Work Text:
p>
День ще навіть не встиг добігти до вечора, а я вже мала всі шанси померти. Іронічно, правда? Бо починався він… напрочуд світло. Майже зухвало добре. А тепер це здавалося просто знущальним жартом долі.
Я прокинулася не під обридлий рев будильника, а відчутно — тілом і душею. Наче хтось лагідно доторкнувся до мого плеча, ніби шепнув: *«ще трохи поживи, сьогодні буде гарно»*. І я повірила. Сонце крізь фіранки лягало на ліжко золотими плямами, десь на кухні закипала вода, і навіть підлога, здається, не була такою холодною, як зазвичай.
Я встигла на роботу без драм і клятв на кожному світлофорі, а кава з вершками — саме та, з карамельною ніжністю, — чекала мене в чашці, мов старий друг. Пані Ковиль, вічно налаштована на знищення психіки медперсоналу, цього разу обмежилася оцінюючим поглядом і хмиканням. Я для неї сьогодні була не мішенню, а невидимкою. І це здавалося дивом.
Моя колега, яка зазвичай сипала сарказмом замість спецій у мову, сьогодні сказала, що я виглядаю «людсько». Щиро. І ще додала щось про те, що мені личить «щаслива втома». Я розсміялася. І дарма.
Бо доля, знаєш, вона така: чим лагідніше тебе колише вранці, тим жорстокіше може вдарити ввечері.
Пацієнти сьогодні були не схожі на себе. Ніхто не блював мені на форму, не ліз цікавими руками чи не називав «солоденькою медсестричкою». Один подякував. Другий усміхнувся. Третій просто мовчав і дивився у вікно, ніби щось залишив у небі.
А потім… потім його привезли.
Збройний супровід. Наручники. Шрами. Погляд — глибокий, як безодня, куди падають ті, хто знає більше, ніж хотів би. Його очі не кричали, не просили. Вони *дивилися*, мов рентген, який бачив крізь мій халат, шкіру і серце.
Я мала би здогадатись. Але втома і дивна легкість у тілі затуманили пильність.
Коли все почалося — все тріснуло, як скло. Один момент — я біля ліжка, перевіряю крапельницю. Наступний — охоронець валиться на підлогу, мов мішок, а ствол холодним дотиком цілиться мені в голову. Його рука — сталева, тиха, без напруги. Справжній хижак не гарчить, коли вбиває.
— Ти йдеш зі мною, — прошепотів він. Його голос не був злим. Він був упевненим, як ніч, яка приходить попри всі плани.
Я скам’яніла. Світ зсунувся, як декорації на зйомках — ще мить тому я була в лікарні, а тепер… тепер я була заручницею. Живим щитом. Випадковим фактором у чужій війні.
Він вивів мене, тримаючи мовчки, не тиснучи, але достатньо, щоб я знала — крок убік, і я стану спогадом. Вартовий не встиг нічого — все було швидко, точно. Жодної паніки. Жодної помилки.
Забрав ключі від швидкої. Сів за кермо. Вказав мені місце поруч.
— Сідай. І мовчи, — сказав тихо. І я сіла. Бо від того голосу віяло не погрозою, а… остаточністю. Як вирок. Як останній дзвінок, який ти все одно не зможеш не взяти.
Машина рвонула з місця. Я дивилася, як місто відступає — кожен ліхтар, кожне вікно, кожен шматочок мого звичного, розкладеного по годинах життя. Ніби воно не було справжнім. Ніби тільки тепер починалася реальність.
І вона — без прикрас. Без змінного взуття і графіка. Зі стволом у спину і незнайомцем, який пахне кров’ю, порохом і… чомусь самотністю.
День ще не добіг вечора. А я вже залишила позаду не тільки роботу й каву з вершками — я залишила себе. Ту, яку знала. Ту, яка думала, що має контроль.
І тепер мені доведеться дізнатися, хто я без нього.