Work Text:
Акіхіко досі відвідує концерти класичної музики. І кожного разу він чекає на скрипку.
Він ніколи не дивиться на список музикантів, боячись наштовхнутись на його ім’я, але з кожною закінченою симфонією чекає на розмірені кроки, той самий костюм, що Акіхіко сам раз у раз поправляв, і розпатлане волосся.
Він сподівається відчути те саме, що відчув, вперше почувши його скрипку.
Цього ніколи не відбувається.
Він перестає аплодувати музикантам, зневажливо реагує на номінації “найкращих” (вони ніколи не перевершать його), і йде з концерту, навіть якщо скрипка не була останньою в репертуарі.
Дивно, бо коли Акіхіко купує білет на концерт, або просто заходить від нудьги, він ніколи не йде щоб побачити Уґецу. У переважній більшості випадків, його ім’я навіть не спливає в мозку.
І все було гаразд, поки він приходив до дому сам. Якби це досі було підвальне приміщення, він ніколи б не зізнався що намагався почути Уґецу. Хоча, не було б і причини, бо Мурата сам завжди повідомляв про концерти.
Це навіть не було запрошення. Він казав що виступає, іноді навіть не вказуючи місце, лише час, і знав, що Акіхіко прийде.
Коли Каджі приходив до батьківського дому, він просто йшов в кімнату, брав нотний зошит і намагався висловити свої почуття. Розібратись в них, навіть якщо розбирати було нічого, а Акіхіко сам знав кожну цеглинку чи крихту, що складала безформений мішок емоцій.
Це вже не був смуток. І ще не одержимість. І тільки через неможливість знайти назву, він знову розбирав все, що відчуває.
Або він просто лягав на ліжко і дивився в стелю дві години. Це теж непогано.
Але коли йому доводилось повертатись додому до Харукі, все стало важче. Хоча чому доводилось? Він сам захотів цього, він працював для того, щоб заробити це право, він зробив все, щоб приходити саме сюди, і саме в цій прихожій казати “я вдома”.
Але після концертів класичної музики він не міг. Думка про обов’язок видати свою присутність змушувала тіло заболіти, тому він просто тихо роззувався і намагався непомітно пройти туди, де Харукі в той момент не був. Кімната чи кухня. Балкон теж працював в крайніх випадках. Але, авжеж, Харукі або зустрічав його одразу, або приходив раніше ніж за дві години. Ну, це був його дім. Він мав на це право.
І коли він розпитував Акіхіко про те, де він був і що сталось, йому доводилось натягувати посмішку і розповідати про щось інше. Він це ненавидів. Йому хотілось висловити ці почуття, але він би не визнав їх жодній живій душі. Йому просто хотілось взяти нотний зошит і пояснити їх там. Це було пояснення без пояснення, і це було дуже корисно.
Група не запитає чому пісні такі сумні, якщо він спочатку передасть їх Мафую.
До речі про Мафую: він, мабуть, досі підтримував зв’язок з Муратою Уґецу. Це усвідомлення було дивним, але не те що б Акіхіко міг, або збирався, з цим щось зробити. Йому не хотілось запитати Мафую як справи в свого колишнього коханця, або сказати йому чогось не розповідати. Він знав що Мафую не розповість, якщо його не попросити. Просити він теж не збирався.
Все що йому залишалось це знову і знову повертатись до Харукі. Той одразу починав розпитувати або розповідати про щось своє, і це було жахливо.
Не те щоб Акіхіко не кохав Харукі. І не те щоб він не відпустив Уґецу.
Він зробив це. Два роки тому.
Але зараз йому потрібно було відчути це знову.
І Акіхіко намагався. Але балачки Харуки його відволікали. Лише він міг його відволікти, і саме тому тому Акіхіко це не подобалось. Він хотів залишитись в своїй голові. І він боявся, що вкотре відволікшись, він не зможе повернутися.
Він вже відпустив Мурату. На це пішло багато зусиль, і в нього не було сили докладати їх знову.
Можливо, колись потім. Коли в Токіо перестануть проводити концерти класичної музики.
(Він міг би сказати, що це станеться, коли він врешті зустріне Уґецу на одному з них, але він не міг передбачити, що відбудеться тоді. Можливо він трохи занадто сумує за студією, в яку не потрапляє сонячне світло. Вона сниться йому так часто, що він боїться, що незабаром знову з’явиться там.)