливо тоді.
***
— Ти так і не виступив, а я чекав, — сказав Ередін.
Його поза була розслабленою, проте в погляді сяяла знайома іскра цікавості.
Карантір лиш стенув плечима, він спостерігав, як білявий ельф, той самий, що розповідав про мантікору і барда, хизується крижаною короною в оточенні своїх друзів. Корона була створена магічно: чари спадуть зранку і вона вмить розтане, проте на одну ніч хлопець був “хранителем” і він же буде пізніше починати танці, до яких приєднуватимуться пари і групи інших ельфів.
— Я вирішив, що і без цього привертаю багато поглядів, — відповів Карантір із легкою посмішкою. Але потім, подивившись прямо в очі Ередіну, додав тихіше, так, щоб ніхто інший не почув: — мені важливий лише твій, а він і без того майже завжди спрямований на мене.
Ередін підняв одну брову, на його обличчі промайнула посмішка.
— Лестиш?
— Констатую факт, — відказав Карантір і додав: — Доречі, я вирішив поки що не йти. Але танцюватиму я лиш в тому разі, якщо ти складеш мені компанію.
Посмішка Ередіна стала ширшою.
— Я думав, що ти і не попросиш.
У цей момент музика, наче навмисно, зазвучала голосніше. Удар арфи, плавні ноти флейт і тихий ритм барабана наповнили простір. Хранитель крижаної корони урочисто підняв руку, запрошуючи всіх приєднатися до танців.
— То ти згоден на цю умову? — запитав Карантір, дивлячись на Ередіна.
— Танці — це хороший спосіб розслабитись і зустріти найдовшу ніч, — відказав той, простягаючи руку.
— Тоді нехай ця ніч буде незабутньою, — промовив Карантір, приймаючи руку Ередіна.
Їхні пальці торкнулися, і Карантір відчув легке тепло. Ередін провів його до центру майданчика, де вже кружляли перші пари. Музика набирала обертів, плавно переходячи від повільних нот до жвавого ритму, що, здавалося, підганяв кожного рухатися енергійніше.
Навколо них вже кружляли інші танцюристи — ельфи здебільшого в блакитних і сріблястих шатах.
— Я не знав, що ти так добре танцюєш, — зауважив Карантір, рухаючись у такт музиці.
Ередін лиш усміхнувся.
— Є багато чого, чого ти про мене ще не знаєш, — самовдоволено відповів він.
— Це звучить як виклик, — сказав Карантір.
— Можливо, — промовив Ередін. — Але ця ніч не для того, щоб з’ясовувати, хто що вміє. Вона для того, щоб залишити все зайве позаду.
Вони рухалися в загальному ритмі, одночасно з іншими, але поки що не розбиваючи пари. Карантір раптом усвідомив, що посміхається — справжньо, невимушено. Здавалося, що цей танець і музика забирали напруження, про яке він сам ледь підозрював.
На ударі барабану пари розбилися, змінюючи партнерів і тепер Карантір кружляв під руку з якоюсь дівчиною — ще удар — інший партнер, серед танцюючих він бачив знайомих: того ж Імлеріха, звісно він не пропустив би свята, а потім на черговому ударі повернутися до Ередіна.
Коли ритм музики сповільнився, їхні погляди знову зустрілися.
— Не думав, що ти такий же вправний в танцях, як і в бою, — тихо промовив Карантір, не відводячи погляду.
— А я не думав, що ти взагалі лишишся, — Ередін ледь помітно підняв брову.
Карантір хмикнув, але не заперечив. Його увагу відволік сміх хранителя крижаної корони, який кружляв разом із парою друзів, розбивши звичний порядок танцю. Магічна корона мерехтіла на його голові.
— Як думаєш, він дійсно заслуговує на цю корону? — запитав Карантір, повертаючись до Ередіна. — Його розповідь не особливо вражала.
— Цієї ночі — так, заслуговує, — відповів Ередін, трохи нахиляючи голову. — А завтра все вже розтане.
Карантір усміхнувся цій відповіді. Його увагу привернув звук нової мелодії, яка була ще більш запальною. Він відпустив руку Ередіна, але не відступив.
— Ще один танок? — запитав він.