Work Text:
Мізі та Суа були разом завжди. Навіть на самому початку, у тій безкінченній пітьмі. Тоді вони не мали змогли познайомитись, але вони вразили одна одну і ще тоді залишили якийсь невидимий слід в душі. Мабуть, ще тоді вони відчули зв’язок, але не могли зрозуміти що це, і чому так боляче прощатись.
Там було тихо, жодного звуку у скляній коробці, і від цього, якщо чесно, ще болючіше розставання з невідомою, але вже такою близькою постаттю.
Здавалось, вони більше ніколи не зустрінуться, але зараз вони гуляли по території саду Анакту.
Хоча справжніх істот тут не було окрім як людей, механічні істоти добре показували всю сутність своїх прототипів, через що вивчати їх було так само цікаво.
Суа сміялась. Багато сміялась, і ця усмішка була лише для неї, для Мізі. І Мізі зрозуміла що хоче бачити її такою завжди.
— Суа! Ходім швидше, там такее…!
Рожевоволоса дівчинка радісно кружляла біля супутниці, яка на відміну від тої нікуди не поспішала.
Та врешті решт ця енергія виявилась заразною, і вже через секунду вони тримаючись за руки побігли вниз по схилу, опиняючись на відкритій місцевості із достатньо високою травою, щоб заховати їх з головою від чужих очей.
Вони були тут вже не вперше, тут багато де витоптана трава через таких же, як і вони.
Але Мізі щось тут знайшла. І загубила…
Дівчина знову почала крутитись туди сюди і ритись у траві, щось буркотячи собі під носа.
— Ну де ж воно…
— Що ти шукаєш? – Все-таки не втрималась і запитала Суа.
— Тваринка… Маленька така, і стрибає! Уявляєш? Я її зловила і поклала десь тут, щоб тобі показати…
Та набула сумного вигляду і просто впала на землю, перекотившись на бік.
Суа сіла поруч і провела рукою по чужій голові, заодно забираючи з очей пасма волосся.
— Не переймайся так, знайдеш іще… Хочеш, я тобі допоможу?
Зелені очі в мить засяяли і колишня енергія знову вирувала у чужому тілі.
Суа піднялась і простягнула тій руку, щоб допомогти підвестись.
Після цього вони знову побігли, але куди, не знали.
Вони вже давно все тут облазили, але запам’ятати кожен куток складно…
О, знову річка, це було прекрасним місцем де можна було побачити рибок! Великих і маленьких…
Якось Мізі побачила зграю і потім всю іншу частину дня захоплено про тих розповідала, а Суа, боючись її переривати, просто всміхалась, будучи щасливою вже від самого факту існування цієї дівчини поруч.
Вона стала її зіркою, а Мізі, напевно, вважала Суа теж своєю зіркою у відповідь. Зорі прекрасні, і насправді Суа не знала що може бути прекраснішим, і що є прекраснішим, зорі чи Мізі… Мабуть, однаково.
Вони нарешті дійшли до води, та жодної риби не було.
Тоді Мізі почала говорити
Але про що, Суа не розчула. Проте, Мізі щаслива, і це головне. Тож вона і собі давай по дурному всміхатись.
В один момент та підбігла і схопила її за руку, переплівши пальці. Тепер вони повільно йшли, насолоджуючись атмосферою та теплом.
— Як думаєш, що було б, якби наша планета надалі спокійно існувала? – Заговорила Мізі, дивлячись у воду.
— Не знаю… Але ми б тут не стояли.
— Не стояли… Ох, і який шанс того, що ми б не познайомились тоді!
— Думаю, 50/50.
Мізі вдумливо дивилась ну декілька секунд, після чого накинулась на ту з обіймами.
— Суа ти така розумна! Не люблю я це навчання… І як ти так можеш?
Від таких слів чорноволосій стало ніяково, але вона обійняла ту у відповідь.
— Ти перебільшуєш… І не недооцінюй свої знання, ти теж чудова!
Краєм ока Суа побачила щось у воді.
— Мізі, подивись туди!
Дівчина одразу повернула голову туди, куди Суа вказала пальцем, після чого рванула туди.
Суа нічого не залишалось окрім того як бігти слідом, але вона все одно відставала від Мізі.
Врешті решт, довелось спинитись щоб передихнути і тоді почула крик.
— Суа! Скоріше допоможи, вона намагається втекти!
Проте її допомога не знадобилась, як тільки ноги торкнулись води, Мізі уже дістала механічну рибу, яка махала своїми руками, якщо це так можна було назвати.
Ця картина неабияк розсмішила Суа, і вона зареготала, а Мізі слідом за нею.
Після цього вони сіли під дерево що було поруч і розмовляли.
Тепер ця рибка була їх улюбленцем на ім’я Листочок.
Мізі щасливо того обіймала і гладила по голові, а Суа просто розглядала і торкалась, намагаючись краще зрозуміти цю штуковину.
Невідомо скільки часу пройшло, проте пан Листочок перестав подавати ознаки життя, він помер.
Вони, звісно, знали що ті копіюють тварин, але ж не настільки… Це було навіть дещо жорстоко.
Тоді Мізі почала обіймати рибину, притискаючи до грудей, а з її очей потекли сльози.
— Л-листочок… Ні! Я не мала тебе витягати з води…
Суа на якусь мить оцепеніла, в подібних ситуаціях їй завжди було важко швидко зреагувати.
Нашийники на їх шиях вмить стали помаранчевими.
Але Суа все-таки змогла себе заставити рухатись і обійняти ту.
— Не плач будь ласка, я поруч…
Проте та продовжувала.
А Суа продовжила шепотіти їй слова, що з часом заспокоїли юначку і та відпустила рибу, перекинувшись на Суа.
Так вони і сиділи під деревом, обіймаючись.
Так минув ще один день разом.
Щасливий день разом, де їх не турбувало майбутнє…
Тепер Суа знає що найпрекраснішим у цьому світі є Мізі, і що жодна зірка не зрівняється з сяйвом її очей та усмішки.
Вона готова була віддати життя за це, і віддала.