Work Text:
Перший тиждень травня був доволі спекотним. Синоптики обіцяли дощі, але на небі не було жодної хмаринки. Можливо, воно й на краще, бо ліхтарі на цій вулиці працювали через один, а от місяць осяював все довкола дуже добре. Хлопець стояв перед одним з невеличких будинків і все не наважувався постукати в двері. Не те, щоб було пізно або господарів не було вдома (десята година вечора, а в деяких вікнах горить світло і, якщо прислухатись, чутно музику), його просто не чекають.
Він тяжко зітхає, розвертається і все таки вирішує піти. «Можливо, сьогодні не кращий для розмови час», вирішує для себе.
— То все таки не постукаєш? А я завжди думав, що ти не сцикло. Виявляється помилявся, — двері за його спиною відчинились, — щось хотів чи прийшов просто постояти? Якщо друге, то я просто закриваю двері і забуваю, що бачив тебе тут. Якщо перше, зберись і постучи.
Роджер, відверто кажучи, ненавидів цього малого засранця. Добре, він не малий, він просто молодший на два роки, але це не відміняло того факту, що він завжди казав, що думав і був тією ще скалкою у дупі. Але, цього разу Ліам був правий. Треба зібратись і перестати боятись. Він же все таки дорослий чоловік. Отже, хлопець повертається до, знову зачинених, дверей і обережно стучить. Вони одразу ж відчиняються.
— Роджер! А що ти тут робиш так пізно? Щось сталось? — Ліам, цей рудий засранець, старанно робив вигляд, що вперше за сьогодні бачив гостя.
— Ні, нічого глобального, я просто хотів поговорити із твоєю сестрою, — насправді, йому було дуже важко не сказати, щоб юнак перестав ламати комедію і поводився нормально.
— То ти заради розмови із Сем одягнув цей фрак? — скептично підняв брів, — це ж наскільки серйозна розмова? Мені сказати, щоб вона одягла якусь сукню, щоб відповідати твоєму стилю?
— Ні, просто поклич її, добре?
— Добре. Але знай, у разі чого, я розфігачу тобі ніс.
Після цього Ліам трохи відійшов від дверей і гучно покликав сестру. Насправді, Роджер прекрасно розумів чого до нього таке ставлення, тож він мовчки проковтував усі коментарі хлопця. Остання їхня нормальна розмова була три роки тому, в цьому будинку. А потім, потім сталось щось, і вся їхня компанія обережно викреслила Сем з їхнього кола спілкування, а разом з нею і Ліама, бо дивно було б, якби вони всі продовжували спілкуватись з братом і ігнорувати його сестру.
О, та кому він бреше? Роджер і сам не знав, що сталось. Так, чув деякі розмови, зробив висновки, що дівчата не поділили хлопця і якось так вийшло, що Сем було забути простіше. Тож, сьогодні він вирішив, що прийшов час дізнатись правду від людини, яка була причиною «чогось».
Саманта не змусила на себе довго чекати. Вона йшла спиною та щось договорювала невідомим для чоловіка людям. Посмішка з її губ зникла одразу ж, як він опинився в її полі зору. Дівчина похитала головою, показала рукою братові на кухню і вийшла на вулицю, зачиняючи за собою двері.
— Яка неочікувана зустріч, — вона уважно розглядає непроханого гостя, —покуримо?
— Покуримо, — він киває головою на знак згоди, і покірно йде за нею.
Вони відходять від будинку та зупиняються біля дороги, поруч із сміттєвим баком. Роджер дістає з кишені пачку цигарок та, як джентльмен, протягує їх дівчині. Він не дивується, коли вона його ігнорує, дістаючи свою, а потім самостійно запалюючи сигарету. Над ними висить гнітюча тиша.
Якби зараз повз проїхала машина або хтось вирішив пройти, ця людина неодмінно подумала, що ця парочка дуже дивна. Він стоїть в чорному костюмі, який чудово підкреслює його фігуру, червона краватка трошки розслаблена, що все таки пом’якшує його образ, а біляве волосся, здається було покрите великим шаром лаку, ще зранку. Вона ж в звичайних сірих спортивних штанях та чорній майці, через що видно вкриті татуюванням руки, а руді пасма були зібрані в недбалий пучок. При цьому дівчина, здається ігнорувала хлопця, що стояв поруч і дивилась в нікуди.
— То ти збираєшся говорити? Чи ти так, прийшов показати себе в красивому костюмі? — вона першою порушує тишу, видихаючи дим прямо в чуже обличчя.
— Я в костюмі, бо прийшов після весілля, — зітхає.
— О, вітаю. І співчуваю нареченій. Дивно, що ти не з нею, а тут, — хитає головою, — сподіваюсь, що ти її не кинув перед гостями, бо це було б найбільше паскудство.
— Весілля було Шона та Хлої, — уважно спостерігає за чужою реакцією, казали, що саме через це була сварка, тож… Він очікував усього, але не сміху.
— Бля, тепер будемо спостерігати, як скоро потоне цей корабель під назвою «сім’я», не хочеш побитись об заклад? Бо з Ліамом не цікаво, а інші не так добре знайомі з їхньою ситуацією.
— Ти зараз серйозно? Це твоя реакція? Ти ж його кохаєш і…
— Стривай що? Я його кохаю? — веселощі одразу ж зникли, а повітря стало неймовірно важким.
— Ну, ви посварились з Хлоєю, бо ви обидва його кохали, але він обрав її, а ти через заздрість почала розказувати їй дурниці, щоб вони розійшлись, — з кожним своїм словом, Роджер відчував, що казав дурню.
— Я їй сказала, що в нього рак, бо він вирішив, що я маю про це знати, а вона ні, — вона викидає недопалок і дістає другу цигарку, — а ще те, що йому залишилось жити рік.
— Лайно. То може їхнє весілля, це його останнє бажання, — супить брова, — ми з ним, звісно не були кращими друзями, але чому він мені про це не сказав? Можливо, ще є шанс, або ми можемо зробити щось, щоб продовжити його життя і… Чому ти смієшся?
— Бо Шон брехло. Він сказав мені про це три з половиною роки тому, але як бачиш, в нього сьогодні весілля, хоча він давно мав би бути мертвим. Він багато про що бреше, він доводив її до сліз і кожного разу, коли я казала, що він мудак, Хлоя на мене ображалась, — знизала плечима, — я втомилась вислуховувати її скарги, вона втомилась, від моїх порад. Сумно, звісно, що ви всі вирішили мене викинути, але ви й дружили довше, тому я вже не ображаюсь.
І між ними знову повисає тиша. Роджер викидає свою цигарку і думає про почуте. Чомусь прямо зараз він почуває себе, відверто кажучи, кепсько. Йому здавалось, що він давно все знав і зараз просто поставить крапки над «і», а виявилось він і близько не чув правди. Що ж, розмову варто закінчувати, а йому час повертатись додому, тож Роджер швидко викликає таксі. Тепер йому залишається лише чекати. Дивно, але Сем продовжує курити і, поки не прощається з ним.
— То, ти його не кохаєш? — цього разу тишу порушує хлопець.
— Звісно, що ні. Він подобався мені, коли ми були в старшій школі, але, — хитає головою, — він вже тоді був мудаком, але мені подобалось з ним дружити і спілкуватись. Певно добре було б, якби він залишився шкільним спогадом, — зітхає, — то це все, що ти хотів сказати?
— Я ще хотів вибачитись, все таки, це було не красиво, просто викинути тебе із нашого життя.
— А, та начхати. Не ви перші, не ви останні, — криво посміхається, — щось ще, бо мене чекають.
— Ти мені теж подобалась, — випалює швидше, ніж встигає подумати, — ще в старшій школі, я хотів покликати тебе на випускний, але… Я подумав, що це занадто тупо і…
— Сумно, бо ти мені теж подобався, — відводить погляд, — але ти ігнорував моє існування, тож я переключилась на Шона, потім зрозуміла, що ми з ним не більше ніж друзі, а потім…
— А потім ми не спілкувались чотири роки, — зітхає, — то, якби я тебе покликав, ти б погодилась?
— Так, погодилась би, — відповідає навіть не думаючи.
— А якщо зараз покличу на побачення?
— Ні, зараз ні. Моє серце зайняте, Роджер, так, воно трохи розбите, але… — викидає цигарку, — давай будемо чесними, це не твоя справа. Можливо, якби в школі ти зробив би перший крок все було б по іншому, можливо, якби три роки тому ти не викинув мене із власного життя, як і всі інші… Але, ми цього ніколи не дізнаємось, — вона показує рукою в сторону машини, яка щойно під’їхала, — а от і твоє таксі, гарного тобі вечора.
Роджер знає, що йому більше немає чого сказати. Якщо колись в нього й були шанси, то він їх всі пропустив, бо десь злякався, десь відступив, десь не побачив натяк. Думати про це зараз в нього немає ні сил, ні бажання. Можливо, доля колись їх знову зведе і тоді… Тоді він точно не пропустить свій шанс.
Сем дивиться йому в слід декілька хвилин. Після розмови їй хотілось би викурити ще одну цигарку, але три підряд це забагато, та й вже час повертатись в будинок, де на неї чекають. Дівчина знімає резинку з волосся, аби стало трошки легше, бо ця зустріч не принесла ні граму спокою в її і без того тривожне життя. Ніч тільки починається, а вона вже встигла рознести всі надії на спокій. Сем тяжко зітхає і заходить в будинок:
— Будемо вважати, що це другий раунд для моєї тривожності.
Не те щоб інша компанія була настільки ж поганою, ні просто. Певні обставини обтяжували їхню зустріч, яку вони планували останні декілька місяців. Всі четверо (вона не рахує свого брата) були розкидані по різним штатам і просто так зірватись кудись було важко і через роботу, і через фінанси. Тож зараз, коли на душі в дівчини було настільки кепсько, скасовувати це все було б дуже тупо.
— Все окей? — Ліам опиняється поруч занадто швидко.
— Ти мав би бути поруч з гостями, — закотує очі, — робиш з нас не дуже приємних господарів, — спокійно йде на кухню.
— Ти уникаєш мого питання, — слідує за нею, — якщо він…
— Так, уникаю. Заспокойся, все добре. Тому не псуй мені настрій.
Брат більше нічого не каже, хоча Сем відчуває, як він незадоволено сопить їй у спину. Що ж, вона розуміє його хвилювання, але зараз це недоречно. В них вдома гості, які не мають бути втягнуті в чужу драму. «Ага, наче ти їм про це не розповідала ще під час першої п’янки» проноситься швидка думка в голові дівчини.
— … І я їй кажу та пішла ти на… — брюнетка, яка до цього дуже емоційно щось розповідала, на пару секунд замовкла, — о, Сем, ти знову з нами?
— Звісно, куди б я від вас ділась, — фирчить, — особливо, коли ти, моя люба, збиралась когось послати.
— Та ота кончена колега на роботі, задовбала, скидала на мене всі свої завдання, а потім почала виносити мозок, що я п’ю в свою перерву каву, а могла б працювати.
— Ну, і нахуй її, — в розмову підключився хлопець з чорним волоссям, — а бос тобі що сказав? Бо ця ж хвора, по твоїм розповідям, йому постійно скаржилась, — він простягнув Сем келих з вином.
— Зняв з мене премію, — знизала плечима, — але начхати, я вже шукаю нове місце.
— Правильно, нахуй їх усіх. Вони ще пошкодують, що втратили такого спеціаліста, як ти, Лотті, — юнак тряхнув своїм чорним волоссям, — то куди ти від нас тікала, Сем?
— Чарльз, ну що ж ти так одразу, — дівчина фирчить, — але він правий, люба то до кого ти тікала?
— Невже наша зустріч зіпсувала тобі побачення? — останній хлопець в компанії широко посміхнувся. Але Сем цього не бачила, бо саме через нього весь вечір був одним великим випробуванням.
Вона тяжко зітхнула і зробила ковток зі свого келиху, таким чином даючи собі можливість трохи подумати. Власне, до цього вона вдало уникала його питань, та й він не те щоб дуже намагався отримати її увагу. Але й без цього зустріч була схожа на прогулянку по лезу ножа, кожен крок робив боляче, але й зупинятись було не можна.
— Ні, це був один хлопець з минулого, тож побачення ви мені не зіпсували, Джон.
Сем все ще на нього не дивиться. Лише в свій келих, але вона звернулась до нього по імені, а це вже перемога. Ну, в її очах так точно. Про що думають інші та як вони все це бачать, дівчина дізнається трохи згодом, коли Чарльз, Шарлотта та Ліам скажуть їй все в обличчя. Хоча, по очах брата, було ясно, що всі три розмови почнуться зі слів «ідіотка». Що ж, це було очікувано. Можливо, якби Джон не приїхав одночасно з усіма, вона б вже давно прослухала довгу та нудну лекцію.
— Так хто це був? Мені просто треба знати, кого ми зараз будемо обговорювати і скільки лайна на нього треба вилити, — Лотті посміхнулась і, впершись ліктями в стіл, поклала голову на свої долоні, — я готова уважно слухати.
— Ну, пам’ятаєте, я вам розповідала про одну компанію, в яку я потрапила за допомогою однієї подруги? Так от. Один з них сьогодні вирішив дізнатись, а чого ми припинили спілкуватись, — знизала плечима, — от така весела історія.
— Стривай, так це було три роки тому, ми як раз тоді спілкуватись тільки почали, — Чарльз насупив брова, — він ліва педалька чи що?
— Ага, вони там усі придурки, — Ліам фиркнув, — хоча мені теж цікаво, чого він саме сьогодні прийшов. Ще й весь такий в костюмі, з краваткою.
— Весілля. Він прийшов після весілля, не свого звісно ж. Хлоя і Шон сьогодні офіційно стали подружжям, — Сем із легким задоволенням спостерігала, як до брата доходить інформація, і тепер він мовчки дивився в порожнечу.
— Стривай. Це ота, яка проміняла тебе на придурка?, — Шарлотта зробила швидкий ковток зі свого келиху, — так вона ж… так він же. Та якого біса?
— Ага, я теж в шоці. А от цей прийшов виясняти, що ж воно там таке між нами сталось. Як бачите три роки з думками збирався.
— Так стоп. Лотті, ти звідки знаєш хто з ким і чому? — Чарльз підлив дівчатам вина, — і чому я про це не знаю? Ми ж з вами постійно все обговорюємо. Коли ви встигли?
— А, ти спав, тому й пропустив, — брюнетка знизала плечима.
— В сенсі спав? Я майже ніколи не сплю, особливо під час таких пацюкливих розмов!
— Це було вдень, — Сем посміхнулась, — і мають же в нас бути дівочі секрети. Ліам про це все знає тільки через те, що ми живемо під одним дахом.
— От так от, Джон, ми з тобою всі плітки дізнаємось останніми, — хлопець обурено похитав головою.
— Взагалі-то я теж трохи знаю. Ну, Сем мені про це розповідала, — шатен винувато посміхнувся.
— О, то я один все пропустив? От так ви й виганяєте мене з нашої пацюкливої спілки! Я забираю у вас квитки дружби.
— Але в нас нема квитків дружби? — Шарлотта сховала свою посмішку за келихом.
— Я їх роздрукую, роздам і заберу.
На кухні запанувала секундна тиша, яку через пару секунд зруйнував гучний сміх. В них завжди так було, роздути якусь невеличку драматичну ситуацію, говорити все дуже серйозно, а потім зробити з цього прикол і, інколи, в розмовах згадувати про нього. Сем була вдячна за те, що все так складається. Це все дає їй змогу відганяти дурні думки та боротись із тривожністю. Але доволі швидко веселощі затихають. І тишу, в чергове, руйнує Шарлотта. На її обличчі тепер серйозність, бо сміх сміхом, а от певні важливі речі з’ясувати треба. Можливо, краще було б зробити це все на тверезу голову, але… Навіщо відтягувати:
— То, це через них ти тоді була така… Сумна?
— Сумна це м’яко сказано. Це зараз вона така через них, а тоді… — Ліам хитає головою, просто тому що не зміг підібрати потрібні слова, щоб описати стан власної сестри.
— Та вже все нормально, не вони перші, не вони останні. Це життя і воно бентежне, — дівчина фирчить, — просто, ну, так… Інколи, накотують дурні думки, які занадто голосні, щоб можна було їх якось перекрити.
— Які, наприклад? — Чарльз обережно опускає свою руку на долоню Сем, просто на знак підтримки.
— Ти дійсно зараз хочеш знищити веселощі і вислуховувати моє скиглення? — вона скептично дивиться на хлопця.
— Саме так, люба, бо ми твої друзі.
Слова Шарлотти, здається, вибивають усе повітря з легень дівчини. Так, дійсно ж. Друзі не тільки для веселих зборів. Їм, наче, можна розповідати про різне лайно зі свого життя і отримувати підтримку. Від чогось стає дуже дивно і не звично. Саманта, якщо й щось розповідала, то або на сильному підпитку, або брату. Відкриватись людям з кожним роком ставало важче, бо кожного разу здавалось, що от після цього вони зникнуть з її життя. В останньому, дівчина дуже рідко зізнавалась навіть собі. Про те, щоб сказати про це комусь, не йшло і мови.
— Я втомилась бути хорошою людиною. Я прив’язуюсь до людей, а вони просто викидають мене зі свого життя, — криво посміхається, — і кожного разу мені кажуть, що я хороша людина, але… Але вони все одне йдуть. Можливо, я просто недостатньо хороша, можливо навпаки і я занадто хороша, балаклива та нав’язлива. Не знаю, — знизала плечима, — все це важко.
— Чому ти про це ніколи не казала? — Ліам уважно дивиться на сестру, від чогось йому стає погано. Живуть під одним дахом, а він навіть не знав про це.
— Бо в людей гірші проблеми, а в мене так, інколи виникають такі думки. Але все ж нормально, тому навіщо про це розмовляти? — вона бере в руки свій келих і двома ковтками випиває вино, так простіше не аналізувати усе, що відбувається.
— Серйозно? В новинах кажуть, що один хлопець вбив свого друга через гру, а ще під час терористичного акту загинуло десятеро людей і в Африці води знову не вистачає, то може нам нічого не святкувати? Сісти й оплакувати їхню тяжку долі і закрити очі на самих себе? — Сем впевнена, що вперше чує голос Чарльза настільки злим.
— Ні? — каже невпевнено.
— Звісно ж, що ні! Ти в себе одна і, в першу чергу ти маєш дбати про себе, а не про когось іншого. Твої проблеми важливі, ти маєш право говорити про них і жалітись на це, навіть, якщо це порізаний палець. То чому ти про це не говориш, чому ти мовчиш? — Він не відриває свого погляду від дівчини, яка знову ховає очі від усіх.
— Так, чому ти просто не говориш з нами? Згадай, скільки я вам скаржилась на свого начальника, а скільки Чарльз розповідав про свою сусідку, а Джон? Та він кожну п’ятницю стабільно лається на свого кузена, який стабільно, кожен четвер робить якесь лайно, — Шарлотта супить брови, — треба було давно здогадатись, що щось не так.
— Так в мене все нормально, — Сем зітхає, — я пройшла курс в психотерапевта, я прекрасно себе почуваю, просто, інколи, мені стає сумно і це ж нормально. Мені стає краще і я живу далі. Але… Якщо хочете, наступного разу, я обов’язково скажу про це комусь з вас.
— Так, хочемо, — Лотті м’яко посміхається, — бо ми ж друзі, ми маємо слухати один одного.
І на кухні знову тиша, яку через декілька хвилин руйнують вже звичайні розмови. Чарльз ділиться, як з ним намагалась познайомитись дівчина в літаку, а до нього це дійшло, вже коли він їхав в таксі, він просить друзів припинити сміятись з його повільності і робити знижку на те, що переліт був надто довгим. Ліам жаліється на викладачку в університеті, якій він не подобається і тому вона постійно закидає його дурними та складними питаннями і завдання, про те, що хлопець стабільно прогулює її пари, всі дізнаються від Сем. Шарлотта розповідає про свій останній проект, над яким вона працювала понаднормово, бо в іншому відділі наплутали дати здачі, тож їй доводилось затримуватись в офісі і повертатись додому близько десятої ночі, але тим не менш, вона була задоволена результатом і премією, яку їй виписали. Джон скаржиться на свого сусіда, який переплутав кому дзвонить і через це хлопець ледь не потрапив в аварію, бо, порушуючи усі правила дорожнього руху, летів з роботи, адже був впевнений, що його будинок горить, пізніше виявилось, що інша сусідка просто спалила свій обід, тому відкрила вікно на провітрювання. Сем, зі сміхом, доповіла, як нещодавно якась дитина в магазині переплутала її з кимось із родичів, а потім її мати дуже довго вибачалась за те, що дівчина п’ять хвилин слухала про те, як собака цієї сім’ї полюбляє гризти моркву і пісяти в капці батька. Можливо, історій було б ще більше, але першим здався Чарльз, який ледь встиг прикрита рота, бо почав позіхати:
— Мої любі, сильно вибачаюсь, але переліт мене таки добив. Тож, якщо ви не проти, я піду спати, добре?
— Звісно, що за питання, — Ліам фирчить, — пішли, я покажу тобі вашу з Джоном кімнату. Там вже все готово.
— Який ти одразу люб’язний господар, — Сем фирчить, — чи це на тебе так подіяло вино?
— Ой, та завали, — він показує сестрі язика та веде за собою Чарльза з кухні.
— Тобі, до речі, теж вже час спати, бо в тебе завтра пара на дев’яту ранку! — вона сміється, коли чує гучні прокльони, — він все одно на неї завтра не встане, — шепоче, аби її почула лише Лотті.
— Знаєш, інколи я сумую, що в мене нема ні брата, ні сестри, бо ваші стосунки з Ліамом це щось, — дівчина посміхнулась.
— Ти на ранок пошкодуєш про свої слова і зрадієш, шо ти одна в родині, — фирчить, — то що ми…
— Люба, я теж піду спати. Чесно кажучи, я протрималась довше Чарльза тільки тому, що приїхала до тебе раніше і випила дві чашки кави, — Шарлотта протерла рукою очі і підвелась зі свого місця, — тому давай я тобі допоможу прибрати і…
— Заспокойся, йди спи. Я сама приберу, не вистачало, щоб ви в мене в хаті прибирали. Не зможу впоратись, напрягу Ліама, — Сем м’яко підштовхує подругу до виходу з кухні, — давай, давай, може ще зможеш обігнати Чарльза і зайняти ванну першою.
Вони вдвох сміються і брюнетка, дійсно, доволі швидко тікає. Через хвилину чутно, що одна з дверей доволі гучно закрилась, а потім чиюсь жартівливу ругань і прохання не застрягати на декілька годин. Саманта качає головою і повертається до столу, щоб прибрати з нього посуд, але замість цього завмирає. Джон нікуди не пішов. Він продовжував сидіти на своєму місці і, до цього, мовчки спостерігав, як інші тікали спати. Дівчина нервово вдихнула, що ж цей момент рано чи пізно настав би. Вони б залишились сам на сам, але починати розмову першою вона не збиралась, тому вона мовчки починає складати посуд в машинку, лишень на секунду завмираючи, коли хлопець встає зі свого місця, та передає їй пусті келихи. Все це відбувалось в повній тиші. А потім, коли на кухні стало чисто, Сем відкрила вікно і дістала цигарку. Все одно на вулиці холодно, шукати кофту їй, відверто кажучи, лінь, а так вона нікому не заважає. Ну, хоча б Джон мовчить. Звісно, дівчина мала б піти, але залишати гостя на самотужки, було, банально, не ввічливо з її боку.
— Як ти? — Сем обертається і скептично піднімає праву брову, не такого питання вона очікувала.
— Нормально, навіть чудово, ми з вами прекрасно провели час, трошки покопирсались в моєму мозку, обісрали всіх, кого тільки можна, тому я вважаю, що все чудово, — вона посміхається і знову повертається до вікна.
— Я був впевнений, що тобі зі мною некомфортно.
— Чому ти не запитав цього в мене? — дівчина видихає дим
— О, а як ти собі це уявляєш? Привіт, тобі зі мною як? Нормально? — в його голосі чутно нотки сарказму.
— Ага, бо так роблять дорослі люди. Спілкуються – вона вдруге за цілий день дивиться прямо йому у вічі, — як ми й робили до цього. А потім ти просто почав мене уникати.
— Тоді чому ти не спитала?
— Бо я втомилася. Я втомилась від свого болю, від власних сліз та людей, які намагались мені розповісти, як правильно реагувати. А ти просто ігнорував моє існування, тож я вирішила зробити те саме, — і вона знову дивиться повз нього.
— Бачиш. Ти втомилась і тобі точно було б некомфортно, тож я...
— Ідіот, — кут її губ підіймається вгору, — мені було некомфортно без тебе. А не з тобою. Це суттєва різниця. Розумієш? До цього ми спілкувались кожного дня, розмовляли до ранку, обговорювали у кого як минув день, які плани на наступний, ділились музикою, смішними картинками, відео, в кожній соц.мережі був ти, а потім ти просто… Просто викреслив мене зі свого життя, зробив вигляд, наче між нами нічого не було і поки інші питали чи не зустрічаємось ми… Ти просто… Ти просто ігнорував мене.
— Вибач, — Джон відводить погляд, — я не думав, що тебе це настільки зачепило. Ми подобались один одному, але так вийшло і… Я розумію, що ти зла на мене і…
— Я не зла на тебе! — викрикує, — я зла на себе, бо поки ти вирішив, що все це не те, що тобі треба, я в тебе закохалась, — замовкає на декілька секунд, — І я не можу злитись на тебе через те, що ти не відчуваєш того ж до мене. Ми не ладні над власними почуттями і це нормально. А поки мені боляче і я все ще дуже погано рухаюсь вперед, бо я все ще хочу вірити, що ти зрозумієш свою помилку.
На кухні, вже в чергове за вечір, починає панувати тиша. Сем, насправді, хотіла б задати так багато питань, про те, як в нього вийшло так легко жити далі, забуваючи про місяці особистих розмов, викидаючи якісь спільні плани, про сумісні подорожі, як він так робить вигляд, що все добре, а може в нього дійсно все добре, що він зробив з тими подарунками, які вона йому дарувала, викинув чи ні. А ще хотілось дізнатись, як він, як його здоров’я, бо зараз саме розпал алергічного сезону, чи нормально він спить, чи спробував він приготувати курку по її рецепту. Але вона мовчала. Говорити щось не хотілось, видавлювати з хлопця відповіді було б занадто жалюгідно.
— Знаєш, мені шкода, що так вийшло, але, якби в мене була можливість пережити це все знову, я б ні за що не відмовилась, навіть, якщо в кінці буде так само боляче. Бо це був прекрасний час, — Сем викидає цигарку, закриває вікно і дивиться на хлопця, — ти чудовий хлопець, колись якійсь дівчині дуже пощастить, почати з тобою зустрічатись. І я буду щиро рада за тебе, — вона обережно плескає його по плечу, — гарних снів, ко… Джоне.
Чекати на його відповідь Саманта не збирається. Він ще декілька місяців тому сказав, що вона хороша людина, яка точно знайде свою людину. Чути це ще раз в неї не було бажання, тож вона вирішила піти з кухні і трохи провести час на одинці з собою. Дівчина підіймається на другий поверх, аби звідти потрапити на горище, взяти там куртку, а вже там вилізти на дах. Бажання спати не було, а от зустріти світанок здавалось гарною ідеєю.
— Гей, Сем, ти куди? — від різкої появи Ліама, вона ледь не скрикнула.
— Спілкуватись з розумною людиною, — посміхається, — а ти вже маєш спати.
— Зараз піду, тільки скажи спочатку, як ти? — насправді, її вже починало дратувати це питання, але в той же час вона чудово розуміла, що всі довкола просто хвилюються.
— Знаєш, моє життя це бісове піаніно, на якому я не вмію грати і від чогось натискаю на чорні клавіши, — брехати брату про свій стан вона не збирається.
— Все настільки погано? — хлопець супить брова.
— Ні, але мені здається, що так, — знизала плечима, — я буду в нормі, просто трохи згодом.
— Точно?
— Точно, кажуть же, що час лікує, — посміхається, — от і мене вилікує, а поки дозволь мені подумати про те, коли саме я вирішила, що чорні клавіши красиві.
Ліам відходить у бік і просто мовчки дивиться на те, як його сестра зникає на горищі. Він знає, що вона говорить правду, що рано чи пізно, вона дійсно буде в нормі. Але хлопець не може не хвилюватись. Тим не менш, поки що він вирішує просто чекати і виконувати те, що просить Саманта. Просто дає їй час.
Сем зручно вмощується на даху. Ще пару років тому вона самостійно зробила місце, де можна спокійно сидіти та спостерігати за небом і, при цьому, нікому не заважати. Дівчина дістає пачку цигарок, дивиться на час і розуміє, що до світанку, ще далеко. Але, з іншого боку, воно й на краще.
— Забагато, сьогодні усього було забагато, — вона шукає в кишенях навушники, які швидко одягає, — але ніч довга… Все буде добре, — переконує сама себе і вмикає якусь пісню.
Все дійсно буде добре, а поки, Сем буде гучно слухати музику, дивитись на зорі, курити, розмірковуючи над своїм життям і все це, звісно ж, вночі, коли ніхто не бачить.
А потім наступить світанок.
І стане краще.
×The End×
×Grey Fury×