Work Text:
Клятва
17 серпня, 2010 рік
Околиці Токіо, Канто
Два британські Найтмери мчаться по рівнині, долаючи кілометри за лічені хвилини і минаючи випалені авіабомбами та артилерією ферми. Старі будівлі обвалилися всередину, стіни не витримали вогню і впустили стелю. Руки та тулуб першого Ґлазґо були побиті осколками від японських протитанкових гармат, які намагалися його зупинити. Невдало намагалися. Маневрені Найтмери стали пеклом для оборонців, які всіляко намагалися поцілити в ці прудкі машини війни.
«Гамма-3 і 4, статус!» пролунав радіо в кабіні.
«Гамма-1, це Гамма-3. Все чисто, ворог покинув зону,» перший пілот відповів. Одразу ж, над головою його робота пролетів заряд з РПГ-7, змусивши Найтмери сховатись за однією з зруйнованих ферм. «…або ж не всі. Невеличка групка одинадцятих засіла в лісі.»
«Допомога потрібна?» Пілот наблизив картинку зі своєї фактосфери, встановлюючи кількість японських вояків з термо- та інфрачервоної камер. «У нас достатньо ресурсів.»
«Тут велика групка аборигенів, десь до 40 штук. Добре озброєні, кілька протитанкових гармат.» На обличчі пілота виросла зловісна усмішка. Ця оборона була б достатньою проти двох-трьох рот механізації, але не для Найтмера. «Командире, даєте згоду на ліквідацію усіх?»
На тій стороні радіо пролунав смішок. «Ні. Ми надсилаємо піхоту, будемо брати полонених. Все ж хтось має працювати на благо Батьківщини в таборах! Можете поки що їх покошмарить. Змусьте їх витратити усю свою амуніцію. Виведіть з ладу їхні вантажівки, а гармати залиште. Будуть експонати нашим музеям.»
«Так точно!» двоє пілотів відповіло, кладучи назад радіо. «Бен, все ясно? Настав час повеселитися!»
«Ура! Обрид цей нудний патруль!» Радо відповів другий пілот. «Подобається мені Зона 11. Я так давно ще не веселився, хіба що з придушення протестів у Зоні 8. А тут є де розгулятись: конкурси хороші, та й тамади веселі!»
Найтмери ринули з ферми і прудко помчалися на японські війська, обстрілюючи їх здалеку. Ґлазґо найкраще проявляє себе в близькому бою, але наглі пілоти не могли собі відмовити в герці перед японським ПТО.
Промайнувши одну з ферм, пілоти не звернули уваги на кількох силуетів, що ховалися під однією з переламаних вибуховою хвилею стін. Хлопчача голова, зовсім маленька, виринула з-за перекинутих дверей, стежачи за маневрами Найтмерів. Переконавшись, що вони далеко, хлопчик поліз назад, повертаючись до інших силуетів.
«Як там, Сузаку? Британці покинули зону?» один з силуетів спитав поставленим по-дворянськи голосом, говорити яким його виховували від народження.
«Здається. Друзі твоєї мами точно вас заберуть? Якщо ні, то ми дарма йдемо в Йокогаму…» Сузаку хвильовано спитав, турбуючись про здоров'я своїх єдиних друзів.
«Я вірю Ешфордам. Вони зв'язалися зі мною. Кажуть, що вони вибили від окупаційної адміністрації місце для своїх установ у Токіо. Вони дадуть нам фейкові паспорти, і Британія від нас відчепиться.»
«А я знаю Міллі, вона хороша подруга! Вона нізащо нас не покине! Так, брате?» Наналі додала, згадуючи щасливі дні на віллі Маріанни. Лелуш тільки скривився, хоч і награно. «Звісно, Нано, звісно» він промовляв, гладячи її по голові рукою. Він не любив жарти, які Юфі, разом з Наналі робили над ним, тож згадки при людину, яка легко затесалася в їхню компанію по «знущанням» над ним йому були не зовсім приємні.
Але то були щасливі часи. Спокійніші. Такі, в яких вони не ховалися від солдат. Тому Лелуш не міг не сумувати за ними, хоч його розум і був проти цього.
Сузаку присів у куточку, намагаючись насолодитись маленьким перепочинком. На язиці в нього вертілось питання, яке він вагався спитати. Не витримуючи, він таки повернув голову до свого друга.
«Слухай, Лелуш, ти певен, що ви не можете повернутися? Ви ж з Наною-» двоє хлопців вже звикли називати Наналі скороченим іменем, яке колись вживала Юфімія, «-британці, ще й члени королівської родини! Може якби ти вийшов і сказав тим машинам, то вони б врятува-»
«Так само, як врятували храм твого Батька? Вони ж знали, що ми там були в перші години вторгнення, і все одно нанесли туди удар.» Лелуш миттєво відповів, грубо перебиваючи свого друга. Його нерви дуже довго були напружені. «Не сміши, Сузаку. Якщо вони б зараз і зупинились, але лише для того, щоб нас добити. Британія прогнила, не слід чекати від них хорошого.»
«Але ж то японці, вони чинили спротив.» Сузаку заперечив, «Якби вони не були такі горді-»
«Гордість?! Це не питання гордості. Японія не заслужила руйнації. Право сили не повинно мати місце в сучасному світі. Сильний не має зловживати силою, не має знущатись над слабким!»
«Це призведе до жертв!» Наналі підвела голову. Якби не її сліпота, то вона б дивилась на лице Сузаку. «Вести війну далі проти Британії є самогубством!»
«Ти чув про Ітсукусіму?» Лелуш спитав. Раніше він ненароком підслухав розмови японських солдат, коли чекав Сузаку, поки той говорив зі своїм батьком Генбу Куруругі. «Ти ж був біля свого батька, ти мав чути, що японці уміють наносити важкі поразки британцям!»
Сузаку несвідомо затремтів при згадці свого батька. Лелуш ще не знав, що він мертвий, і його японський друг не хотів цього міняти. «Він дізнається, коли дізнається. Я не стану нічого йому казати, поки не прийду в себе.»
«Це…»
«Сузаку, я відмовляюсь від майбутнього, де ми будемо інструментами в руках безсовісного і безсоромного Пендраґона та імператора.» Лелуш драматично заявив, його голос впевнений рішучості. Не чуючи відповіді на цю заяву, Лелуш всівся біля своєї сестри, обіймаючи її, аби хоч трішки зігріти в холодний ранок. Він не звернув уваги, що в куточках очей його друга збираються сльози.
«…Лелуш, скільки нам… Якщо Японія буде далі воювати, то…то…то скільки доведеться побачити нам могил…» Сузаку проказав, запинаючись. Сльози заливали йому щоки і текли аж до землі.
«Могил?!» Наналі здивувалась, почувши це слово.
«Сузаку!» Лелуш сказав крізь зуби, паралельно з цим заспокоюючи свою сестру. «Не слухай, Нано, все добре.» Останнє, що він хотів, так це аби його і без того травмована та практично що паралізована сестра знала, через що вони її несли. Лелуш не хотів, аби вона ще більше страждала, тому щоразу, коли вони йшли через братські могили, він її запевнював, що то гори сміття.
«О ні, ні, ніяких могил. Я не це хотів сказати!» Сузаку спохватився. «Просто… ця війна багато чого спалила, навряд чи треба, аби ще більше речей погоріло…»
«Війна це погано!» Нана пробурмотіла собі під носа. Лелуш легенько всміхнувся. Хоча б його сестра росла нормальною з ненависної йому королівської родини.
«Твої слова та й Богу в вуха!» Сузаку спробував посміятись, та без ентузіазму.
«Молодець, Нано. Колись, коли ти знову будеш бачити, світ точно буде справедливішим та кращим.»
«Обіцяєш, брате?» вона простягла до нього руку, яку він міцно стиснув.
«Обіцяю, Нано.» Лелуш щиро всміхнувся, стримуючи сльози. «Мені неймовірно пощастило з такою сестрою, як ти.»
«І мені з такими друзями, як ви двоє.» Сузаку пригорнувся до них, його сльози поступово підсихали на його щоках.
Лелуш закрив очі, однак його мозок працював понаднормово. «Справедливий світ? Це неможливо… але я пообіцяв сестрі, отже я маю це перетворити у реальність.» Він відкрив очі і подивився на стіну, в якій застряг шматок дерев'яної защіпки, придавивши до стіни карту світу з Японією в центрі. Краї карти були обгорілі, а сама вона була притрушена пилом та тирсою.
«Британія є найсильнішою державою на світі. Їй підпорядкована третина світу, а на її території живе мільярд людей, 2/3 з яких є безправними Номерами. Цілі народи мають менше прав за меблі в палацах дворянства. Жорстокість Священної Британської Імперії та сувора ієрархія з кривавою конкуренцією за статус в суспільстві убивають тисячі людей, змушуючи десятки мільйонів людей на окупованій нею території відмовитись від навіть надії на зміни. Але так не має бути!»
Він поглянув на свого друга. Сузаку не був британцем, не мав досвіду розмов з ними аж до останніх півроку, але якихось тиждень бойових дій такого масштабу, і він вже готовий скоритись безпощадній владі Імператора Чарльза. «Хтось має чинити спротив системі, що нищить цілі народи. Мільйони людей чекають на іскру, яка запалить цю порохову бочку. Але якщо Британія настільки сильна, якщо її Найтмери є настільки невразливими, то чи є шанс у людей на волю?»
Лелуш подивився знову на мапу на ЄС. Простягаючись від Ліссабону до Чукотського півострова, федерація європейських держав є другою за силою наддержавою на планеті. «Чи є сенс сподіватися на Європу? Ні, не можна. Британія зараз має небагато Найтмерів. Лише за кілька років Британія матиме достатньо для війни з ЄС. Європа точно інвестуватиме в свою розробку, але вони навряд чи будуть попереду Британії в цій галузі. Їхня бюрократія погубить процес переходу. Мовчу за їхню перемогу. Вони задовольняться статусом-кво і репараціями. Демократії гнучкі, демократії стійкі в час миру, але демократії вразливі до громадської думки, особливо у війні. Вартує кільком країнам зазнати горя, то інші прагнутимуть зробити все, аби війна не понищила і їхні міста.»
Але на кого можна сподіватись? Відповіді на це питання, Лелуш не мав.
Раптово, над руїнами ферми пролетіла черга снарядів, і за пів секунди пролунали вибухи. «Дивно, я думав Найтмери пішли за тими військами в лісопосадці.» Лелуш встав з підлоги і повільно повз у бік світла. Знову пролунала черга з автоматичних гвинтівок Найтмерів, що виходили за десять метрів від руїн. Зненацька, черга припинилась гучним вибухом, через який діти прикрили своїх вуха і пригнулись. Коли Лелуш доповз і зміг виглянути на вулицю, видовище його вразило: прямо на виході стояли дві ноги Ґлазґо, але все вище пояса було розірвано точним влучанням з протитанкової гармати. На руїнах шасі замість торсу, рук та кабіни пілота стояв стовп вогню, що випалював рештки металевого скелету. По ногах стікав розпалений сакурадайт. Його було недостатньо для вибуху, тож напевне це були рештки акумулятора Ґлазґо, які не здетонували.
Над головою Лелуша пролетів другий Найтмер, що вів активний вогонь по лісу. Він не зважив уваги на людей в руїнах, його увага повністю скута на японцях. «Та помріть ви вже, аборигени трикляті! Я вам помщусь за Донні!» британський пілот кричав у динаміки. Його Ґлазґо вів щільний вогонь по японських позиціях, але на подив британця, японці не сиділи на місці і покинули першу засідку, і вже інший загін відкрив вогонь з іншої позиції.
Лелуш дивився заворожено. Японці вели бій попри повне технологічне відставання і здобували дрібні перемоги, хоч і програвали у загальній картині. Очевидно, що британські пілоти самі загнали себе в кут – вони мали вогневу перевагу, але загралися своїм герцем та бажанням залякати оборонців до капітуляції.
В кінці кінців, наступний постріл з лісу знищив другий Найтмер, який спалахнув як ватра.
«Саме на цих людей, на цю націю можна сподіватися. Саме з них може вийти сила, якою вдасться підсадити Священну Британську Імперію.»
«Все чисто!» Лелуш крикнув всередину. «Сузаку, неси Нану, британці обов'язково надішлють сюди підкріплення, ми не можемо ризикувати.»
«Добре!» Вже за хвилину, тріо покинуло зруйновану ферму, двоє хлопців йшли до Йокогами, несучи маленьку дівчинку на своїх плечах. Групка швидко дісталася своєї цілі, адже до того вони пройшли більшу частину дистанції. Розлігшись перепочити на випаленій набережній, яка стала імпровізованим крематорієм для японських військових, які поспіхом проводжали своїх колег в останню путь.
Японія програла. Японію знищено. Та не знищено японців. Не знищено їх духу.
Лелуш бачив емоції тих вояків, які були в Йокогамі. Він вже дізнався про смерть батька Сузаку, вже дізнався про капітуляцію уряду Японії. Але дивлячись в очі солдатам, що збирали свої речі та оснащення і складали їх в свої джипи, він не бачив капітуляції. Рішучість до бою виднілась в їхніх очах. Лють за несправедливу кривду захопила їхні душі. Забруднені кулаки стискалися від болю за себе, друзів, сім'ї та родину.
Така ж лють проймала японців, але і одного британця, що бачив світло в кінці тунелю цих страждань. Він стояв, дивлячись на Сузаку і на свою сестру. Разом, вони могли зробити все, і саме разом вони отримають світле майбуття.
«Сузаку, я клянусь тобі, я…»
Імператорський мавзолей, 2018
«…Я знищу Британію» Лелуш промовив собі стиха.
«Ваша Величносте, все готово.» Знайомий голос, який він за останній рік встиг полюбити, зненавидіти і почати знову толерувати пролунав з динаміків Вінсента. Ланцелот було знищено в Другій битві за Токіо, а нова модель проходила останні технічні тести, тож Сузаку користувався чим міг. Імператор Лелуш стояв на вході до усипальні імператорів Британії, яка була оточена Найтмерами його імператорської гвардії і самим Лицарем Зеро. В цьому мавзолеї були поховані всі імператори та імператриці Священної Британської Імперії, рахуючи з вигнання в Америку 1807 року. «Почнемо за Вашим наказом.»
Британія боялася. Спершу, поява «клоуна» Зеро, який зумів перевернути всю Японію з ніг на голову, змусила британців боятися поразки і втрати контролю над своїми колоніями. Завдаючи поразку за поразкою на полі бою, звичайний британець почав сумніватися в істинності того, що казав імператор Чарльз. При брутальній ефективності його боротьби, британська пропаганда не могла його ефективно критикувати. Він не закликав до чисток, до помсти, лише до відповідальності дворян та монаршої сім'ї за свої злочини, що резонувало навіть з простим британцем. Смерть Зеро від поранення стала подарунком долі і змусила зітхнути не один мільйон британців.
Зеро став символом майбутнього. Лелуш плекав з тої маски ідола, і він зміг це зробити. Розгром Кловіса, Корнелії (тричі) та Ґілфорда знищив образ непереможної Британії. Але цей образ, цей ідол не врятував його від зради. Сузаку був здивований тим, що сталося на Ікарузі, але не мав якихсь думок про це, Ґоттвальд був розлючений зрадою Оггі та інших. Лиш Лелуш дивився інакше. Шнайзель використав його прогалини в планах. Маніпулював недовірою, яку Лелуш дійсно проявляв до своїх Чорних Лицарів. Це була йому кара за його помилки, і він радий її прийняти, але тільки на своїх умовах, які він закладе. «Я зробив забагато помилок за своє життя. Реквієм по Зеро їх не матиме.»
Другою ж причиною для страху та, вперше за довгий час, надії, був новий імператор. Лелуш знищив дворянство як клас менше ніж за місяць. Його лібералізація дала подихати свіжим повітрям простому люду. Звісно ж, про його наміри ніхто не знав крім вибраного оточення.
Опозиція його владі поставала всюди. В Новій Англії, Альберті, Канзасі та Аргентині, дворяни намагалися зброєю вибороти назад свої привілеї. Кожне повстання падало під натиском лоялістів або завдяки клинку Сера Ґоттвальда. Остання спроба замаху на життя Лелуша була зроблена на цьому ж полі хвилину тому. Усіх виконавців чекала швидка смерть від рук Вінсента, який постійно був на сторожі біля юного імператора.
Видихнувши в очікуванні цього моменту, Лелуш махнув рукою. «Сер Куруругі, починайте. Пора зрівняти це місце з землею.»
«Слухаюсь!» Сузаку відповів, ентузіазм та радість випалені з його голосу. Він вистрелив з ВАРІСу, його підлеглі слідом відкривши вогонь зі своїх гармат. Одразу ж мавзолей зайнявся полум'ям, шматки мармуру та дерева розліталися в усі боки. Найтмери вели вогонь по будівлі близько хвилини, поки Лелуш не зупинив їх своїм наказом. Вишньою на торті став удар двостороннім списом Вінсента по ногах статуї попередника Лелуша на посту – Чарльза. Статуя розламалася навпіл, верх якої впав лицем в бруд.
«Все, годі. Рештки статуї викиньте на смітник. Рештки мавзолею – забетонувати.» Лелуш віддав накази, а сам продовжував милуватися тліючою руїною мавзолея ненависної йому системи. Він виконав свою клятву. Тепер лишилося збудувати світ, який б хотіла бачити його рідна сестра.
«Я виконаю свою клятву. Нано, де б ти не була, може зі Світу Сі ти оціниш мої старання. Мені шкода, що ти не побачила цього на власні очі. Чому Гіас карає смертю тебе, коли саме мій наказ Сузаку змусив його вистрелити тою клятою ФЛЕЄЮ?... Я зроблю все, аби світ був таким, яким ти хотіла його бачити і яким я обіцяв його зробити.
Почекай лиш трошки, і за 2 місяці я до тебе долучуся, люба сестро, а світ заживе новим життям! Спокійним, лагідним, без війни та без старої Британії!»
Десь в Камбоджі, в замку Дамокл
Наналі сиділа у візочку в садку. Вже за кілька днів, літаючі модулі будуть активовані, і ця фортеця стане найсильнішою зброєю на світі, спроможною нищити цілі міста, армії та флоти. Вона знала, що зброя руйнівна, і що вона буде змушена використати її проти Лелуша. Цей факт непокоїв її, робив її ночі безсонними.
«Брате, невже ти мені в усьому брехав?» Наналі трималася як могла, але її психіка зазнала багатьох ударів останнім часом. Спочатку амнезія Лелуша рік тому, потім початок постійної брехні від Сузаку, від Місс Ломайр, від усіх. Наналі відчувала себе не намісницею Зони 11, а канарейкою в позолоченій клітці, яку радше приб'ють ніж відпустять на мить на волю.
Вона злякалася, як вперше почула правду від Шнайзеля. Не вірила йому, але записаний на диктофон голос не лишав сумнівів. Сузаку знав. Лелуш знав. Наналі не знала. Навіть рідні їй люди приховували від неї правду!
«Невже в погонею за своєю клятвою ти вбив Юфі?! Брате, як же так?»
«Шнайзель мені сказав про Гіас. Невже тебе так розбестила ця міфічна сила? Ти дійсно хочеш заволодіти всім світом? Чому? Заради мене? Тоді я…»
«Якщо це правда, то… я візьму твої гріхи на Дамокл, на себе, брате. Я хочу правди, хочу побачити той світ, що ти обіцяв.»