Chapter Text
Вересень 1995
В їхній квартирі було тихо. До того, що холодне зміїне кубло ворушилось Сіріусові десь під ребрами, стискало сонячне сплетіння і противно лоскотало під кадиком. Він так і не звик до тиші. Зазвичай від неї рятувало радіо або телевізор, та зараз Ремус відпочивав у їхній спальні після повні, тож усе, що лишалося Сіріусу – прислухався до тихого сопіння за стінкою і щомиті нагадувати собі, що він не сам.
Тихо клацнув годинник: одинадцята ранку. Вранішнє сонце вже встигло нагріти підвіконня, і одинока квітка, чиєї назви Сіріус так і не запам’ятав, повернула яскраво-помаранчеву голівку назустріч лагідному світлу. Цьогоріч осінь тішила теплом, ніби сама природа намагалась вибачитись перед ним за дванадцять років у сирій холодній камері та відігріти старі кісточки.
Розкрита пачка цигарок, що лежала на підвіконні, так і вабила. Після ув’язнення він курив, здавалось, навіть більше, ніж в перший рік війни, коли від нервів у нього почало лізти волосся. Він не знав, чи зараз так само нервує, чи просто намагається надолужити втрачене і повернути собі бодай одне забуте задоволення.
Зазвичай Сіріус робив це на кухні й Ремус не заперечував, навіть сам інколи приєднувався до нього, та після повні його нюх був усе ще загострений.
Виходити надвір удень, коли його могли побачити, було ризиковано, до того ж, Ремус міг прокинутись, тож усе, що залишалося – розім’яти сигарету пальцями, розтерти тютюнове листя і насолодитись терпким, солодко-гіркавим запахом.
Він намагався навіть не шурхотіти пачкою, аби не розбудити Ремуса. Ввечері, майже перед самим перетворенням вони знову посварились через якусь дурню, якої Сіріус вже й не пам’ятав. Після того вони ще не спілкувались у людській подобі, тож він гадки не мав, чи Муні досі злий на нього, і з острахом чекав, коли той прокинеться.
Вони сварились вже менше, ніж на початку літа, коли тільки лишились удвох в цій квартирі. Відсутність третього вдарила по них обох сильніше, ніж Сіріус міг очікувати. Магл з його нескінченними незлими жартами, посмішками та надмірною гостинністю дратував, але забирав на себе частину їхньої уваги і напруги, яка деколи витала в повітрі запахом майбутньої грози.
Тепер Ремус лишень ховав очі, коли Сіріус складав подушки та коцики на місце, де любив сидіти Ґрант, і щоразу ховав обличчя за книгою, певно, думаючи, що робить це непомітно.
Він до хрускоту зім’яв сигарету і блаженно вдихнув її запах. Рот одразу наповнився слиною; дивна реакція на тютюн, проте це було приємно.
В Сіріусову пам’ять болюче в’їлись останні слова, які сказав йому Ґрант. В першу чергу тому, що він розумів усе це і без дурного магла. В другу – бо якщо дурний магл вважав за потрібне все це озвучити, значить, Сіріус знову старався для Ремуса недостатньо і знову ставав тягарем. Зрештою, – і в цьому не було жодних сумнівів, – цей Чепмен справді дуже кохав Ремуса і почав ту розмову тоді лише заради нього, а не щоби якнайсильніше вколоти Сіріуса перед остаточною поразкою.
“Кохай його у відповідь. Ні, не так…”
Якщо у мене був лише Ремус, а тебе свого часу перетрахало пів Лондона, це не означає, що ти тямиш у коханні більше, ніж я.
“Не давай йому сумувати. Не давай йому пити”
Я знав це задовго до того, як твоя кістлява дупа оселилася в нашій квартирі та прописалась на моїй половині ліжка.
“Після повні…”
Що ти, бляха, взагалі можеш знати про ці повні?!
“Я був із ним в найгірші часи”
Пішов ти в сраку, Чепмене!
Кров гула у вухах. Одним різким рухом він зламав цигарку і дрібне листя тютюну розсипалось по підвіконню.
– Сіріусе, – почувся тихий голос з-за спини. Ремус стояв, тримаючись за одвірок і кутаючись в пухнастий халат, втомлений і ще трохи блідий, але точно в кращому стані, ніж кілька годин тому.
При одному лише погляді на нього в грудях солодко занило. В такі моменти Сіріус завжди сварив себе і подумки називав збоченцем: так мліти і розпливатися саме тоді, коли Ремус найбільш вразливий і потребує турботи. От і зараз вмить захотілося згребти його в обійми та вкрити кожен міліметр шкіри поцілунками, та натомість Сіріус лише ласкаво посміхнувся:
– Ти прокинувся. Хочеш чаю?
– Так, будь ласка, – Ремус повернув йому посмішку і під ребрами у Сіріуса заклекотало, – зелений.
Він потягнувся до шафки і знайшов велику порожню пачку з-під чаю з саусепом. Сіріус взагалі не любив зелений чай, а Ремус раптом став пити його лише з місяць тому. Зазвичай це збочення з запахом річки та кисло-солодкого фрукту купував Ґрант, і він же заварював повний чайник та залишав без кришки пахнути на всю квартиру, щоб напій скоріше охолонув.
– Пробач, зелений закінчився. Я можу… Тут є меліса, м’ята і чорний.
– Тоді будь-який, – стенув плечима Ремус.
– Пробач, – повторив він ще тихіше.
– Та все гаразд, ти чого?
Вони поснідали в тиші. Сіріус лиш кілька разів перепитав, чи Ремус добре почувається і чи яєчня не надто гаряча. Зовсім скоро вони повернулись до ліжка, і перш ніж влягтися, Блек наполяг на тому, щоби ще раз оглянути подряпини Люпина.
Це була не перша їхня повня після ув’язнення, та деколи він все одно сумнівався, що все це реально: їхня квартира, їхня спальня, програвач у кутку, сонний Муні в його обіймах. Здавалося, якщо заплющити очі, а потім розплющити, навколо нього знову виростуть холодні стіни його камери, вкриті цвіллю та дрібними тріщинами.
Він намагався не думати про й те, що раніше був Джеймс, який не просто ганяв із ними лісом, а й деколи, не церемонячись, завалювався подрімати до них в ліжко, і Лілі, яка приносила Ремусу букет свіжої лаванди.
Зрештою, зараз значення мало лише те, що він знову міг бути поряд із Муні, коли той потребував цього. Сіріус тихо поправляв йому подушку, обережно пригортав до себе, кінчиками пальців пестив його щоки, прибирав з чола волосся, щоб залишити поцілунок на гарячій шкірі. Подумки рахував тонкі зморшки навколо очей. Цілував кожну з них і посміхався, коли Ремус смішно морщив ніс. Шепотів на вухо різні дурниці, яких сам потім не пам’ятав.
Ремус потягнувся в його обіймах сонно і солодко, торкнувся губами його горла, від чого шкіра вмить вкрилася сиротами, і пробурмотів:
– Заведи будильник.
– Нащо, золотко?
– Холодильник майже порожній, і мило закінчується, – він позіхнув, – я посплю ще трохи і збігаю до крамниці.
– Але ти не спав усю ніч.
– Нічого. Це ж поряд.
Виконувати це прохання не хотілося, бо Муні мав відпочити як слід, і у них ще залишалося трохи їжі, та Сіріус тепер не знав, яка реакція може послідувати, якщо він не стане будити Ремуса. Інколи він лише знизував плечима, коли Сіріус робив якусь дурницю і завдавав багато клопоту, а іншим разом міг вибухнути від невинного запитання. Особливо важко було перший тиждень після того, як Чепмен з’їхав від них, і Ремус виглядав так, ніби його замкнули в чотирьох стінах із малою дитиною. Згадувати це було боляче.
Він не ризикнув користуватись паличкою; обережно поклав голову Муні на подушку, поставив будильник на четверту вечора і тихо влігся знову.
…
Наступні тижні минали однаково: ранкова маглівська газета з нецікавими новинами, різні шоу по телебаченню – у них навіть з’явилось декілька улюблених –, приготування їжі разом, сварки з дурних причин, примирення, спроби пригадати деякі закляття. Якби Сіріус мав змогу, то неодмінно пішов до Олівандера і вибрав собі нову паличку, а не користувався тією, що пожертвувала йому Мері, але він був вдячний за це.
Ремус готувався вийти на нову роботу і намагався виглядати не надто щасливим, мовляв, це лише щоби не розучитись викладати, і заразом щоб у маглівської податкової не виникало питань до нього. Сіріус бачив, що це не вся правда, та не нарікав: сам запропонував це, сказавши, що вже готовий залишатися вдома сам на цілий день. А коли зрозумів, що трохи переоцінив себе, давати задню було пізно. Вересень добігав кінця, Ремус і так дивом знайшов вакансію, а відшукати таку саму за місяць чи два було майже неможливо.
Робота з учнями дійсно пішла Люпину на користь, він усе рідше повертався додому роздратованим, часто брав додаткові уроки та приходив пізно ввечері, але продовжував деколи зриватись на пустому місці, ховати від нього очі та крадькома дивитись на порожнє місце на канапі. Блеку простіше було вдавати, що він нічого не помічає.
Кілька днів підряд, поки Ремус був у школі, Сіріус нерішуче підходив до телефону, набирав один і той самий номер, але вішав слухавку, тільки-но почувши перший гудок. Щоразу він сварив себе, та нічого не міг вдіяти: рука сама собою натискала на велику кнопку, перериваючи його спроби зробити чергову велику дурницю і знову закопати самого себе. Чи все-таки врятувати? Він не знав, а Джеймса, який міг би дати пораду, вже не було.
Одного разу слухавку підняли раніше, ніж він встиг зреагувати; Сіріус хотів усе одно обірвати дзвінок, та застиг, почувши знайомий голос, трохи викривлений поганим зв’язком.
– Мері, – попри хвилювання, губи мимоволі розтягнулися в посмішці, – Привіт. Рятуй, без тебе ніяк.