Archive of Our Own ^beta

*
Стара підлога під його кроками гучно поскрипує. Він у цивільному, скажімо так, зовсім незвичному одязі, але у повітрі досі літає якийсь зонівський аромат. Неприємний такий, бруднувато-кислий.
– Чому ти купив саме стару квартиру?
Кхм. Накопичивши кошти, він спеціально просив рієлтора знайти старе житло. Бажано, навіть з меблями. І не тому, що хотів зекономити. Скоріше...До огидності чисті й пусті приміщення здалися б йому набагато гірше Зони. І є все-таки у старих квартирах своя душа. Точно.
– Мені не дуже хотілося спати на голій підлозі, як тільки-но я приїду.
– Нові квартири теж продають з меблями.
Коли він весело хилить голову на бік, хочеться так само заусміхатися, але чомусь не виходить. Скіф досі не міг відійти від всього цього. Від незаконного покидання території, від довгої поїздки дурними шляхами, від розмов з рієлтором. Дякую, хоч мужик нормальний попався. А то він би психанув й жив би просто на одеському вокзалі.
Стар, приїхавший на декілька днів пізніше, навпаки виглядав просто до смерті спокійно, хоч пройшов і складніший шлях. Дивина та й годі.
– Знаєш, я хотів квартиру ближче до моря, - глибокий видих, долоні так міцно-міцно втискаються до колін, що стає боляче, - Але я все-таки зібрав не настільки багато грошей, аби купляти нові квартири на Аркадії.
Декілька слабких, майже невпевнених соромливих смішків. Просто розслабся. Він до тебе приїхав, у твою власну квартиру, а ти жмешся, наче мала дитина!
Розправити плечі й усміхнутися відчувалося наче тортури.
*
Але це точно дитяча дурість. Прийшовши в себе за декілька годин, він просто не міг спокійно зітхнути від радості. Такий ідейний хлопець просто ось, взяв і приїхав, прямо до тебе, прям у твою квартиру?! Хіба цьому не слід радіти? Ну серйозно!
Повітря на морі особливе. Да й сонце, кожен його блик, подих вітру й все-все-все. Скіф поняття не мав, чому не поїхав саме додому, але щодо свого вибору поки не жалів. Хоч і міг купити квартиру хоч у сусідньому дворі, тільки аби не бачити ту дірку в домі, де раніше була його...Ладно, досить.
Пісок під ногами неприємно заповзає у кросівки. На одному з пляжів, справа від Собачого, стояла якась незрозуміла палиця з купою красивих мушель. Люди, коли можуть, все-таки роблять красиві речі.
Скіф, не довго думаючи, знімає одну з них і надягає на два пальці, вказівний і середній. Така цікава. Чимось схожа на витончений браслет з великим дорогоцінним каменем. Справжній артефакт.
А він у відповідь усміхається. Солодкувато, хоч і тільки одним кутком губ. Переймає долоню у свою й ласкаво стискає, обводить пальцем контури мушлі. Одна прядка випала із загальної зачіски, надто міцно приковуючи до себе увагу.
На сонці море віддає синювато-блактино-смарагдовим. Кольором, підозріло схожим на комбінезон іскрівців. Іноді здавалося, наче він просто сходив з розуму і придумував це все між відхідняками після пива.
– Після Зони це так незвично.
Ти був там не так вже й довго, аби жалітися. А Стар? Вони ніколи про це не розмовляли, якщо чесно...Декілька років же точно, правда? Хоч він і такий спокійний на вигляд. Поводиться так, немов просто гуляє на вихідному між змінами на максимально звичайній, нічим не дивній роботі.
– Ти був на маковому? Красиво просто до смерті. Зонівські краєвиди завжди можуть здивувати.
У горлі смокче якесь незрозуміле бажання. Заспокойся й увімкни, будь ласка, голову. Ти б там помер з превеликою радістю, еге ж? Між червоних квітів, цього солодкого запаху й зовсім тихих, убаюкуючих галюцинацій.
– Був. Але ж море красивіше, погодься.
Якби там не було так небезпечно...Це було б гарне місце для побачення, правда? Полежати удвох, поряд. Цікаво, чи вміє він плести вінки? Ха. Не сміши сам себе. Так думають лише малолітки.
– Нічого немає красивіше моря.
Ну, може тільки золотаві очі, що так красиво поблискують на сонці. Та сама усмішка в кутку красивих губ, ледь-ледь помітна зморшка на лобі. Доторк теплих рук на власних, а ще відкрита ковніром сорочки шия.
Серце стукає якось надто стривожено. Зараз ніби й спокійно, але якась тривожність так і скручує голову. Не дає спокійно видихнути, не дає часу достатньо подумати, аби правильно відповісти на вологуватий цілунок.
Навіть у голову не приходить, що це теж не дуже-то й правильно. Але довкола настільки незвично для Одеси пусто, що хочеться лише міцно затиснути очі й похилитись ближче. Дозволити холодним пальцям обережно щекотати поперек під футболкою.
Ледь не наступили один одному на ноги. Ледь не задихнулись спільним диханням, міцно стискаючи долоні і якось дурнувато усміхаючись. Нарешті все добре. Нарешті ти звідти поїхав. Ні, не ти, а ви. Разом.
– І що ти будеш робити весь час?
– Не знаю, - виходить лише відбріхуватись. Особливо думати після таких солодких доторків не дуже й хотілося, - Поки гроші є, мені хочеться відпочити. А ти?
Стар дивиться уважно. В очах проминає якась дивна емоція. Чи то суму, чи то сорому. Але він відводить очі, хоч і руку не відпускає. Навпаки, стискає міцніше, що аж похрускують пальці. Такий різкий перехід між емоціями неочікувано боляче б'є.
– Ти помічав, що майже всі чайки як кішки з різним забарвленням?
Ха. Так тупо увилювати від запитань ще треба вміти. Але він не ображається. Дивиться на чайок, немов вони можуть якимось дивовижним чином передати все, про що Стар зараз думає.
І він мав рацію. Якісь чайки були з п'ятнами по крилах, хтось - з п'ятном на голові. У них навіть лапки були різних кольорів, від більш помаранчевого до рожевого. Мушлю у вільній руці хотілося розкришити. Так міцно стиснути, щоб осколки впились у пересохлу шкіру.
Це куди важливіше, ніж думки про майбутнє.
*
Руки повільно ковзають від плечей до поясу. Він дозволяє притиснутись до себе ближче, повільно покачуючись у повільному темпі музики. Ніхто на них уваги не звертав, нібито. Але це й не настільки важливо.
Темно-фіолетове світло разом з меланхолійно-ніжною мелодією вводило у такий дивний стан, що хотілося лише відчувати чуже тепло через тонкий оберемок тканини й дозволяти тихим словам втомлено огортати свідомість. Скіф погано знав англійську, тому лише тихо помикував, імітуючи текст.
Стар злегка похилився назад, аби заглянути йому в обличчя. У такому освітленні його очі блискали ще яскравіше, якось вабливо, до трясучки колін особливо. Немов дорогоцінний артефакт у світлі аномалії.
– Ось чого мені дійсно не вистачало у Зоні.
Шепіт тихий, призначений для нього одного. І в маленькому залі, чомусь, теж нікого немає. Лише вони вдвох крутяться мов дурні під музику. Від цього ставало якось особливо приємно.
Власні руки спокійно лежать на широких плечах. Так близько. І...Це солодкувате дихання на власному обличчі, грудьми відчувається кожен стук чужого серця. По спині аж починають бігати приємні мурахи.
– А я чув, що у Барі були вечірки час від часу. Хоча я не застав жодної.
У відповідь він качає головою й тихо, майже нечутно сміється. Красиво так жмуриться, зовсім злегка вскидає голову. Від цього у нижній частині живота настільки тягне, що в очах темнішає. Блядь.
– У Зоні не вміють відпочивати, як на Великій.
Ну, хто знає. Можливо він і правий. На Великій-то він свого часу напивався нічим не гірше за досвідчених сталкерів. Тільки вони завжди опинялися хоч в якомусь товаристві. У Зоні просто не вийде опинитися наодинці, якщо ти не заховаєшся в якійсь єбаній лабораторії. І то не факт.
А власні самотні вечори перед телевізором він не забуде ніколи. І дуже б не хотів це згадувати взагалі. Добре, що такого більше не буде. Добре, що він тепер не сам. Правда?
*
Долоня обережно ковзнула на стегно, ласкаво погладжуючи. Він лежав так близько, що щокотав диханням обличчя, але немов дивився кудись повз. Невже соромився?
Ну, при світлі, звісно, це все відчувається незвично. Особливо, після тих невпевнених і тихих зажимань по кутках всіх можливих місць у Зоні.
А так, можна побачити кожну родимку й слід на шкірі, а не лише відчути їх доторками. Можна прощупати все-все-все, а не лише місце на тілі, що відкриється з-під одягу. Можна спостерігати за кожною емоцією, що з'явиться на його обличчі, а не жмуритись у темряві, намагаючись роздивитися хоч щось.
– Ніяк не відірвешся, - помітив раптом, слабко усміхнувшись.
На щоках скакали червонуваті п'ятна сорому. Хоч він сам тягне руки й обережно заводить пальці у коротке волосся, обережно перебираючи. Так приємно, що у животі знову починає скручувати задушуюче збудження.
– Звісно, - промовляти це так приємно, що слова віддають солодкістю смачних цукерок, - Мені з тобою дуже добре.
Цей тиждень пролетів, мов Тесла перед неуважним сталкером. Він намагався хапати й запам'ятовувати кожен момент, який їм вдавалося розділяти. Хоч і якесь тривожне почуття ніяк не покидало голови.
Усмішка з його губ не зійшла, хоч брови й невпевнено нахмурились. Долоня тихо зіслизнула на гарячу до обпікання щоку.
– Жень.
Вперше назвав справжнім іменем. Вперше глянув таким поглядом, що все одразу стало зрозуміло. По спині аж побігли холоднющі мурахи. Але долоню він чомусь так і не зняв з чужого стегна. Шкіра під пальцями вже неприємно вологіла.
– Я скоро поїду, ти розумієш?
При такому освітлені золотаві очі здаються надто темними. До неприємності, до болісної задухи. І у грудях так сухо шкрябало, що хотілося скластись у маленький клубочок.
Немов це не мало статися раніше. Немов це не було очікувано з самого початку цих маленьких канікул. Всі іскрівці йобнуті на голову.
– Хіба зі мною не краще?
Просто банальна маніпуляція. Відпускати його не хочеться, абсолютно нікуди. Учепитись руками й ногами, нігтями, просто до болю, тільки аби не відпускати. Аби він лишився ще хоча б на тиждень, хоча б на...Місяць, рік. На все йобане життя.
– Мене і так ледь відпустили, я пообіцяв повернутись, - очі знову йдуть кудись у сторону, немов він сам не хоче це казати, - Я не можу просто взяти й зрадити цю справу...Не можу зрадити їх всіх.
У горлі щось здавлюється. Він декілька разів кліпає й відчуває цю неприємну, до сорому огидну вологість. А Стар, неочікувано, притискає до себе ближче. Від цього стає ще гірше. Набагато.
За весь цей час від нього починало пахнути цією квартирою. Вже чимось рідним і своїм, таким дорогоцінним і невід'ємним. А тут - уїхати...Да хіба не похуй на цю єбану Зону? Хай згорить вона ясним полум'ям! Навіщо їхати назад? Навіщо знову наражати себе на небезпеку, знову жити з постійним страхом та втьоками від Варти?!
Це надто правильно. Прям через чур. Він сам, певне, так би не зміг. Коли ніхто не може з тобою зв'ятися, ти й сам поняття не маєш, що там відбувається...Знаєш, Женю, ти надто егоїстичний.
З горла виривається до огидності жалісний схлип. І притискатися до теплих грудей вже якось зовсім неприємно. Бо це ж може бути востаннє.
Як тільки-но Стар поїде, він, певне не буде прибиратися. Аби його маленькі частички, сліди й доторки точно лишились тут навічно. Подумав спочатку, що буде носити його одяг. Ту жалісну футболку з сорочкою та штани з секонду. Але, ні. Краще просто відкласти їх якомога далі. Витягувати час від часу, торкаючись і намагаючись пригадати, як все було.
Якийсь ти надто драматичний. З обіймів вирватись майже важко. Так само важко перевернутись на живіт, втискаючись якомога міцніше у старе ліжко. Стар ніяк це не коментує. Мовчить, майже не дихає.
У Жені виходить лише кусати подушку, судомно стискаючи бортик ліжка. Не слід було сюди приїжджати. Не слід було купувати квартиру. У Зоні він був байдужим і часто без надії, але більше такого не буде. На Великій свої правила.
Він був сталкером, а став всього-на-всього гострим комочком болю щодо всього, що так безрадісно і нескінченно. Не слід було сюди приїжджати.