Work Text:
— Ти впевнений?
Джейс питає Віктора, бо той має змогу відмовитись. Він може сказати, що не хоче, і Джейс відпустить його, залишить — зробить усе, що той захоче. Але Віктор мовчить, упертий до болю у Джейсових вилицях, куди раніше припадала прохолодна біла долоня, що в злості різала ударом.
— Я впевнений, — він каже це не тому, що хоче сказати, а тому, що Джейсу потрібні непотрібні нюанси, вже соте підтвердження наміру. Але Віктор хотів — Джейса у всій його вічності, вічності, яку можна було провести з Джейсом. Вічне життя ніколи до цього Віктора не цікавило, хвороба була його частиною, і він знав, що рано чи пізно помре, як і всі навколо. Це було... терпимо. Він очікував цього, прорахував приблизно, скільки залишилось часу до кінця, вираховував кожного дня зайві вчинки і синяки на кісточках, і рівняння кожного дня мінялось результатом. Але раптом з'являється Джейс, що обпікав холодом льодяної шкіри, холодної настільки, що здавалась гарячою на губах і руках. Джейс, який боявся Вікторс, хоч міг повбивати половину Академії ще до того, як той чхне після провальної прохолодної прогулянки. Джейс, який був вампіром, міг бути вбивцею, істотою, вищою за людський набрід, але по суті своїй був... смішним. Був наповненим дурнуватими жартами, які веселили каламбурністю, і Віктор посміхався кутиками рота, а потім бив його за жартики по ногах тростиною, яка віддавала вібрацією від сильного удару, наче він тріснув нею об кам'яну брилу. Джейс був гарячим, від нього несло теплом за милю, коли він льодяними пальцями торкався білої шкіри Віктора, коли пальцями обводив ортез на нозі, коли дивився знизу вверх, обіймаючи його ноги, посилаючи дрижаки шкірою. Джейс був гарячим, коли акуратно цілував його, ледь відчутно, мов метелика дотик. Джейс був гарячим, коли корився Віктору, коли в ньому розчинявся і коли єдиною думкою в його золотих очах було ім'я. Віктор-віктор-віктор — Джейс ним пронизаний з ніг до голови, і він би хотів свою вічність провести з Віктором — це було б чудово. Але що робити, коли ваші вічності за терміном придатності не сходяться? Що робити з кожним кашлем, що міняв рівняння, що робити з кожним здавленим диханням? Джейс був інженером, створював з нуля одиницю і розгадував загадки, які перед собою мав, але до цього його не готувала жодна мить з десятків років його життя.
Що робити, коли твоя вічність до віку вічна, а непотрібна алогічно, бо без нього в цьому раптом нема сенсу? Джейс не міг знайти розгадку — і це його злило, перетворювало на загнану тварину. А Віктор завжди бачив щось під новим кутом — тому Джейс не міг без нього.
Тому Джейс його оберне — таким було його бажання.
Той спершу був проти — переродження вампіром було болючим, знищувало тебе зсередини, буквально вбивало, аби створити наново. Отрута, яка циркулювала в ротовій порожнині кожного вампіра, на те отрутою і була — і не всі можуть переродитись до кінця. Звісно, Віктор стане вампіром, але чи зможе він втриматись? Чи зможе він пережити перші тижні нового життя?
— Ти мене втримаєш, — казав Віктор, торкаючись його щік, дивлячись зверху внизу, до біса впертий.
— А якщо не зможу?
— Ти зможеш, Джейса. Тільки ти й зможеш.
Віктор достатньо вивчав вампірів — навіть жив з одним — , щоб знати, що на нього чекає: біль, гнітюча спрага і вічність у світі, який благав про порятунок. Він знав, що це все було б... Очікуваним. Жити з болем для нього було не в новинку, він жив з ним кожного божого дня, і сприймав вже як доброго сусіда, чия відсутність скоріше дивувала, означала — тепер щось точно не так. Біль перетворення його не лякав, інтригувала тільки його відсутність після. Як це буде? Як це буде — жити, не озираючись на препарати, на кашель, на запаморочення, на біль у всьому тілі? Як це буде — жити й кожного дня бачити Джейса, і не думати про те, що того засмутить смерть Віктора, а думати про те, що їх попереду чекає майбутнє? Справжнє, не залите болем втрати й не підперезане бажанням себе вбити, будь воно Вікторове, фонове усе його життя, чи Джейсове, як він розуміє, що Віктор не зможе жити вічно. Як це буде — торкатись Джейса без страху? Як це буде — як Джейс себе відпустить і кохатиме, братиме і даватиме так сильно, як тільки може, не боячись зламати кришталеві кістки?
Віктор не знав, завмирав над рівнянням, не мав відповідей. А дізнатись хотів, тому торкався Джейса, торкався його вуст, які той ніколи не розтуляв у поцілунках, аби його не перетворити передчасно. Віктор думав, як буде це, як буде відчуватись Джейс напряму, яким буде на смак він.
Джейс ж бо думав про те, що буде, як не вийде. Віктор вірив у нього, і це окрилювало, але відсутність цієї впевненості у ньому самому — знищувала. Джейс знав — він не житиме, якщо з Віктором щось станеться. Він відчував, наче був готовий померти від самої думки, яка свердлила його, викликаючи нехарактерну для його виду паніку.
— Ти зможеш, Джейсе. І я зможу, — Віктор піднімає його голову за підборіддя, гладить великими пальцями вилиці, вкриті сотнями поцілунків.
— Я піду за тобою, якщо щось не вийде.
— Я б цього не хотів.
— А оце вже мені вирішувати, — і Джейс такий ж впертий. Віктору в грудях щемило від думки про це. Але він знак — хоч і ніколи б не промовив —, що зробив би так само.
— Не допусти цього. Я хочу бути поруч з тобою.
— Пропоную почати з вічності? — каже Джейс, посміхається своїми неймовірними зубами, що біліли на фоні теплої смаглявої шкіри.
— Для початку вистачить, — суворо каже Віктор, і нахиляється нижче, його очі м'які — розплавлене золото. Вони поглядом торкаються обличчя навпроти, так ніжно, як бліді пальці, що ковзали льодяною шкірою.
— Побачимось на тому боці?
— Що б там не сталось, — киває Джейс, брови стиснуті від страху, але очі плавились металом під Вікторовим теплом.
І Джейс продається вперед, прикриваючи очі, і цілує-цілує-цілує його.
Спочатку м'яко, легкі дотики вуст. Потім — поцілунок поглибився, під акомпанемент тривожного вдиху. Віктор тільки примружився, гублячись пальцями в темному волосі, притягуючи Джейса за нього ближче, майже вдавлюючи його в себе. Бо так треба було — дивно, мов цілуєш холодну статую, але статуя та обпікала своїм льодом, руки стискали талію і притягували ближче, через обидві сорочки холодячи шкіру. І цілунок цей був початком кінця, солодким, льодяним, мов товща води, що з головою накриває — Віктор почав усвідомлювати, що повітря йому не вистачає. Він міг вдихати, о, він намагався, але легені кам'яніли, і фоновий шум його болю ставав все сильнішим, поки не став муцзикою моменту, голосним оркестром, а потім шумом крові в голові. що тікала його організмом, геть від отрути. Віктору було боляче. Віктор помирав.
Помирав, цілуючи. Помирав, кохаючи.
Віктор помирав, а Джейс вбивав його. Джейс, чиї вуста дрижать на його, бо губи Віктора почали скривлюватись в гримасі болю, такої від нього незвичної. Але Віктор цілував — бо біль був завжди, і його боятись не варто.
Віктор помирав,
щоб народитись знову, і жити вічно, пліч-о-пліч з тим, кого відпускати було не сила. Тому він просто цілував, навіть коли сльози бризнули з очей від агонії, цілував губи, що ставали наче м'якішими, теплішими з кожною миттю. Цілував, поки не стало нічого навколо, окрім Джейса і його цілунку.
Віктор цілував, поки не помер.