Work Text:
Нарешті, завершилася весна. Хва любив весну, але не цю. Цієї весни перші ясні дні не бачили його тіней, примружених очей від променів сонця, що пробивалося золотисто-сліпучими нитками, крізь ще густе сірувате сукно, ще зимових хмар. Він натягав картуза, прикриваючи очі, опускав погляд свій додолу, швидко чимчикував, ховаючи свою сутулу постать у тінях будівель, дерев інших людей. А свою тінь він втратив, ставши сам нею. Так, сказав йому його друг. Сонхва ховався з темряві зі своїми тінями й демонами у своїй спальні. У ній темно, тут сама чорнота, що виє пусткою.
«Можливо, Уйон має рацію. Можливо, я дійсно тінь», — забившись у куток та впершись стопами об поперечину ліжка. Раніше в кутку була приліжкова тумба, а поруч із нею торшерчик, але зараз це на килимі в центрі кімнати. Лямпочка в торшері вже перегріла. Перегоріла саме в той вечір. Хва б хотів би теж отак перегоріти. Він пожбурив торшер у центр кімнати, вирвавши разом із ним розетку від стіни. За торшером слідом гепнулася маленька тумба. Її шухлядки повилітали, висипаючи вміст додолу. Зараз він приліжкова тумба і його тінь замість перегорілого торшеру.
Він закохався сніжної зими. Було схоже на тепло, коли входиш у дім змерзнувши на морозі чи після снігопаду, коли лапатий сніг налипає на твоєму одязі обличчі, взутті, мовби, обіймаючи й цілуючи, радіючи тобі. Але це не зшита для нього червоною ниткою споріднена душа. Не призначена йому Долею любов. Він ненавидить цей клятий світ, цю концепцію спорідненості, яку, мов математичне рівняння з двома невідомими, склала Доля, і все ж виходить рівність. Хоч його бабуся завше говорила: «Тобі не обов’язково любити того, кого приписала тобі Доля. Ти можеш любити того, хто тобі буде милим серцю», — Хва завжди любив ці розмови з нею.
«Щоб вона зараз би сказала мені?» — він спер голову до холодної стіни, квартири, що давно забула той насичений аромат трав’яного чаю і випічки, сезонних квітів у вазі на кухні та своєї попередньої власниці. Затишний дім, її онук перетворив на незатишну, темну, морозну пустку за якихось три тижні.
— Ну й сука, ти, Доле! — Хва це точно знає і вже вкотре їй же нагадує. Він до цього ніколи не вживав такі лайливі слова.
Звісно, він міг би зізнатися в почуттях прийняти будь-яку відповідь, але його коханий цієї весни зустрів соулмейта. Ще й у той день, коли Сонхва наважився запросити Хонджуна на побачення каву. Хто ж, бо міг знати, що милий хлопчина бариста буде саме призначеним долею для Хона.
Ні, Хва не ненавидить його, ні Хона. Він ненавидить цей світ і себе. Себе, що не наважився сказати Хонджуну раніше. Себе, що робив дурниці, щоб зайвий раз «випадково зіткнутися ним», завести вже звичну розмову, і бачити ту й саму усмішку. Цю трикляту усмішку. Хонджун всміхався не лиш тонкими лініями губ, а й очима, що мерехтіли, мов зорі у світлі ламп університету. А ще ці невагомі дотики його пальців до пальців Хва, і втеча коридорами з власних пар, щоб не попастися на очі викладачам.
Хлопець із французької філології, прогриз у серці Сонхви діру, схожу на ту, що прогризають у будинках паризькі щурі. Окрім цього він поселився в ньому, як у затишній хатині та гризе його живцем. Хва не бачився з Хоном із того дня і всіляко уникав його. У той вечір Сонхва не міг вимовити багато слів, вони майже мовчки пили каву й куштували тістечка. Перекинулися кількома фразами про погоду і про дрібні проблеми в навчанні.
Увесь вечір він скляним поглядом тупився на зап’ястя Хона. На ньому, щомиті чіткішим ставав знак Долі. Бісова червона нитка, що змією обвила, зап’ястя на міцний вузол. З часом вона буде чіткішою як і пляма схожа на розплавлений сургуч. По центру сургучної плями печаткою будуть ініціали обранця, що невдовзі стануть дуже помітними. Це своєрідна печатка Долі.
У ту мить подумавши про неї Хва відвернувся. «Не хочу знати ініціалів», — адже знає це не він. Був би він ці знаки з’явилися б у них обох ще тоді. А так…
Хон знову тупцює біля аудиторії, де згідно з розкладом у Сонхви повинна бути пара. Він у цей раз вирішив прогуляти власну, щоб точно спіймати Сонхва. На перервах його ніяк не міг здибати1. Уже стільки разів питав у одногрупників істориків Хва чи той бував на парах, відповіддю завжди було «так» або «він щойно пішов». Сьогодні він діятиме на випередження. Не здиміє Хва з аудиторії, не вийшовши у двері. Дзвінок пролунав коридорами. З аудиторій студенти виповзали, мов ті мурахи з мурашника в пошуках чогось поїсти перед наступною парою чи спішили вже додому. Сонхва так і не вийшов. Уже Хон вчергове вирішив стати посміховиськом, що запитує одне й теж питання, як перед ним влетів до аудиторії хлопець і голосно запитав: «Сонхва був?».
«Ні, він уже третій день сачкує. Уйоне, ти ж його друг ось це передай йому, і ще нехай не прогулює заняття, скоро ж іспити», — бурчав староста академічної групи, передавши Уйону навчальні матеріали за три дні для Сонхви. Уйон кивнув і поспішив вийти.
«Його не було. Уже кілька днів», — бубнів спершись до стіни біля двірка Хон, щоби підслухати розмову. Він, так заліз у власні думки, що не чув згадки про себе від старости та його розпитів про Хва. Не помітив, як Уйон вийшов і уже зникав у темному кінці коридору. «Чому все так?» — питання, яке щоразу ставить собі Кім Хонджун, те на яке хоче знати відповідь і не знаходить її.
Дверний дзвінок розривався від надмірного тиснення на нього. Уйон дратується. Він уже й гепає кулаком у двері. Зрештою, чує копошіння біля дверей з іншої сторони. Він передчасно полегшено зітхає.
Вигляд друга його лякає. Сонхва блідий, ніби його засунули в бочку з білилами, темно-сірі з ледь фіолетовим відтінком кола під очима свідчать, що той погано спить.
— За… — він позіхає, прикриваючи долонею рот, — заходь.
Затхле повітря, у перемішку з ароматом чаю і цитрини2 стискають горло Уйону, змушуючи задихнутися. Він не витримує цієї темряви, затхлості й розчахує спочатку щільні штори на кухні, та відчиняє вікна. Свіже повітря і сонячне проміння враз линуло до кімнати. Потім Уйон йде до інших кімнат і робить усе теж. Впускає останні весняні сонячні промені й аромат весняних квітів та трав у кімнати. Нарешті, у цю квартиру прийшла весна. Усе враз стало світло і свіжо. Усе, крім Сонхви. Він досі сидів на кухні згорбившись і гріючи руки об чашку чаю з плястерком3 цитрини.
— Хва! Ей чуєш мене?! — Уйон трусив його за плече. Хва, лиш кивнув на це запитання, коли воно до нього линуло вже вп’яте.
— Не хочеш сказати мені, що сталося?
Хва мовчить. Його єдина відповідь це, що він стенув плечима, які він одразу зсутулено округлив.
— Чому мені видається, що ти себе мордуєш? Ти просив не питати, я не питав, досі. Мені боляче тебе таким бачити. Блідолиций хлопець хмикнув на це і за мить тихо та хрипко вимовив:
— Знаю.
Одразу ж з його очей знову великими краплинками полилися сльози. Йон обійняв Сонхву, шепочучи: «Все гаразд, якщо не зараз, то згодом усе буде обов’язково добре». Він ледь хитав його в обіймах, мов заколисував демонів і тривогу, що оселилися в середині друга.
— У нього є соул, — схлипував Хва, — а я дурень, що все тягнув час.
— Ну-ну, тихо, ми все вирішимо.
— Це не чесно! Дурна Доля з її знаками, — навзрид він вивертав свою душу Уйону.
Виплакавшись вкотре за цю весну, і поволі слово за слово він розповів, що твориться з ним. Йон усе слухав, і склав те, що чув сьогодні про хлопця, на ім’я Хонджун, що цієї весни, лиш і питав чи Хва відвідував заняття. Він хвилювався, що друг захворів, але це було коханням. Це ще гірше за хворобу. Це воно мучить його, і все було б нічого, якби в Хонджуна не з’явився соулмейт.
Він розуміє, що це в голові друга — це кінець і крах. Майже дев’яносто відсотків населення обирає в пару соулмейта, щойно проявиться знак долі. Стільки сімей розпалося через запізнілі мітки, а щасливих закоханих пар іще більше. Майже кожен вважав соула ідеально підібраним кожній людині. «Пари, що створені на небесах Долею. Це назвали божественним провидінням і благословенням», — а Хва вважав це прокляттям. Його батьки розбіглися щойно зустріли своїх соулів. На маленького Сонхву вони не зважали, і зрештою його забрала на виховання бабуся.
— Я б зараз хотів бути проклятим Долею, але з ним зв’язаним. Тобі із Саном пощастило, ви перше закохалися, а потім отримали знак Долі. А ви друзі з раннього дитинства. Він по доброму заздрив Уйону з Саном. Обоє й так закохані, й виявилися спорідненими.
— Хва, скажи йому.
— Ні. Ні, це вже немає значення.
— Скажи йому те, що хотів сказати ще тоді. Можливо, йому не потрібен соул, ті мітки ти ж не знаєш. Але Хва не знає, чи, знаючи про його почуття, Хонджун обрав би не його.
А Уйон не може свої стосунки використовувати як приклад. Йому просто дуже пощастило. Ті запізнілі мітки з’явилися одразу після їхніх зізнань і поцілунку. Уйон, як і Сонхва, теж боявся кохання і міток від Долі. З іншого боку, він радий, що ті мітки не проявилися в них із Саном ще в дитинстві. Таке буває, але доволі рідко. Мало хто стикається зі спорідненою душею так рано.
— Знаєш він запитує у твоїх одногрупників про тебе.
— Знаю. Я не можу з ним бачитися. Так краще.
— Не я персонаж у його п’єсі. Не я гратиму, бракує хисту. — він показує бліді зап’ястки, на яких немає мітки. — Ці серафими Долі мажорами зіпсували мою пісню і не дають мені тепер спокійно спати.
Є легенда чи то міф, або це щось вирване з правдивої історії про богиню Долю, вона всезнаюча, управляє людьми, будь-що збіг, випадковість часто називають діяльністю Долі або просто Долею. Звісно, Її можеш спробувати змінити, але й ці зміни передбачені Нею. Вона має помічників, серафимів, що за оповідями починають співати пісню щойно хтось закохається, щойно споріднені душі знайдуться. Вони співають пісню закоханих, тому ті не можуть заснути та напівсонні бредуть поміж людей. Кажуть, якщо пара не створена Долею, і хтось із них зустрічає соула, то для того, хто лишився сам, вони псують пісню кохання. Вони, мов дилетанти напихають її мажорами, змінюють її емоційне наповнення, створюють дисонанс. І чим більше вони її грають, тим нудніше й банальніше вона звучить. Потім вона, кажуть, затихає, коли затихає кохання.
— Поговори з ним.
— Про що? Про те, що я хотів би напроситися до нього додому, переглядати його фото, пити чай, базікати про все і ніщо. Що, коли я заплющую очі, хочеться закричати, що кохаю його?! Що це кохання зав’язало мені очі, я не чую, окрім власного крик: «Полюби зі мною, закрути зі мною — і я з тобою закручу. Помирай зі мною і живи зі мною, як живу зараз тобою я!».
— Так і скажи, як щойно сказав мені. Мені так шкода Хва, дуже шкода. Він обіймав міцно друга, і чи не вперш не виплескував сотню слів за хвилину. Уперше він настільки тихий після смерті бабусі Сонхви. Він не знає, чим зарадити другові.
— Я залишуся в тебе.
Це була констатація, не прохання. Уйон більше не може залишати його сам на сам із тінями, демонами й цим коханням.
Юнхо вийшов останнім з аудиторії, як помітив Хона, що понуро сперся до стіни.
— Мені жаль, його не було сьогодні. Не знаю, що між вами сталося, але він знає, що ти його шукаєш і чекаєш зустрічі. Можливо, дай йому час? Хонджун закивав. Він знову йде додому з нічим. Так сумно і гризько. Знову мати буде тішитися його знаку на зап’ясті, і просити сина привести його спорідненого на вечерю. Хон знову з гуркотом забіжить сходами на другий поверх і грюкне дверима своєї кімнати. Замкне її на ключ і всі засуви. Двері його кімнати мають більше засувів, ніж усі наявні двері в будинку. Батько знову буркне: «Нехай там сидить, як миша в норі. Нормальні люди радіють проявленим знакам Долі в його віці, а він кривиться. Він невдоволений!». Знову він пізно вночі, коли всі в домі заснуть, їстиме холодну вечерю, бо лінь підігріти. Усе буде те саме. Майже. Він тепер намагатиметься налаштувати себе, не на чергову спробу впіймати Сонхву й поговорити з ним, а на те, щоб припинити це робити.
«Час. Йому потрібен час. Їм потрібен час», — мерехтіло, як лампа при поганій напрузі в його голові. Мітка на ніч завжди пече. Кажуть, так буває, якщо її не приймати. Але насправді ніхто цього не скаже як істину. «Жаль, що її не можна здерти, як вавку», — знову сам собі мовить Хон, чухаючи червоний слід. Він знову роздер до крові шкіру там, де проявлені ініціали. «Не його», — важке зітхання, він не може бачити ці не ті букви. Йому вже приходила думка випалити вогнем мітку. Нема шкіри нема й мітки. Опіки важко заживають, а мітки не з’являються на інших місцях. Вона хоч і є, але її так не бачиш. Йосан хороший, але не настільки, щоб Хон хотів із ним проводити дні та ночі. Він не Сонхва. Не настільки як він…
«І як мені з ним поговорити?» — хоч він обіцяв не думати про це, але не зумів. Доївши він уже за звичкою, чкурнув до своєї кімнати, поки мати не прокинулася, щоб налити собі склянку води. Ранок був вкотре схожим на всі попередні весняні. Хонджун не сідав за стіл до сніданку з батьками, а швидко готував собі чай. Цього ранку він вхопив кілька булочок із цинамоном4 та кардамоном, які закинув до своєї торби. Він от хотів вискочити з кухні до передпокою, як раптом розвернувся і взяв кілька рогаликів із ружею5.
— Ну куди, Хоне! Бісове ти дитя! Сядь поїж нормально із сім’єю! — горланила жінка йому в слід.
— Він знову втік? — зі свіженькою газетою вийшов до коридору батько.
— А що не видно? Зварював він гет чисто!6 Нахапав лакімок7 і попензлював8, — махнула вона кухонним рушничком, дивлячись на замкнені вхідні двері з вітражним склом, за якими щойно зник Хонджун.
— Ну й нехай. Залиш його. Він знову втупився в газету.
— Але ж милий, — жінка заломила руки та важко зітхаючи, сказала: — не розумію я його. Чому йому так не подобається знак Долі? Чи той Йосан такий поганий, що Хон так впирається?
— Не думаю, що Йосан поганий. Причиною є сам Хонджун. Ти хіба не бачиш, як він не хоче тієї мітки, — монотонно промовив він та перегорнув сторінку, ідучи до вітальні. Йому не подобаються ці розмови про середню дитину. Старший син живе окремо й теж недавно зустрів зв’язану з ним Долею панянку, а молодша дочка ще геть дитя і спокійна як те янголя. А от Хонджун із народження як той Антипко9 завше створював балаган. Ніколи спокою з ним вони не знали.
— Любий, але ж він із дитинства хотів знайти соулмейта, а тут…, — калапуцькаючи10 ложечкою каву у філіжанці, щоб розчинився в ній ароматний мед із різнотрав’я. Коли він повністю поєднався із чорною запашною кавою, жінка влила трішки молока до неї.
У цьому домі завжди пахне кавою, медом та випічкою. Було б дивно якби не пахло так. Мати Хонджуна мала невеличку крамничку-пекарню, де продавала випічку, яка була її шаленою пристрастю. Поки випікається одна, інша вже парує на тацях чи ще тепла красується на вітринах, для наступної вже підходить тісто. Зараз робота йде швидше, майбутня невістка допомагає і ще двійко дівчат, тож пані Кім встигає трішки спекти вдома смаколиків і випити улюблену каву. Хоча вона нею смакує й у крамниці. Вона просто хоче поговорити за сніданком з сином і за вечерею теж, але не виходить. Щоразу зрання Хонджун тікає зі свіжою випічкою з дому до університету. Вихідні проводить у своїй кімнаті, зрідка виходячи.
— У три роки всі цього хочуть, особливо, коли батьки пов’язані цими мітками Долі. Зараз йому, Дяка Долі, не три, але все ще викидає коники, мотаючи нам нерви. Дай йому просто спокій. Не те щоб батько не хотів допомогти синові, але все, щоб він не зробив, буде намарне.
Хонджун зробить так як він хоче й не інакше. Кращим рішенням він вбачав не втручатися, йому остогидли постійні сварки та бідкання в домі. «Раз він заявив, що дорослий, а не дурноголове дитя, має це вирішити сам», — у думках він знову прокрутив його слова.
— Як же шкода, що він не хоче тієї мітки….
— Шкода… — зробивши павзу, щоб відпити філіжанку кави з мускатним горіхом батько сімейства Кім і опісля додав: — Йосана. Йому дісталося таке безголове, розтелепане, як Хонджун. Вічно залізе до своєї кімнати та не вилазить. Хіба ночами, як та шкодлива миша, як не наїсться так понадкушує і залишить. І тільки, який вчує звук — тікає знову у свою «нору».
— Не називай його так! Ти що за батько такий?! Міг би з сином за стільки часу поговорити і напоумити його, а ти все: «Залиш його…» — її фарфорова філіжанка дзенькнула об блюдце.
— Я говорив. З ним це нереально.
Він згадав розмову другої весняної неділі із сином. Хон усе ще чухав нігтями червонуватий ниткоподібний знак, і все ще впирався сказати ім’я того, з ким зв’язала його всемогутня Доля. Мати вже з розпачу і драмою:
— За що мені такий син? Дорогий, поговори ти з ним, якщо він не хоче зі мною, — пішла крапати собі ліки від нервового напруження.
А батько у всій своїй хоч спокійній, але суворій манері коротко промовив до Хонджуна:
— Не мучитиму тебе питаннями просто скажи ім’я, бо он матір, до чого довів.
— Яка різниця, яке його ім’я? Я не хочу цього, — Хон сильніше притискає нігті до шкіри та дере по мітці, ніби її можна зірвати.
— Припини це. Його вже дратує це.
— Вона пече і свербить, — інтенсивніше Хонджун шкрябає шкіру.
— Від твоїх дій краще не буде, тільки гірше зробиш. Батько Хона намагався не втрачати самовладання, але воно стікало швидко, як віск зі свічки.
— Ну й нехай.
— Ти маєш бути вдячним, що саме в цьому віці отримав мітку і знайшов соулмейта, не всім отак щастить.
— Краще б не мав її до скону! Він вскочив за столу з криком. Чашка чаю задзенькотіла на столі. Хон так і не допив його.
— Чому я маю бути з ним? Бо оце так щось вирішило?
— Так, вирішила Доля.
— До дупи, Долю. А як же кохання? Чи тільки оці сверблячки на зап’ясті мають значення? Розлючено хрипів Хон, якому не подобалася наявність мітки на його зап’ясті.
— Та що ти там знаєш про кохання засранцю, що смієш так гучно заявляти? Тобі підібрано ідеальну пару, я думав, що такому, як ти її забули надати там нагорі! Батькове самовладання стекло враз, і розмова стала схожою на сварку.
— Якщо не зараз, то із часом ти будеш із ним, це вирішено.
— А от ні! Ніяка бабця Доля не вирішуватиме за мене, з ким мені бути! Це я вирішуватиму! Я не хочу з Йосаном, а…
— Ну чому замовк? Хон не хотів називати ім’я Сонхви. Не в такій розмові. Не так і не зараз. Якби не та мітка, не в той день, він би сказав батькам. І навіть привів би на вечерю Сонхву, ніяково тримаючи його за руку, мовляв: ось той, із ким би хотілося прожити це життя, роблячи його менш нікчемним. Звісно, якщо Сонхва має ті ж почуття.
Він був радий запрошенню сходити до кав’ярні, а потім вони б вирішили, чим зайнятися. Чи послухати вуличних музикантів, або сходити на атракціони. Так, Хон би дуже хотів узяти Хва за руку, міцно, але не надто, стиснути його долоню, сплести їхні пальці й крокувати чи бігти — немає різниці — до каруселей, оглядового колеса та губитися отак у світлі ілюмінацій та серед людей. Але цього не сталося. Хва тихенько перепросив після посиденьки в кав’ярні та пішов, залишивши Хона сам на сам зі знаком Долі та його соулмейтом Йосаном. Він дуже милий та привабливий хлопець, але він чужий для Хона.
У голові Хонджуна було одне: «Скажіть мені хто-небудь, що це жарт. Поганий жарт. Або ні. Скажіть, що це помилка, що все можна виправити». Звісно, він познайомився з хлопцем, з яким у нього є сплетена-переплетена нитка Долі. Але він одразу ж вирішив сказати, що не зацікавлений у стосунках із ним.
— Вибач я не зацікавлений у стосунках із тобою через проявлення знаку Долі.
Хонджун думав, що він божеволіє і тому йому його ж фраза відлунювала голосом Йосана, але ні. Вони просто водночас сказали одні й ті ж слова. Хоч слова втішні, але ця точність налякала Хонджуна.
— О, от і добре, що все швидко ми вирішили. У мене є той, з ким хочу бути, і хотів, аби трикляті слуги Долі серафими, співали саме мені з ним, нашу пісню. Йосан мило усміхався і сварив на слуг Долі, хоч сам був доволі наляканим через мітку. А ще його непокоїв хлопець, який мовчазно й нахнюплено втік. — Я думаю, тобі треба не стовбичити тут, а його наздогнати. Ти ж кохаєш його? Хонджун від цього зашарівся як тая ружа, і кивнув.
— Заходьте ще наступного разу обоє, я оплачу все замовлення! Це буде моя вдячність.
Уже майже закінчення весни. Кім Хонджун все тягає в ничку від матері, смаколики та бере більше, ніж би з’їв сам. І щоразу надіється здибати Сонхва. Він хоче пригостити випічкою, а ще сказати про свої почуття до нього. Хоч про почуття говорити йому страшно. Та й про мітку та Йосана треба розповісти, що все не так страшно, як видалося того дня. Що він не піде на повідці Долі, бо вона стара дурепа, наплутала записи чи п’яна їх писала лівою ногою. Він обирає Сонхва, тог, з ким втече з нудної пари латинської мови. Того, з ким можна ділиться божевільними ідеями, які той не засудить, ні навпаки, додасть їм чіткості та деталей. Того хто так приємно пахне чебрецевим чаєм, трохи бузиною та цитринами. Того, від кого вистачить лиш дотику кінчиками пальців, щоб гарячіло хонджунове серце й спалахували ланіти та вуха червонуватими плямками.
Хоч староста групи істориків, де навчався Сонхва, і сказав, Хону дати тому час, але Хонджун не може втрачати дорогоцінний час, який може ділити з коханим. Сьогодні він знову спробує, як на риболовлі з дідусем, виловити мов прудку щуку, Сонхву з аудиторії та в людних коридорах університету. Можливо, і сьогодні Хва не прийде.
Юнхо помітивши Хонджуна зітхнув і мотнув головою. У цьому так і читалося: «який же він впертюх, не дійшли до нього мої слова».
Уже втрачаючи надію, що Сонхва явиться, Хон зіскочив із широкого підвіконня, саме тоді, коли Сонхву довів до аудиторії Уйон. Вони двоє втупилися один на одного. А на них двох глипав Уйон. Нічого краще не придумав Хва як втекти до аудиторії. Зітхаючи Уйон розвів руками, дивлячись на Кіма, і пішов до аудиторії за другом.
Він всівся на лаві біля Хви, і притулив свою голову на його плече.
— А, що тут філософський факультет робить? — з гальорки невдоволено загуло.
— Стули си писок! — крикнув Уйон.
— Ну й нащо ти втік? Це ж він, м? Хва кивнув.
— Я думав ми домовилися ти з ним поговориш і скажеш усе слово в слово, що мені вчора.
— Так, домовилися. Мені лячно.
— Можеш дещо йому передати?
— Так.
Хва щось пише в записнику. Що саме Йон не знає, та й не підлягає, хоч Хва ретельно ховає все своїми рукавами. Аркуш, він рвучко відірвав, склав у невеликий квадратик та передав його другу. Він не певен чи Хонджун досі в коридорі біля вікна, але дрібка сподівань усе ж є. «Я обіцяв Уйону й обіцяв собі все сказати Хонджуну, навіть якщо все остаточно закінчиться, так і не розпочавшись», — з важезною, мов кофр11 головою влігся на парту.
Усе ж Хон не зміг піти геть. Лишився стовбичити все там біля вікна. «Невже він мене ненавидить?» — але від цієї та інших дурних думок його відволік Уйон, запхавши між його пальці клаптик жовтуватого паперу. Він не встиг спитати, що це, бо Уйон швиденько побіг до сходів вниз, на свій факультет.
Продзвенів дзвінок. Хон заліз знову на підвіконня, і розгорнув аркуш. Почерк Сонхви. Так, це він, хоч зараз такий кострубатий, не як раніше каліграфічно виведений. «Зустрінемося в нашому місці, в оранжереї, після пар» — і ці кілька слів щемили серце Хона. Він зустрінеться з ним. До кінця пар так довго було чекати. Хон обводив латиницею написані ініціали Хви по тому зім’ятому аркуші.
«SH… Ці літери хотів би мати на своєму зап’ясті», — йому геть зараз плювати на французьку літературу й що це буде на іспиті. Швидше б закінчилися пари. У п’ятницю у них обох однакова кількість пар, тож нікому не прийдеться чекати чи прогулювати заняття.
Шлях таємними стежками до невеличких дверцят, обвитих плющем до оранжереї показав Хону Хва, коли вони зіткнулися на перерві та вирішили втекти із занять. Сонхва випадково надибав цей вхід до майже вічно зачиненої оранжереї, читаючи книжку. Він сперся об її стіну, вкриту ковдрою з плюща, як почув скрип заржавілих завіс і те, як дмухнуло йому в спину ледь тепле повітря. Так, Хва зробив її своєю схованкою, окрім тих годин і днів, коли тут осідали студенти факультету ботаніки. А згодом привів туди Хонджуна. Він — єдиний, хто знає про ці двері від Пака і кого він, звісно, туди привів. Саме тому Хва написав про це місце.
«Не зробив я чергової дурниці, запросивши його туди? А якщо не прийде? — думав Хва, замість того, щоб зосередитися на темі останньої лекції про культуру чергової епохи цього людства.
— Хочу, щоб прийшов. Дуже хочу. Хочу, як завше, сидіти поруч із ним, торкаючись плечем до плеча, щоб відчувати жар від місця доторку по всьому тілу. Хочу знову вмостити голову йому на стегна чи хоча б на плече. Хочеться знову бачити ту солодку усмішку в його очах. Я такий егоїстичний». На його блідо-сірому обличчі з’явився рум’янець, що так сильно контрастував із темними колами під очима. Хоче, щоб припущення Уйона мітку Хона були істиною, і що він потрібен йому.
От і дзвінок. Сонхва пробрався до оранжереї. Нікого немає. Солодкий аромат екзотичних квітів лоскоче в носі, а він вмощується на своїй сумці й чекає. Хона ще немає. «Він уже мав би прийти. Чому я вирішив, що після всього, що сталося він прийде сюди? Прийде до мене?» — похнюпився Хва. Як тут його плеча тремтливо торкнулася рука. «Його рука. Ніхто так смачно випічкою як він не пахне»,— усе ще з опущеною головою Сонхва усміхнувся. Хоч йому лячно, але поволі він підняв голову, щоб побачити обличчя коханого. Немає тієї усмішки, ні на устах, ні в очах.
— Пробач, — шепоче Хон.
Від цього клятого слова очі Сонхви наливаються слізьми. «Не кажи! Ні!» — не кажучи ні слова, лиш махав заперечно головою Хва. «Ні! Не пробачу як обереш його!» — кричав його демон у голові, якого Хва не хотів випустити з клітки.
— Я кохаю тебе, і плювати я хотів на те, що там та Доля зав’язала. Не плач більше, — він присів поруч із хлопцем і бережно витирав його сльози своєю накрохмаленою хусточкою.
Сльози Хва не припиняв лити. Він раптово згріб Хона в обійми, мов оберемок чи то хмизу, чи то польових квітів, і міцно притиснув до себе. У ту мить горло Хонджуна стис клубок, він зараз сам ридатиме. Але все ж не плаче, а похапцем обіймає Хва у відповідь. «Усе так само пахне духмяно чебрецем і ледь цитриною», — притуляючись до плеча хлопця, полегшено видихнув Кім. Тут його вухо опалює тепле дихання Хви, що півшепотом, бринячим голосом вимовляв слова: «Я тебе теж, дуже сильно кохаю». Хон слухав кожнісіньке слово: про серафимів і їхню пісню, про те, що Хва хоче, аби Хон полюбив із ним, закрутив із ним, бо сам Хва піддасться цьому; про спільний перегляд дитячих фото, про все. І навіть, про те, що Сонхва хотів би бути проклятим міткою Долі саме з ним. Отут і він не втримав власних сліз. Йому боляче від того, як почуття до нього гризли хлопця, і як йому прикро, що він — не його споріднена душа.
— Ти, — ковтаючи черговий клубок, Хон промовляє: — більше, ніж споріднена душа. Ти — моя Доля. Я це відчуваю.
— А мітка ні мені, ні Йосану не потрібна. У нього є пара. Хочеш, я мітку випалю вогнем? Так її не буде видно.
Хон уперше показав завершену мітку, звільнивши кисть від довгого рукава сорочки. Хва вдивлявся в цей знак, і враз зрозумів, наскільки серйозно щойно висловився Кім.
— Ні! Не шкодь собі! — він вхопив його за зап’ястя і мимоволі притягнув Хонджуна чуть ближче до себе.
— Вона так пече. Ти б знав, — у мить крізь сльози сміявся Хон, не знаючи, що на нього найшло.
— Схоже на те, як кропивою пожалився?
Шепіт Хва був таким цілющим і заспокійливим для Кіма тут і зараз. Важко видихнувши, ніби таким чином скинув із себе тягар, Хонджун усміхнувся, і сам не знаючи чому, прошепотів:
— Ага, лиш трохи гірше. Може, хоча б клеймом з твоїми ініціалами випалити її дозволь?
— І це не можна.
— Ось візьми, — Хон відкрив невеличке пуделко12. У ньому були булочки та рогалики. — Це тобі.
— Дякую. Хва швиденько цьомнув Хона в щоку.
От, нарешті, сьогодні Сонхва бачить нову цю прекрасну усмішку. Клято прекрасну усмішку.
Перші дні літа — це біганина коридорами на іспити, недосипання і хвилювання. Але Сонхва в цьому семестрі, хоч і схвильований, та не через іспити, як може видатися.
Його хвилює тема поцілунків і всіх інших інтимних речей, що є між закоханими парами. Вони з Хонджуном ще не цілувалися. Дрібненькі поцілунки в щічки не враховуються. Хва хоче більшого, але Хон діє обережно з ним, немов той із тонкого фарфору зайвий раз дмухнеш і трісне. Хоч Пак розумів причини, адже яким він розбитим був до того зізнання в останній весняний день. Хва довго думав і кращого рішення. ніж самому ініціювати поцілунок не придумав. Щоб усе було правильно він вирішив спитати в Уйона, той же постійно з припухлими чи часом і з покусаними губами ходить.
— Поцілунок? Як це? — Уйон задумався так, ніби вперше чув це слово, а не перед тим, як прийти до друга, довго цілувався із Саном біля дверей їхньої невеликої квартири. Філософ одним словом.
— Ммм, точно, ти ж у нас ще нецілований, — мовив Йон, ніби щойно це дізнався.
Хва образився на це і тріснув Уйона ясиком13 в плече. Він нахмурився, бо питав це не заради хі-хі чи ха-ха. Насурмлено Пак сидів на дивані та чекав, поки охолоне чебрецевий чай. Цього разу звичайний, з медом. Хва не хотів додавати імбиру та цитрини, а м’яти вже й не мав.
Довго не думаючи, Йон, плеснувши в долоні вимовив:
— Я можу тебе поцілувати, й ти навчишся на практиці.
Враз Уйон присунувся до Сонхви на дивані та наблизився до його губ.
— Ні! — Хва впер свої руки в груди другу й легко відштовхнув його. — У тебе є Сан!
— Хе! Таки хочеш із ним перший поцілунок? — хитро зіщулив очі Йон.
— А, що тобі байдуже, кого цілувати? — з нотками огиди витріщався на друга Пак.
— Ні. Я ж просто пожартував, а ти повівся!
Заливистий сміх Уйона заповнив усю квартиру і бринів у шибках. Вдосталь насміявшись, Чон усе ж дав підказки другові, який досі не знався в любовних справах.
За порадою Йона, Хва обрав місце для першого поцілунку. Поки в університеті ще вирувало життя й тривала сесія, він вирішив зробити це у їхньому з Хонджуном сховку — на горищі їхньої альма-матер. В одному з крилі корпусу, на горищі, була кімната, але для чого вона — ні Хон, ні Хва так і не зрозуміли. Там стояли книжкові полиці, у центрі на килимі подушки були вкладені в коло, а крізь красиве вітражне вікно проникало світло. У сонячну пору вітраж переливався, запускаючи в кімнату різнокольорових сонячних зайчиків. Коли Хонджун уперше відвів Сонхву сюди, той здивувався, що таке місце існує тут в університеті. Друге, що цікавило Сонхву: «Звідки в Хона ключ?»
Горище замкнене завжди, а тут ключ підходить і до ґрат горища, і до самої кімнати. «Я його вкрав», — стенувши плечима сказав Хон, на це питання. Ключ був залишений у замковій щілині дверей, а ґрати привідкриті, коли Хонджун знову тинявся університетом. На свій страх і ризик Хон зазирнув до кімнати. Нікого там не було, а ключ він залишив собі як дрібничку, коли вдосталь насидівся там. Наступного разу, коли він прийшов сюди, усе було замкнено, і він тоді уперше скористався привласненим ключем.
Цього разу Хва хоче стати ближчим до Хона. Кім морозиться, бо боїться знову ненароком його ранити, а Сонхва не хоче витрачати час. Він не хоче чекати кращого моменту — Хва вже чекав і він не настав.
Можливо Доля й справді перекроїть усе так, що все буде так, як вона задумала від самого початку. Тож Хва хоче відчути справжню любов без такої маячні, як знаки долі та спорідненість душ.
От уже й останні іспити склали. Хон уже чекав на Сонхву, який норовився в останній день навчання піти на горище.
Сьогодні дуже сонячно. Кімната залита кольорами, а вітраж так сильно виблискував на сонці, що засліплював їм очі. Це були тортури для їхнього зору, тож вони обережно, зі скрипом відчинили вітражне вікно. Приємний теплий вітерець дмухнув їм в обличчя та обвівав свіжістю полички, книжки та подушки.
Щойно вони вмостилися на подушках, як Хва запитав Хона:
— Можна тебе поцілувати? Мені потрібен дозвіл, якщо ти, звісно, готовий. Ланіти хлопця від сказаних ним слів рум’яніли.
Хонджун німо глипав на Сонхву й швидко кліпав очима. Він не відсахнувся, як очікував Хва.
— А ти хочеш цього? — прошепотів Хон. Він уже не має сил бачити сни, де він заціловує Сонхву. Впитися в губи хлопця поруч йому неймовірно хотілося — ще навіть до зізнання в оранжереї чи першого провального побачення в тій кав’ярні.
— Хочу, — Хва кивнув головою. Зараз він не може дібрати інших слів і вимовити їх теж.
— Я згоден, цілуй!
Хва обхопив однією долонею обличчя Хона й поволі торкнувся своїми губами до його. Повільні, невмілі рухи, майже в унісон, змусили битися серця обох. Сонячне проміння пробилося крізь білу пухнасту хмару й освітлювало їх, а вітер куйовдив їхнє волосся. М’яко та ніжно, мов у ритмі вальсу, їхні губи впивалися одні до одних. Обоє хлопців відчували тепло, що текло патокою, збираючись у сонячному сплетінні, від якого промінням пронизувало кожну клітину тіла. А ще вони відчували невимовну любов.
За кілька днів Хон представить на вихідних своїй сім’ї коханого. Мати так хотіла, аби він привів пару, — тож ось і привів.
Батько Хона тоді шепнув шокованій дружині:
— А я тобі казав, у чому причина.Тепер, віриш?
Хоч вона очікувала на соула сина, усе ж Хва їй сподобався.
Вони знову завітали до тієї кав’ярні. В очікуванні пари Йосана Хва здружився з цим милим хлопцем. Було настільки все чудово, що Йосан після недовгого вмовляння заплітав довгі пасма Хви в тонесенькі кіски.
У них ще буде так багато літ та зим, а поганих весни, як ця, не повторяться, хоч би які палки в колеса не пхала їм стара богиня Доля.