Work Text:
Таких, як Він називали женцями Смерті. Казали: якщо ти побачиш женця, то тої ж миті неминуче помреш. Вони носили маски, аби приховати свої спотворені часом обличчя. Вони зливалися з натовпом, вишукуючи свою жертву, і не залишали в живих нікого, хто впізнавав їх. Вони являлись людям у нічних жахіттях, переслідували та зрештою забирали їх до світу Смерті.
Не все з цього було правдою. Женці були лише клинками Смерті. Вони подорожували світами, виконуючи доручення своєї господарки. А вона міцно тримала їх у себе на прив'язі. Таким був Він. Жнець, що тисячі років блукав світами. Він бачив тисячі смертей, тисячі сліз та благань про помилування. Він вбивав, очищував душі загиблих, приводив до ладу баланс життя та смерті. Він був один. Тисячі років. Допоки не з'явився Бог, здатний втрутитися у долю женця.
Врятувати якийсь світ? Команда ізгоїв, які отримали благословення? Маячня, в яку Він ніколи б не повірив. Якби не побачив на власні очі, якби не став частиною цієї команди. Якби Вона не сколихнула його уявлення про цей світ.
Таких як Вона називали дітьми стихії. Народжені від гріховного союзу стихії та людини, вони вбирали в себе частини обох світів, але не мали місце в жодному. Вона несла у собі силу повітря: дитя свободи та музики. Зламана цим світом, зруйнована людьми, вона продовжувала усміхатися, надихати інших. Він не одразу побачив шлейф смерті в її існуванні. Шлейф одного з найжахливіших кінців: самогубства.
Він не помітив, як перестав відводити від Неї погляд. Як Його цікавість стала чимось більшим. Він не міг осягнути, як Вона може продовжувати боротися за життя інших після усього болю, що вони Їй принесли. Він не знав, на скільки частин була розбита Її душа, але Вона щоразу була готова віддати все заради цього світу. Світу, що знищив Її.
Він спостерігав за Нею. Він намагався зрозуміти Її. Він вважав, що Вона ненавидить Його. Вона була така прекрасна, така добра. Вона була Його абсолютною протилежністю. Він ніколи не вірив у казки про таке кохання. Він знав, що це зруйнує одного з них. Він знав, що готовий пожертвувати світом заради Неї. Він знав, що Вона пожертвує собою заради світу.
Так і сталося. Вона зустріла свій кінець на його руках не так довго після їхньої зустрічі. Знову пожертвувала собою заради інших. Але цього разу ніхто не встиг Її врятувати. Вона благала не рятувати Її. Він благав Смерть дати Їй хоча б одну мить. Один подих. Одне слово, яке Він так і не зміг сказати Їй.
Він вперше за сотні років відчув присмак гіркого смутку, побачивши смерть. Він плекав надію на хоч одну зустріч колись в майбутньому, в одному зі світів, де її душа віднайде своє наступне життя. Смерть дала йому цю можливість. Він бачив кожне Її життя. І кожну Її смерть. Він обернувся Її жахіттям. Вона стала лише істотою, чию душу Він мав відправити до кола переродження. Він сотні разів молився за Її щасливе наступне життя, та жодного разу Вона не померла своєю смертю.
Він ніколи не жалівся на свою долю. Він ніколи не благав Смерть про щось інше. Йому було достатньо хоч раз побачити Її. Але серце боліло. Вона не впізнала Його в жодному зі своїх життів. Він не знав, чи колись Вона зможе протистояти своєму страху й заговорити з Ним.
Чергова зустріч — чергове розставання. Він знав, що Його прихід знаменує скору смерть. Та цього разу Вона не тікала, не ховалася від долі. У цьому житті Вона була такою ж, як і тоді, коли Він уперше зустрів Її. Але Він не відчував радості. Цей світ раз за разом випропобував Її, ламав, а потім намагався склеїти дрібні шматки. І раз за разом Вона втрачала сили боротися. Не існувало жодного життя, яке б не зламало Її, не зрадило.
І в день, коли вони зустрілися, Вона простягнула Йому руку. Вона благала забрати Її з цього світу. Але Він знав, що далі на неї чекає ще одне нестерпне життя. Він взяв Її руку, але зберіг Її життя. Віддав своє вічне існування заради кількох років Її людського. Він пішов проти Смерті, і був готовий до свого покарання. Він обернувся у нічне жахіття, що жило в Її свідомості. Кожної ночі Вона бачила Його жахіття. Вона бачила кожну свою смерть, Вона відчувала Його біль від кожної з них. Одної ночі Вона побачила смерть, що боліла женцеві найбільше. Смерть, що залишила по собі найбільше жалю: про всі слова, що лишились несказанними.
— Чому? — питання, що шепотів Він над мертвими тілом. Питання, що так і залишилося на його вустах протягом століть. І на яке він не отримав відповіді.
Вона дивилася на тіло, що випустило свій останній подих. Вона бачила відповідь на Її німих вустах.
— Бо я житиму вічно у твоїх спогадах, під скронями твоїми, у пам'яті твоїй. Я розливатимусь піснями, що вийшли з-під мого пера. Таким я бачу щасливе своє життя.
Відповідь, яка залишалась несказаною протягом сотні Її життів. Відповідь, що Він отримав в останню їхню ніч.
Із першим сонячним промінням Він нарешті отримає спочинок. А з першим промінням місяця Вона зробить свій останній подих. Цикл нескінченний розірветься, і дві душі розчиняться у пам'яті століть. Та житимуть вони ще тисячі років, у піснях, що написані Її рукою за життя, дароване жертвою Його. І це буде щасливим життям…