Work Text:
Світло чарів тремтіло на кінчику її палички, коли Герміона прочинила важкі двері бібліотечного сховища. Цей сектор був зачинений ще з часів війни — занадто небезпечні тексти, надто темна магія. Але саме там вона його відчула.
— Ти запізнилася, — голос розітнув тишу, глузливий і низький, з легким шипінням, від якого шкіра на її шиї збурилась мурахами.
Драко вийшов із тіні. На ньому був темна шкільна мантія, і біла сорочка під ним виглядала так, ніби її хтось хапав і ґудзики були розстебнуті, Його погляд ковзав по ній, мовби вона — загадка, яку він давно мріє розгадати.
— Це незаконно, — буркнула вона, стискаючи книгу під пахвою. — Все, що ми робимо, суперечить правилам.
— Тобі подобається порушувати правила, Ґрейнджер, — прошепотів він, скорочуючи відстань між ними. — Особливо зі мною.
Його рука обережно торкнулася її зап’ястя. Герміона стиснула щелепу — і не відсахнулась. Навпаки — вона сама зробила крок уперед.
— Думаєш, я боюся тебе? — її голос був глухим, але твердим.
— Ні, — він зловісно усміхнувся. — Ти боїшся того, що відчуваєш, коли я поруч.
Його губи ледь торкнулися її вуха, і Герміона здригнулася. Від бажання. Від ненависті. Від того, що вже не могла відрізнити одне від іншого. Вони обидва носили шрами — на тілі й у душі — та цього вечора в бібліотеці не було ані війни, ані спокою. Була лише потреба.
Драко схопив її за талію, і Герміона, замість протесту, втупилася в його очі. Сірі, глибокі, небезпечні. Вона знала, що згорить — але вже було запізно тікати.
Їхні губи зустрілися у поцілунку, що був схожий на виклик. Його пальці ковзали вздовж лінії її стегон, під спідницею, гарячі й впевнені. Вона здригнулася — не від сорому, а від задоволення.
Вони злились у тиші, між старих книжок і заборонених томів. І кожне її зітхання гасилось у його роті. Їхні тіла були мов заклинання — дикі, пристрасні, заборонені.
Це була не просто пристрасть. Це була спокута.
Його руки стискали її стегна, коли вона сіла на стіл, що зітхав під вагою заборонених томів і їхніх гріховних тіл. Герміона закинула голову назад, губи ледь відкриті, а пальці — у волоссі Драко, з кожним рухом знищуючи його ідеальний вигляд.
— Скажи, що ненавидиш мене, — прошепотів він, притискаючись до її шкіри, що палахкотіла жаром.
— Ненавиджу… — задихано видихнула вона, втиснувшись у нього ще ближче. — Ненавиджу, що хочу тебе так, наче це остання ніч мого життя.
Драко зупинився. Його очі — повні пристрасті й болю — вдивлялися в неї так, наче він шукав там спасіння. Або виправдання.
— Ми не мали… — почала вона, але замовкла, коли його губи вп’ялися в її шию. — Мерліне…
— Ми повинні були, — буркнув він, проводячи язиком по чутливій шкірі нижче вуха. — Я чекав на цей момент із того самого дня, коли ти дала мені в пику в п’ятому класі.
— Тоді чому не зробив цього раніше?
— Бо не вмів торкатись і не ламати. А тепер… — його пальці повільно розстібали ґудзики на її блузці. — Я хочу вчитись. На тобі.
Герміона притягнула його до себе, губи шукали його знову, голодні, впевнені. У ній ще тремтіло відлуння сумніву — але тіло давно здалося. Вона знала, що між ними немає майбутнього. Але цієї ночі була тільки темрява, тепло, шелест тканини й обпалюючі дотики.
Його руки торкалися її наче святині. І навіть тоді, коли вона вигиналась під ним, стискаючи його плечі, Герміона раптом подумала: Це не просто бажання. Це — щось глибше. Зламане. Небезпечне. Моє.
Він увійшов у неї повільно, наче занурювався у сповідь. І коли вона закусила губу, намагаючись стримати крик — він прошепотів:
— Ти більше не мусиш мовчати. Тепер я хочу чути кожен звук, що ти створюєш.
Стіл поскрипував у такт їхнім рухам, а у повітрі залишився запах старих книг, вологи й потаємної жаги.
І коли вона вигукнула його ім’я — з таким відчаєм і пристрастю, наче це було заклинання — Драко Мелфой нарешті відчув, що звільнився від прокляття, яке носив у собі всі ці роки.