Chapter Text
Я летіла з роботи додому, мов тінь, що тікає від сутінків. Мої каштанові кучері розсипалися по плечах, джинси й светр давно стали другою шкірою — затишною, але виснаженою. Я працюю дитячим психологом, і сьогодні знову затрималась. Дмитрик... Цей хлопчик — наче промінчик сонця, що пробився крізь сірі хмари жорстокого минулого. Його батьки — чудовиська, не люди. Але тепер у нього є справжня сім'я. Він розповідав про нове життя з такою щирістю, що я й не помітила, як минув час. Якби не його мама, яка несміливо перепитала, чи можна забрати сина — бо вже час спати — ми б, певно, балакали ще годину.
Я поспішала, ледь не бігла, ковтаючи холодне повітря. У рюкзаку за спиною калатав подарунок для Кая, а в руках я стискала коробку з тортом, який дуже чекав мій хлопчик Тадей, і погрожував вислизнути будь-якої миті. Сьогодні наша річниця — рік, як ми одружені. І я знову запізнююсь.
Я не звернула уваги на двох хлопців, що прошмигнули повз і звернули за ріг. Навіть не встигла подумати, як хтось вдарив мене по голові. Біль. Темрява. Порожнеча.
---
Очі відкрились у пітьмі. Холод пробирав до кісток. Я лежала на кам’яній землі, зв’язана по руках і ногах. Єдине світло — це жовтогарячі язики багаття, що танцювали в центрі печери.
Печера? У Львові?
Усе виглядало абсурдно. Але це було реальністю. І безрадісною. Рюкзак зник. Подарунок — теж. Від торта, певно, нічого не лишилось. А найгірше — вона зовсім не знала, де перебуває і навіщо.
"Любий… мабуть, вже шукає мене. Напевно, з ніг збився."
"От же виродки! Не могли викрасти мене завтра?" — не встигла я остаточно їх проклясти, як почула кроки. Із темряви виринули троє. Типові, нічим не вирізняються: темне волосся, середня статура, обличчя у світлі полум’я — звичайні, наче втекли з гуртожитку.
— Антох, мені стрьомно, може ну його... — пробурмотів один.
— Так, хлопці, раджу послухати розумного. Що б ви не задумали, найкраще — відпустіть мене. Можливо, залишитесь живими, — сказала я спокійно, майже непевно. Хоча точно знала — живими вони не вийдуть. Не після удару по голові. І не в нашу річницю. Але їм варто дати надію — в мене вже ноги затерпли від цієї пози.
— Гей, жертво, мовчи! Тебе ніхто не питав! — гаркнув один. — А ти, сцикун, не біси мене! Ми так близькі до мети, як ніколи.
— Максе, принеси її рюкзак. Там був кинджал. Підійде для ритуалу краще, ніж наша зубочистка.
Поки вони возилися, я, чорт забирай, примудрилась заснути. Напевно, вдарили сильно. Прокинулась уже тоді, коли почалось їхнє «таїнство». У балахонах, навколо вогнища, вони наспівували спотворену латину.
— О Великий володарю пекла! Прийди до нас! Візьми наш Дар!
Я потяглася до задньої кишені. Там — подарунок від Кая. Чарівний ґудзик. Він міг перетворитися на будь-що. Я уявила ніж — і відчула в долоні прохолодний метал. Почала обережно перерізати мотузки.
Вони не бачили — були захоплені виставою.
— О милостивий господарю, прийми цей дар!
Той самий, що віддавав накази, наблизився до мене з кинджалом. Лезо блиснуло вогнем. Я зустріла його рукою. Біль пронизав, немов удар блискавки.
Я закрила очі.
І тоді світ спалахнув
— Смертники, — пролунало з гуркотом грому.
Кай.
Точніше, Малакай. Володар Пекла. Мій чоловік.
Він з’явився в полум’ї, величний і страшний, як гнів богів. Один удар долонями — і всі троє впали, мов мішки з ганчір’ям. Кай кинувся до мене, очі блищали від люті й турботи.
— Як ти, люба? Сильно болить?
— Та, так… трохи, — прошепотіла я, стискаючи руку. Боліло не трохи, але я не хотіла, щоб він хвилювався ще більше.
— Хапайся за мене, я перенесу нас додому.
— А вони? — поглянула на нерухомі тіла.
— Поки що живі. Нехай насолоджуються останніми хвилинами, поки я зайнятий. А потім… побачимо. Але досить про це.
Він підняв мене на руки. Тепло, знайоме, рідне. І я дозволила собі вперше за вечір видихнути.
— Нам час додому, — прошепотів Кай.