Work Text:
Докча знаходить Джунхьока на балконі, у тиші червневого ранку, світлого і холодного. Очі Джунхьока заплющені, він виглядає так, наче спить, але його пальці виводять візерунки на віконній рамі; він намагається знайти щось на дотик – не знаходить. Це зовсім Докчу не дивує – ані змучене безсонними ночами Джунхьокове обличчя, ні стистуті зуби, ні напружені рухи, – Докча розуміє, він майже одразу розгадав чужу таємницю.
Джунхьок не знає що робити далі.
Це зовсім не схоже на життя до кінця Сценаріїв – життя, яке належало йому, Джунхьок був для цього створений, запрограмований на безперевний рух вперед, наче на проходження рівнів у відеогрі, він завжди розумів у якому напрямку йому рухатись – повторюваність життя подарувала йому ці звички. Джунхьок не може сказати, що не хотів цього, вони прагнули дійти до кінця, в кінці мало б щось бути, так, Джунхьок погоджується, немає нічого дивного у тому, що це щось – звичайне життя. Таке, яке було у Докчі, у Суйон, у Хьонсона, вони всі колись це вже проходили, тому їм було відомо як це пережити.
Джунхьок свого життя майже не пам'ятає. Для нього можливість не хвилюватись за наступний день нічого не означає, він навіть ніколи її не потребував, але вона є; Джунхьок має багато того, про що не просив, він міг би бути за це вдячний, якби був на місці того ж Докчі.
Він не говорить про це вголос і намагається не показувати таку безглузду слабкість, але щось підказує йому, що Докчі можна, Джунхьок хоче, щоб Докча побачив, і ще більше хоче, щоб зрозумів.
Докча не змушує розчаровуватись у собі, читати Ю Джунхьока – єдине, що він вміє робити достатньо добре.
– Джунхьок-а, – голос у Докчі захриплий після сну, він торкається джунхьокового ліктя обережно, боїться чужої реакції. – Тобі б поспати.
– Ні, – Джунхьок відповідає занадто різко, в його очах на мить зблискує острах, він теж боїться – злякати Докчу, він не хоче, щоб Докча пішов. – Не можу.
– Я знаю, – Докча лиш м'яко посміхається. Джунхьок розглядає його спокійне обличчя: Докча в порядку, це добре, Джунхьок намагається за це чіплятись. – Візьми це.
У Докчі в руках – чашка, ще гаряча, обпікає долоні Джунхьока, коли він намагається її взяти. Він не чекає, поки чай охолоне, п'є великими ковтками – Докча зупиняє його, – Джунхьок-а, не поспішай, обпечешся.
Джунхьок зовсім не хоче почуватись слабким, коли дозволяє піклуватись про себе, але дії Докчі, на диво, не змушують його відчувати дискомфорт. І це нарешті здається йому правильним, Джунхьок лишає чашку на підвіконні позаду нього, спирається плечем на вікно, дивиться на Докчу – йому подобається.
– Щось не так? – Докча виглядає збентеженим, відчуваючи на собі погляд, він навіть відступає на крок назад, притискається до дверей, намагаючись займати менше місця.
– Докча, не... – голос Джунхьока звучить так, наче він йому не належить, він ковтає ком у горлі, його погляд незвично спрямований вниз, – не йди. Лишись. Будь ласка.
Докча хотів би мати можливість йому допомогти. Тому він обіймає Джунхьока, притискає до себе, наче намагається без слів сказати, що він тут, він є для Джунхьока, і буде для нього, якщо це знадобиться.
– Що мені робити, Докча? Скажи, ти ж знаєш, ти ж знаєш все, ти ж все завжди, – Джунхьок не плаче, він ніколи не плаче; «Не обманюй себе» – просить Докча. Ю Джунхьок схлипує, ховаючи обличчя у своїх долонях.
Докча цілує його руки.
Докча бере його обличчя у свої долоні, гладить щоки великими пальцями; у Докчі добрі очі, спокійна посмішка і все ще нагріті чашкою руки.
Докча каже: «Все буде добре»
Докча витирає його сльози, переплітає їхні пальці.
– Ми будемо жити, Джунхьок-а, – запевняє його Докча.
І Джунхьоку подобається ця мить, стара квартира Кім Докчі, його м'які долоні, промені сонця на його обличчі, прохолодне ранкове повітря, він знаходить свій сенс – точніше, Докча робить це для нього.
Він не має причин Докчі не вірити.