Work Text:
День у Найт-Сіті, як завжди, видався спекотним. В покинутій квартирі з технікою двадцятирічної давності — тимчасовому сховку Ґоро, розташованому у багатоповерхівці в районі Кабукі, — було сиро й пильно. Арія вже звикла до цього за останні кілька днів, що навідувалася сюди. Вона навчилась не зважати на потріскану штукатурку, гори мотлоху й затхлий запах.
Сьогодні вона знову була тут. Вони з Такемурою обговорювали черговий план. Спочатку все йшло… нормально. Майже навіть продуктивно. Поки її раптом не... приперло, як це зазвичай буває у найневдаліший момент.
Попередивши, що ненадовго відійде, Арія зникла у вбиральні, до сантехніки якої торкатися хотілося менше всього: місцями вона була вкрита пліснявою та плямами, про походження яких можна було лише здогадуватися. Унітаз був без кришки — лише обідок, та й той з бурим нальотом по краях. Але вибору не було. На щастя, на умивальнику поруч усе ще стояв той самий напіввикористаний рулон туалетного паперу, який вона сама принесла сюди кілька днів тому — одна з небагатьох крупинок затишку в цьому хаосі.
Відірвавши два довгих шматочки й склавши їх літерою V на кришці унітаза, дівчина обережно сіла, почуваючись сапером у полі: головне — випадково не зіштовхнути папір.
Чудово. Нарешті можна… Та-а-ак…
Полегчало.
Витерлася і викинула всю використану туалетну бумагу в унітаз. Коли вона потягнулася до зливу й натиснула — нічого не сталося. Ні звуку. Ні води, що зливалася. Навіть натяку на те, що система працює.
Натиснула ще раз. Сильніше. Кнопка жалібно заскрипіла…
І провалилась.
— Що за…? Бляяя… НІ-НІ... будь ласка…
Вода стояла. Гордо. Безмовно. Разом із… результатами.
Арія зблідла. Потім миттєво спалахнула, а серце шалено закалатало. Стояла в паніці, дивлячись на унітаз як на ворога. Спробувала все: трусити, молитися, зняти кришку бачка. Всередині — вода, залита з п’ятилітрівки, й трубка, перемотана ізоляційною стрічкою, як у поганій комедії про виживання.
Вона гарячково озирнулася в пошуках чогось, чим можна було б злити унітаз вручну — але п’ятилітрівка виявилася порожньою. На самому дні тулилася жалюгідна крапля надії.
— Чорт забирай! Чому саме я?! — Арія схопилась за голову. — Тільки не зараз. Не тут. ВІН же там!
Вона металась по тісному приміщенню, хапаючись очима за все підряд. У кутку, серед сміття й коробок, знайшлась надламана лопатка від котячого лотка.
«Може… виловити? І викинути у вікно?»
Ця думка здалася не такою вже й жахливою, порівняно з тим, що відбудеться всередині неї, якщо Ґоро ЦЕ побачить. Вона вже нахилилась, простягаючи руку до лопатки, коли — як на зло — з іншого боку дверей пролунав голос:
— Аріє?
Вона здригнулася так, що ледь не вдарилася лобом об раковину.
— Т-так?!
— Все гаразд?
— НІ! Тобто так! Просто… е-е… невеличка… проблема. Сантехніка, — наступну фразу дівчина прошипіла майже нечутно: — їбана…
— Можу подивитися?
— НІ!
Пауза. Довга. І підозріло ввічлива.
— …Що саме не працює?
Арія закрила обличчя долонями, здавлено всхлипнула, потім повільно видихнула, як людина, що йде на страту:
— …Злив.
— Злив не працює?
— Та-ак, — простогнала вона, відчуваючи, як у маленькій кімнатці раптом стало спекотніше. — А я… сходила…
Тиша.
— По-великому… — пискнула.
Мовчанка за дверима затягнулася. ДУЖЕ.
Вона вже була готова відкрити вікно й десантуватися з п’ятого поверху, коли він тихо сказав:
— Зараз полагоджу.
— НІ, НІ, НІ, НЕ ТРЕБА! БУДЬ ЛАСКА! Я САМА!
— Аріє. — його голос був рівним. Твердим. — Це всього лиш сантехніка.
— Це… це ганьба! НАЗАВЖДИ!
— Це… біологія.
Дівчина, ледь жива від сорому, опустилася на край раковини, притискаючи долоні до палаючих щік.
За кілька хвилин — скрип дверей. Він увійшов.
Арія різко відступила в кут, втупившись поглядом у стіну, немов школярка на покаранні, старанно вдаючи, що її тут взагалі немає. Вона молилася, щоб провалитися крізь підлогу.
Такемура підійшов із інструментами до унітазу з абсолютно незворушним обличчям. Жодного коментаря. Жодного погляду. Ніби лагодив кавоварку. Або дрон.
Він спокійно зняв кришку бачка, оглянув механізм, дістав провалену кнопку, підправив тяги, щось клацнув — і знову все поставив на місце. І ось — злив спрацював.
Шум води був гучним. Майже рятівним.
Арія заплющила очі, відчуваючи хвилю полегшення… і повного краху власної гордості.
Ґоро повернувся до неї з інструментами в руці — з тим самим обличчям непохитного роніна.
— Полагодив.
— Дякую, — прошепотіла вона, обернувшись до нього, але не піднімаючи очей. — Не дивіться на мене, прошу.
— Я волію не уникати союзників.
Вона нервово хмикнула, вимучено, відчуваючи на собі його погляд.
І тут він…
Простягнув їй маленький, старий, пожовклий стікер. На ньому маркером було намальовано… усміхнений унітаз.
— Знайшов під бачком, — сказав він. — Схоже, хтось із попередніх мешканців теж програвав у цій боротьбі.
І вийшов.
Арія залишилася, тримаючись за стікер, то чи ридаючи, чи сміючись. Десь усередині все ще вирувала паніка, але поруч із нею — щось дивне. М’яке. Дуже тепле.
***
— …І він просто… просто всунув мені цей стікер! — дівчина ляснула папірцем об стіл навпроти Місті, дивлячись на неї з виразом людини, яка пережила найганебніший момент у житті. — Уявляєш?! З УСМІХНЕНИМ УНІТАЗОМ!
Місті підняла брови, обережно взяла його двома пальцями, покрутила… і, на мить затримавши подих, захихотіла в долоню, намагаючись не розсміятись уголос.
— Боже… він намальований так, ніби щасливий, що зламався.
— Я відчувала те саме, — простогнала Арія, утикаючись обличчям у чашку чая.
— І Ґоро просто… мовчки все полагодив?
— Наче нічого й не сталося. З таким… з таким обличчям… — вона зробила театрально-серйозну міну, пародіюючи непохитне вираження Такемури. — Ніби він цим щодня займається. Наче це й є його робота. Коротше, після цього, — махнула рукою. — Мене нема! Я померла. Я офіційно привид.
— Ха-хах. Це дуже смішно, — стримано розсміялася Місті, злегка нахилившись уперед і обпершись на стійку.
— Це не смішно! — слабо заперечила Арія, уткнувшись чолом у долоні, але кутики її губ зрадницьки сіпнулися. — Це було… це було апокаліптично жахливо. Нікому не кажи, добре?
— Слово відьми.
Зображення того самого усміхненого унітаза :D Це посилання безпечне, клянусь!