Work Text:
Хлопець, що сидів за столом збоку від нього, був гарним. Чисто з об'єктивного погляду. Акуратні риси обличчя, висвітлене довге волосся, зав'язане в милий хвостик. З ним було приємно спілкуватись. Відкритий, може, трохи занадто говіркий, проте це його не псувало. Зазвичай Чану подобались такі люди. І як можливий партнер Енхо міг би його зацікавити. Але. Що довше він дивився на нього, то більше знаходив недоліків. Занадто низький (Наче Чан сам міг похвалитись високим зростом, але він виправдовував це справою смаку). Ноги закороткі (Чан десяток разів обізвав себе мудаком, що продовжував порівнювати, проте вдіяти нічого не міг). Губи не такі пухкі. Волосся не достатньо довге. Сміх не такий гучний. Парфуми не солодкувато-свіжі. Усмішка не...
Годі!
Чан з силою стиснув кулаки, ховаючи їх під стільницею. Він погодився піти з друзями в цей бар з надією, що вдасться хоч трохи розвіятись. Але як це зробити, якщо під боком Енхо знайомим жестом заправляв біле пасмо за вухо? Якщо Чан, кілька разів забувшись, ледь не назвав його чужим ім’ям? Просто від того, що краєм ока бачив біля себе силует стрункого блондина з миловидним обличчям, і мозок у деякі моменти коротило.
Енхо не був Хьонджіном. Він і не мав ним бути, але їхню схожість складно було заперечити. Навіть після того, як Чан за останню годину встиг знайти тисячу одну відмінність. І в цьому була проблема Енхо. Хоча з ним якраз-таки все було нормально, це у Чана проблеми. З головою, нервовою системою та удачею, що звела його з людиною, котра нагадувала його хлопця. А ще трохи з вивернутою навиворіт душею, бо вже два тижні, як цей самий хлопець став колишнім.
П’ятнадцять днів тому Хьонджін кинув його. Без пояснень, зайвих слів та предметних обговорень причин. Чан так і не почув жодної. А він намагався, ледь не зірвався з роботи, але його так вчасно завалили терміновими кошторисами, правками в кресленнях, що йому тільки залишалось скрипіти зубами та подумки перебирати по камінчиках всі чотири роки своїх стосунків.
Не те щоб у них все було ідеально. Як у будь-якої пари, але не настільки, щоб розходитись. Принаймні він так думав. Єдине, що останні пів року їм доводилось існувати від вихідних до вихідних, Чана найняла сеульська компанія для роботи над великим проєктом. Довелося на деякий час перебратись в столицю, бо керувати роботами з Пусана було неможливо.
Чан визнавав, їхні стосунки постраждали через це, навіть просте спілкування в цей період зменшилось, не говорячи вже про щось більше. Але не через те, що Чан не хотів. Хотів, ще й як. Він до тремтіння сумував за своїм хлопчиком. А при думці, як давно він його востаннє торкався, починало викручувати. Тільки реальність була така, що всі місяці на новому місці, з шаленими навантаженнями він доповзав в орендовану квартиру добре якщо опівночі, нездатний ні нормально мислити, ні говорити. Хотілося лише відпочити нарешті та Хьонджіна поруч. Щоб підгребти його до себе, ткнутися носом у ніжну шкіру на шиї та дихати ним. А для цього йому потрібно якомога скоріше завершити свою частину проєкту, бо, чесно, Чан вже заїбався.
Спочатку це мало бути двомісячним відрядженням, просто консультативні роботи. Потім додався місяць, а там і ще, поки замовники не вирішили, що без присутності Чана будівництво заводу встане.
Хьонджін незадоволено підтискав губи, тільки Чан нічого не міг зробити. І, певно, Хьонджін втомився чути постійне «ще трохи», «пробач», «передзвоню, немає часу».
Три місяці тому вони посварились. Дуже. Тоді Чану вдалося його вмовити потерпіти, він обіцяв, що супроводжуватиме будівництво ще пару наступних етапів, найважливіших, а потім передасть справи місцевим інженерам, керуючи далі на відстані. Він присягався, що це ненадовго. Але через місяць все повторилось, на чергове «коли ти приїдеш?» Чан з винуватою усмішкою відвів очі, розмірковуючи, чи не скинути відеовиклик, посилаючись на нестабільний інтернет. Бо не все йшло так гладко, як розраховувалось, він навіть не знав, коли зможе викроїти собі бодай пів дня вихідного.
Хьонджін не стримувався у виразах, особливо жорстко пройшовшись по його пом'ятому обличчю та синіх колах біля очей. Заявив, що мертвий мужик йому не потрібен, а судячи з його напівдохлого вигляду, саме туди Чан успішно заганяв себе на пару зі своїм бісовим працеголізмом.
Чан розумів, про що він, але не міг не злитись. Хіба він спеціально? Робота є робота, за нього її ніхто не зробить. Хьонджін вважав, він додому не хоче? Чи йому подобається спати по чотири-п’ять годин? Як тільки зможе, він повернеться. Чан й так дупу рвав, щоб цей довбаний виробничий цех пошвидше запрацював.
Краще б Хьонджін його пожалів, сказав, що все буде нормально, він впорається. Замість цього Хван ніби зіштовхнув його з риштування на будівництві, де Чан бував частіше, ніж в наданій йому квартирі.
«Треба це закінчувати».
Закінчувати. На мить в голові стало порожньо, лише це слово билось об череп з гучним відлунням. А потім накотила злість, і Чан зірвався, більше не контролюючи потік, що лився з його рота. Все, що наболіло.
Так, він не претендує на звання бойфренда року, але він старався не тільки для себе, а й для їхнього спільного майбутнього. Хьонджін міг хоча б трохи його підтримувати, а не пісочити щоразу, додаючи до перманентної втоми ще й головний біль від своїх верещань.
Хьонджін не перебивав його, не відключився, мовчки вислухав, тільки в кінці, коли Чан видихався, вимовив рівно: «Он як. Цікавої ти про мене думки, не буду тоді заважати своїми верещаннями».
Чан пошкодував у той же момент, тільки було вже пізно. Він намагався дзвонити Хьонджіну, але марно, його не хотіли слухати. Тоді Чан почав писати, просити пробачення, він же насправді не думав так. Навіть половини правди не було в тому, що він у запалі сказав. Хьонджін мав знати, що Чан у ці пів року лише й тримається, що на його голосі та рідких зустрічах. Тільки Чан втомився, от і не стримався. Вони обидва втомились. І що, через це обривати все одним словом?
Повідомлення висіли непрочитаними, і до Чана потихеньку почало приходити страшне усвідомлення. Це дійсно кінець. Хьонджін його кинув прямо по телефону, не захотівши відкласти це на три дні, коли Чан мав приїхати, щоб висказати йому все в обличчя. Однак на цьому моменті огидний голосок в голові глузливо сміявся, бо правда була така, що в ті вихідні Хьонджін знову б не дочекався його.
Чан думав, здохне в ці дні, настільки сильно його скрутив страх, відчай та безсилля. Він нічого не міг вдіяти, виправити. Тримала тільки робота. Та сама, через яку він опинився в цій ситуації. Думка кинути все та рвонути в Пусан, до Хьонджіна, промайнула та зникла. Якщо розірвати контракт зараз, то неустойки зжеруть все зароблене за пів року. Але з іншого боку, на чорта йому ці гроші, якщо він тепер залишився сам?
Орендодавець їхньої квартири сказав, що Хьонджін виїхав тиждень тому. Друзі Хьонджіна теж нічого до пуття не знали, бо Хван і їм не вважав за потрібне щось пояснювати. А з іншого боку, не було чого пояснювати. Їхні стосунки не витримали випробування відстанню. Така банальність. Може, це тільки Чана наче розпеченим ножем різали по-живому, а Хьонджін… Охолонув. Хіба це не закономірний фінал, якщо відсуваєш свого партнера навіть не на другий, на десятий план.
І ось тепер все, що залишилось Чану - сидіти в барі та запивати жалість до себе алкоголем в компанії нових приятелей з роботи у свій перший вільний вечір за весь місяць.
Джісон з Чанбіном були хорошими хлопцями, вони знайшли спільну мову одразу. Без них Чан би потонув у своїх думках. Джісон першим помітив, що з ним щось не так, зате Чанбін якимось дивом зміг розговорити його, насильно запхавши у свій кабінет та всунувши в руки стакан, доверху наповнений коньяком.
Отже, Сеул привів у його життя пару нових друзів та забрав кохану людину. Чан сумнівався, що це рівноцінний обмін.
Енхо був новачком в їхній компанії. Чанбін привів його, представивши, як свого нового помічника. Чан не був проти. Поки очі не зачепилися за білий хвостик на потилиці.
У Хьонджіна теж було біле волосся. Чан божеволів, коли запускав пальці в довгі пасма, трохи натягував, примушуючи Хьонджін підняти голову, щоб було зручніше залишати на його шиї світло-червоні сліди від своїх губ.
Чан насупився, зрозумівши, що його думки знову утікають до Хьонджіна. Посиденьки, що мали відволікти, ще глибше наганяли на нього тугу. Краще б він залишився на роботі. Гора паперів явно адекватніше б діяла на його моральний стан.
- Ти не думав назовсім перебратися в Сеул?
- Не знаю.
Не казати ж, що він вже ненавидів це місто. Навіщо він погодився на цей проєкт? Що, мало заробляв вдома? Менше, звісно, ніж тут, але в Пусані у нього було життя. А тепер що? Чимала сума на рахунку і при цьому вщент розтрощене серце? Так, Чан майстерно визначив, що є важливим, а що ні.
- Подумай. Всі в офісі знають, начальство від тебе у захваті. Ти з легкістю можеш отримати контракт на постійне співробітництво. А я б міг показати тобі, наскільки приваблива столиця поза межами вашого будівництва.
Енхо наче випадково торкнувся його коліна своїм, а Чана пересмикнуло.
Чанбін з Джісоном відійшли в бар пару хвилин тому, і Чан тепер не був впевнений, що вони це зробили не навмисно.
Він відчував на собі чужий зацікавлений погляд, а коли повернувся до Енхо, спіймав його трохи збентежену усмішку, проте очей хлопець не відвів. Чан зітхнув та одним ковтком влив у себе залишки пива. Він не дурний, прекрасно міг розрізняти, коли хтось проявляв інтерес до нього в сексуальному плані. Енхо не сильно приховувався з самого початку вечора, але поки той нічого не робив, Чану було байдуже.
Але його друзям, певно, ні. Дідько, якщо він дізнається, що Со спеціально підлаштував цю зустріч… А він ще дивувався, з чого це пану начальнику відділу постачання раптово стало начхати на професійну субординацію, що аж вирішив ходити напиватись зі своїм підлеглим.
І чия це була ідея? Він схожий на того, кому зараз потрібна інтрижка з першим більш-менш симпатичним хлопцем? Пройшло тільки два тижні, по-їхньому, у нього діапазон емоційності коливається між равликом та праскою?
Чан розумів, друзі хотіли як краще, щоб він… А що саме він мав зробити з новим коханцем? Забутись? Перемкнутись? Тоді треба було влити в нього більше алкоголю та приводити не бісів невдалий клон Хьонджіна. Бо йому не потрібні заміни. Бо його висока довгонога зараза виграє будь-які порівняння на свою користь. Бо Чан і досі любить в ньому все, навіть трохи стервозний характер. Таке не лікується за лічені дні. Чану і половини життя не вистачить, щоб перестати шукати в чужих рисах знайомі та до болю потрібні.
- На сусідній вулиці від мого будинку є непоганий ресторан. Ми б могли сходити туди завтра. Сонбенім казав, ти любиш японську кухню.
Не він, а Хьонджін. А Чану насправді байдуже до їжі, він щодо цього не вередливий.
- Ненавиджу суші, і ходити по ресторанах теж, - Чан сам чув, як різко прозвучав його голос. Не варто було, зрештою, Енхо ні в чому не винен, але Чан хотів поставити крапку вже зараз, щоб у хлопця не було ніяких очікувань. Хоча все ж додав наостанок: - Пробач, мені краще піти.
На обличчі Енхо розгубленість мішалась з розчаруванням. А Хьонджіна читати так легко не виходило.
Десь глибоко ворухнулось щось схоже на сором, але швидко вляглося. Йому достатньо своєї емоційної виснаженості, щоб ще думати про почуття інших.
- Куди ти зібрався? Що вже встигло статися? - Чанбін поставив перед ним кухоль якраз в той момент, коли Чан збирався підвестися. - Що, не зійшлися характерами чи чим у вашому гейському царстві не сходяться? Ну, буває. Можна ж і без цього посидіти, не обов'язково одразу бігти кудись.
- Авжеж, буває. А було б ще краще, якби ти спочатку запитував, а потім робив, - огризнувся Чан.
Те, що здогадки щодо Енхо підтвердились, знизило відмітку його настрою ще на десять пунктів. Невже він мав настільки жалюгідний вигляд, що Чанбін вирішив, ніби без його втручання не обійтись? Що він сказав Енхо? «У мене є друг, його кинув хлопець, а ти чимось схожий на його колишнього. Не хочеш допомогти йому розвіятись?». Весь офіс встиг просвітити щодо особистої драми Чана, поки шукав найвдаліший варіант?
Запізніло прийшла згадка, що Чанбін ніколи не бачив Хьонджіна, але це аніскільки не зменшило злість на друга. Винуватий писок Чанбіна тільки сколихнув роздратування з новою силою. Завтра Чан йому дасть прочуханки, щоб не ліз не у свої справи, а зараз йому дійсно краще піти. Поки не наговорив зайвого, він тепер знав, що міг.
Ліворуч почулося ніякове покашлювання, і чужі пальці зімкнулись на передпліччі Чана.
- Я сказав щось не те? - Енхо стурбовано зазирнути йому в вічі. - Я сам попросив сонбеніма познайомити нас. Ти мені одразу сподобався. Я чув... Словом, в офісі ходять чутки, що ти не по дівчатах, я вирішив спробувати. Пробач, якщо я щось неправильно зрозумів, але сонбенім казав...
Він перервався на півслові.
Чан відчув, як зі спини хтось підійшов до нього, але не встиг озирнутись, чужі руки з силою опустилися на плечі, не метафорично пришпиливши його до місця.
- Чого замовк? Мені теж цікаво, що твій сонбенім казав про мого хлопця.
- Я…Ви…
- От і познайомились. А тепер забрав від Чана свої кінцівки. У тебе три секунди. Інакше пробувати тобі доведеться зі мною, а я, знаєш, не надто терплячий співрозмовник. Наш пан Бан підтвердить.
Енхо відсахнувся від Чана настільки різко, що мало не перекинув кружки з пивом, наштовхнувшись на стіл.
Чан на це майже не звернув уваги, бо вуха торкнулося гаряче дихання, обпалюючи його разом з ним ще й їдкими словами.
- Знаєш, Бан, коли я говорив, що треба закінчувати з цим, я мав на увазі метушіння на два міста, а не те, що ти будеш шлятись по барах, а твої дружки підсовуватимуть тобі нових пасій, щоб тобі не було нудно.
- Хьонджін...
- Гей, ви ж казали, що у нього нікого нема. Якби я знав... – пролунало з обуренням наче десь віддалено.
Проте мозок Чана відмовлявся фіксувати щось, крім знайомого аромату парфумів, що окутав теплою ковдрою. Навіть сенс слів не одразу дійшов до свідомості, а коли він зрозумів...
Чан підскочив на ноги настільки стрімко, що стілець під ним завалився на бік.
- Хьонджіні... Що ти тут?...
Слова давались насилу, в роті разом пересохло, Чан схопив його за руку, щоб Хьонджін нікуди не дівся та щоб впевнитись, що він дійсно справжній.
Але Хьонджін нікуди не збирався зникати. Не виривався. Тільки дивився зіщуленими очима. Його губи були підтиснуті, Чан знав цей вираз, нічого хорошого на нього не чекає. Але як же йому було начхати. Хьонджін був тут. В Сеулі. За триста двадцять кілометрів від дому. Вродливий як ніколи. Злий. І абсолютно рідний кожною частинкою свого тіла.
- Ти пофарбувався, - Чан ковтнув в’язку слину, дивлячись на його темне волосся, що легкими хвилями падало на плечі. Коли вони бачились востаннє, воно було коротше.
- Дуже радий, що ти помітив, - жовчно відізвався Хьонджін
- Охуїти, - десь поруч присвиснув Чанбін. - У нас навчились клонувати людей?
Чан скривився, зрозумівши, що той мав на увазі. Енхо та Хьонджін дійсно були схожі. На перший погляд. Проте варто подивитись на них обох трохи довше, і ілюзія зникала. Тепер, коли вони були в одному приміщенні, різниця між ними ввижалась колосальною. Енхо нагадував яскравий вогник, що вигідно виділявся на фоні сірої маси, Хьонджін же засліплював, наче сонце, так, що жодного вогника не було видно. Більш витончені риси, виразні лінії, чуттєвіші. Чан немов встиг забути, наскільки гарним він був. Жодна камера на телефоні не була здатна передати цього. А, можливо, це Чан не міг дивитись ні на кого іншого. Але його більш ніж влаштовувала власна суб'єктивність.
- На твоєму місці я б забрав своїх дружків та звалив, - Хьонджін озирнувся до Чанбіна, нагородивши його презирливим поглядом, - і тільки спробуй ще хоча б раз підсунути йому когось, підеш замовляти клон свого хуя, бо я тобі його відірву та скажу, що так і було. Зрозумів?
Чанбін дійсно виглядав враженим, навіть рот привідкрив. Тільки не від погроз.
- Охо. Беру свої слова назад. Така фурія лише в одному екземплярі. Бляха, Чан, ти хоч би попередив, що ви помирились, я тепер дурнем почуваюсь. І цей, Хьонджін, так? Ти не подумай, ми просто...
- Просто стули пельку, - не дав йому договорити Хьонджін та потягнув Чана за руку на вихід. А Чан слухняно пішов, навіть не глянувши на друзів. Його в цей момент настільки не турбувало нічого, крім Хьонджіна, що мало б бути соромно. Але йому не було.
- Я так розумію, це тільки я в Пусані сумував, дні бісові рахував, коли Чані повернеться. А Чані прекрасно почувається в столиці, серед нових знайомих, - зло кинув Хьонджін. Варто було їм опинитись на вулиці, він випустив долоню Чана та схрестив руки на грудях.
- Все не так, я...- гарячковито почав Чан, зробив крок до Хьонджіна, але той відступив, - нічого не було, Енхо просто знайомий з роботи. Ти ж чув, це ідея Чанбіна, він... - осяяння накрило несподівано, як наче в голові перемикач клацнув, не даючи словам виправдання злітати з губ. - Чекай, а хіба тебе має турбувати, де я та з ким?
- Ух ти, які цікаві заяви, - миттєво звився Хьонджін, і від його реакції Чан заплутався ще більше. - Це тебе так у Сеулі навчили? Відкриті стосунки чи ще щось таке? А не пішов би ти, Чані, під три чорти? Ми в провінції не настільки прогресивні. Якщо хотів кинути мене, то треба було спочатку озвучити це. Мовляв, так і так, набрид мені, столичні хлопчики цікавіші, знайшов собі більш поступливого та випещеного. Хоча з останнім ти протупив. Не дотягує твій Енхо до мене. Навіть попри те, що молодший років на п’ять.
Хьонджін зло посміхнувся, дивлячись, як Чан, наче риба, хапає повітря губами.
Що він верзе? До чого тут вік Енхо? Хьонджін у свої двадцять дев’ять виглядав неперевершено, це Чану треба переживати, він…
- Що, нема чого сказати?
- Ти ж сам мене кинув, - прохрипів Чан. Мозок відмовлявся працювати та видавати хоч якусь прийнятну причину того, що Хьонджін, його Хьонджін, той самий, що односторонньо вирішив розірвати все, що було між ними за ці чотири роки, зараз стояв перед ним та звинувачував в якійсь маячні.
- Я? Кинув? - брови Хьонджін здійнялися.
- Ти, Хьонджіні. Саме ти. Ти кажеш, що хочеш з усім покінчити, не питаючи, чого хочу я. Зникаєш на два тижні, а потім з'являєшся в Сеулі та намагаєшся вивернути все, наче це я невірний мудак? Це мені треба питати, якого біса, Хьонджін? Ти привід шукаєш, щоб не пояснювати, чому захотів піти? Так не треба пояснювати, я все зрозумів, зручніше знайти нового хлопця, ніж чекати, поки старий повернеться. Хоча, раз ти тут, я хочу почути це наживо. Від тебе. Може, так мені стане легше, і я зможу рухатись далі.
Чану до нестями хотілося обійняти Хьонджіна. Навіть тепер, за таких обставин. А ще більше - струснути за плечі. Що за постанови? Нащо? Невже Чан заслуговує на те, щоб ним гралися?
Він хотів отримати свої відповіді, висказати йому все, але затнувся, наштовхнувшись на нерозуміння в очах Хьонджіна. Щире. Безмежне. Та абсолютне. Те саме, що відчував він сам.
- Чан, який новий хлопець?
Який? Чан забороняв собі думати на цю тему. Хоча це здавалося найбільш логічним. Навіть зараз зуби стискалися до хрускоту в щелепі від одного тільки натяку, що його Хьонджіна торкатиметься хтось інший. Але він мав це спитати.
- Я не знаю, Хьонджіні. Але якщо не нові стосунки, до чого поспіхом рвати зі мною? Залишати нашу квартиру? Чому ти не дав нам шанс? - втомлено видихнув він.
Хьонджін не поспішав відповідати, від чого вузол в сонячному сплетінні ставав все тугішим. Хьонджін відвернувся від нього, задер голову та кілька десятків секунд, що здавались вічністю, дивився в небо, де не було видно жодної зорі.
А коли він врешті решт заговорив, Чан очікував почути що завгодно, морально був готовий вже до всього, крім:
- Гадки не маю, якими хімікатами ти надихався на своєму обожнюваному будівництві, але сходи до лікаря, раз у тебе слухові галюцинації. Коли я говорив, що хочу розійтися? Я сказав «закінчити», якби ти дав мені договорити, а не вивалив всю ту хрінь про не ціную, не підтримую, не чекаю, то знав би, що я вирішив переїхати до тебе в Сеул.
- Що? - просипів Чан.
- То, Чані, - Хьонджін спіймав його погляд, і якби Чан хотів, не зміг би відвести очі від очей навпроти, що в ледь освітленому провулку біля бару здавалися чорними, як сама безодня. Так, прекрасне місце для з'ясування стосунків, тільки тепер би Чан ні за що не зрушив з місця. - Я хотів сказати, що втомився бачити тебе пару разів на місяць, а по моїх відчуттях, в наступні десять років нічого не зміниться. Тож міняти щось доведеться мені. Хоча, бачу, для тебе ця новина не актуальна.
- Міняти? Ти хочеш переїхати до мене? Ти зараз серйозно? А як же твоя робота?
Чану здавалось, що він перепив та заснув прямо за столом у барі, а все це йому зараз сниться. Хьонджін, що приїхав у Сеул. Не просто приїхав, а збирався залишитись з ним. Хьонджін обожнював свою роботу дизайнером в одній з провідних компаній міста. Чан навіть думки не допускав просити його про таке. Хьонджін чимало зробив, щоб мати свою посаду. Чан би збрехав, якби сказав, що ніколи не думав, як би було, поїдь Хьонджін з ним. Але...
- Я кинув роботу. Чув про таке, Чані? З роботи можна звільнитись, якщо вона перестає тебе влаштовувати.
- І що ти...
- Післязавтра у мене співбесіда з місцевою дизайнерською конторою, - байдуже знизав плечима Хьонджін. Як наче йому дійсно було все одно, що він пожертвував чимось важливим. Заради Чана. Заради них обох.
Так, робота Чана прибутковіша, і він, як головний інженер, лише за цей проєкт з розширення та реконструкції металургійного заводу отримає стільки, що зможе забезпечити їх з Хьонджіном на десяток років вперед. Але тепер це тьмяніло від усвідомлення, що Хьонджін зробив для них, для їхніх стосунків.
- Чому ти не дзвонив, не відповідав? Я думав... Хьонджіні...- безпомічно проскавчав Чан. Емоцій було стільки, що він тонув в них.
Якби не його зрив, якби вони нормального поговорили… Чан дурень, і навіть втома тому не виправдання. Хьонджіну теж було важко, і він мав рацію, з цим треба було вирішувати раніше. По-дорослому. Як тільки Чан зрозумів, що його “ненадовго” набуває все більших масштабів, коли Хьонджін вперше сказав, що почав погано спати, бо боявся пропустити вночі повідомлення від Чана, єдиний час в добі, коли вони могли хоч трохи поспілкуватись. Не сподіватись, що якось буде, не чекати, поки очевидна проблема назріє настільки, що вибухне. Боже, вони ж наче вміли раніше говорити словами через рот. Це відстань зробила їх неспроможними нормально вислухати один одного?
Але ж вони виправляться, правда? Разом. Вони дійсно все ще разом?
- Хотів дати тобі час охолонути. І собі також.
Чан не витримав, кинувся до нього, притискаючи до себе. Хьонджін не пручався, а за кілька секунд з важким зітханням обійняв у відповідь.
- Пробач, Хьонджіні, я просто подумав...
- Ага, подумав, і одразу кинувся шукати претендентів на вакантне місце у твоєму ліжку. Так?
- Ні. Жодних претендентів. Мені потрібен тільки ти. Будь ласка, повір мені.
Чан відсунувся, зовсім трохи, щоб покласти долоню на його щоку. Невинний дотик, а у нього шкіру приємно поколювало тисячею дрібних голочок. Він же думав, що ніколи більше…
Чан тряхнув головою та подався вперед, торкаючись губами ідеально пухлих, але трохи сухих губ Хьонджіна. Йому відповіли миттєво, охоче, і це відчувалось солодко, правильно, так, що всередині все стискалось від ніжності та піднесення. Хьонджін теж сумував. Чан не розумів, як стільки часу міг існувати без нього, без цієї близькості.
Навіть якщо Хьонджін колись дійсно захоче від нього піти, Чан не певен, що зможе потім торкнутись когось іншого, що захоче. Після Хьонджіна абсолютно все здавалося не тим. І Чан надіявся, що йому не доведеться на практиці дізнаватись, чи так це насправді.
Хьонджін відчутно прихопив зубами нижню губу Чана, певно, в якості дрібної помсти. І нехай, Чан не проти.
- Як ти знав, де мене шукати?
- Твій дружок, Джісон, здається, виставив ваші фотки та локацію. Я хотів завтра тобі подзвонити, але як побачив ваші задоволені пики, захотів привітатись.
Бісів Джісон з його бісовою звичкою виставляти все своє життя в соцмережі. Ще й Чана, звісно, відмітив. А якби Хьонджін не прийшов? Якби Джісон виклав їхні, Чана та Енхо, спільні фотки з придуркуватим написом у своєму стилі? Він би міг. І що тоді? Хьонджін би повернувся в Пусан, а Чан би навіть не дізнався, що він приїздив?
- Хьонджіні, присягаюсь, я навіть не знав, що Чанбін вигадав цю дурість з Енхо. І те, що він схожий...
- Все ж таки схожий? - однобоко усміхнувся Хьонджін.
- Схожий. Як вогник і сонце, - Чан погладив великим пальцем вилицю, насолоджуючись теплом шкіри та тактильними відчуттями, що він може це робити. Все ще може, має право, і Хьонджін дозволяє це йому.
- Як поетично, Чані. І хто з нас вогник? - хмикнув Хьонджін єхидно, але попри тон підставив обличчя під легкі пестощі Чана.
Він не став відповідати. Хіба не очевидно? Замість цього Чан ще раз швидко поцілував Хьонджіна в губи та дістав телефон.
- Де твої речі?
- В готелі. А що? Вже хочеш відправити мене назад у Пусан?
- Хочу відвезти тебе додому, сонце. До нас додому.
Звісно, вони ще поговорять. Посваряться через графік роботи Чана, тож йому доведеться витребувати собі помічників, щоб вчасно повертатися додому. Будуть сперечатись, чи потрібна їм нова квартира, та чи нормально Хьонджіну після великих проєктів, на кшталт оформлення торгівельного центру, займатися вибором шпалер та декору для квартир.
Але вони знову говорили. Вирішували та шукали компроміси. І чим би не закінчувався такий спір, у підсумку вони засинали разом, в одному ліжку, а не за сотні кілометрів один від одного, наодинці зі своїми думками та сумнівами. І лише від цього ставало спокійно. Бо вже за кілька хвилин Хьонджін не витримував, підкочувався до нього ближче та закидував ногу Чану на стегна, а Чан стискав його руку та тягнув до губ, щоб поцілувати тильний бік долоні та кістки довгих, витончених пальців.
Виявляється, Сеул дійсно гарний і любити його нескладно, коли він сяє у променях сонця.