Work Text:
Таємниця життя і невідворотність смерті міцно пов’язані, переплітаються в єдиний цикл, що триває з прадавніх часів і закінчиться із останньою піщинкою в годиннику Всесвіту. У Коріна Ревека були неймовірні амбіції з якими не змогли миритися зашорені академіки Пілтовера – він збирався запустити цей цикл в зворотному напрямку. Він ніколи не вважав себе богом, але вірив, що для людського розуму не існує обмежень і немає таємниць, які б не можливо було розгадати. Всі явища світу піддаються емпіричному дослідженню і тоді єдиною проблемою стає час. Чи вистачить йому часу?
На предметному склі, під мікроскопом, Корін спостерігав як повільно згасає ядро клітини, руйнуються мітохондрії та рибосоми, як цикл обривається. Він зробив нотатки в журнал і скорегував формулу. Потрібно синтезувати цитоплазму, яка б підсилювала регенеративні функції і прискорювала ділення ядра, але клітина знову і знову відторгала мутацію. Корін не відчував розчарування – він ніколи не сподівався, що буде легко.
Можливо справа в клітинах. Не кожна клітина має потрібні якості, аби бути спроможною прийняти зміни. Йому критично не вистачало ресурсів, що сильно уповільнювало пошуки потрібних зразків. На чорних маркетах Зауну можна було знайти майже все, але для цього потрібні гроші. Багато грошей. Відволікатися на сторонні проекти, означало – втрачати безцінний час. Поки Оріанна спить, вона не відчуває ані страху, ані болю, ані сумнівів. Але і він не бачить її дорослішання, розквіту і нових досягнень. Поки Оріанна спить...
Заун гудів і непокоївся. Майже місяць тривали шахтарські протести. Видобуток копалин повністю зупинився, шахтарі вимагали кращих умов і кращої оплати. Місяць тому стався обвал через який загинуло з десяток робітників і ще більше скалічило, але адміністрація не надала жодних компенсацій, тож тепер шахтарі кинули роботу і вийшли на вулиці. З кожним днем їх ставало все більше, енфорсери розганяли протести, але марно, людей це не зупиняло. Корін намагався триматися осторонь, однак все частіше протестувальники переховувались в печерах.
Саме тоді він вперше зустрів Сілко. Сілко і Вандера.
Вони втекли до печер від енфорсерів, і у Сілко була травмована рука. Вандер незграбно намагався приладнати шину з палки і власного ременя. Сілко відчайдушно стримувався аби не завити від болю. Його імені Корін тоді ще не знав, але він знав Вандера. Він вже бачив Вандера в натовпі на протестах. Всі знають Вандера, його ім’я в усіх на вустах. Це Вандер очолював заколот. Це на нього, більше ніж на інших, полювали енфорсери. Тепер заколотник був близько від його власного сховку, а Коріну геть не потрібні були додаткові клопоти. Треба було здихатися цих двох якомога швидше.
– Ти робиш гірше. У твого друга вивих, а не перелам, – Корін вийшов до них з тіні. – Спочатку необхідно вправити суглоб.
Вандер підозріло подивився на нього:
– Ти той вчений. З Пілтовера, – це було не запитання, а ствердження.
– Я можу допомогти. Я не лікар, але знаюсь на фізіології.
– Нам не потрібна допомога топсайдера…
– Потрібна, – його товариш був блідий, як привид, і важко дихав.
Вандер глянув на нього із сумішшю провини, жалю і сумнівів.
– Він якийсь мутний, Сіл. Ти чув що про нього кажуть?
– Байдуже. Якщо може допомогти, хай зробить хоч щось…
О, Корін чудово знав, що кажуть про нього і його досліди. Чутки ширилися містом, все більше спотворюючись із кожним переказом. В Зауні його ім’ям вже лякали дітей. Він був вигнанцем в обох містах. І це б його повністю влаштовувало, як би не обмежувало. Тоді Корін ще не здогадувався, що саме Сілко стане ключем до нових можливостей. Худий і гострий наче лезо, з підведеними очима і розтріпаним волоссям, юнак справляв враження радше заграного в революцію романтика, ніж майбутнього лідера.
– Як тебе звати? – спитав Корін.
– Сілко.
– Що ж, Сілко, спочатку буде боляче, але потім стане легше. Я вправлю суглоб на рахунок три. Краще тримай свого друга міцно, – звернувся він до Вандера.
Корін зробив це на рахунок два. Сілко заволав від болю і відсахнувся в сторону, однак сильні руки Вандера втримали його на місці.
– Сучий син! – Сілко спробував пнути Коріна, але Вандер все ще його тримав у ведмежих обіймах. – Ти сказав на рахунок три!
– Невже? Я помилився, перепрошую, – Корін сховав посмішку, роблячи вигляд, що зайнятий бандажем. – Не знімай пов’язку і не напружуй руку три тижні.
Сілко буравив його сердитим поглядом, але біль в руці вже почав вщухати, тож зрештою він заспокоївся і трохи розслабився.
– Чому ти допомагаєш? Нащо тобі це? – спитав Вандер, пильно слідкуючи як Корін фіксує травмовану руку.
– Я теж не люблю топсайдерів, – відповів Корін, закінчуючи свою роботу. – Що ж, панове, я б сказав, що приємно було познайомитись, але насправді ні. Сподіваюсь вас тут більше ніколи не побачити – мені не потрібні зайві проблеми.
Корін підвівся і стримано попрощався.
– Докторе, – Сілко окликнув його перш ніж він встиг зникнути в темному проході печери. – Дякую.
Корін кивнув і залишив їх.
Вдруге вони побачилися значно швидше ніж Корін очікував. Він зіткнувся із Сілко на вулиці лихварів, де в крамницях можна було знайти рідкісні метали і сплави. В ті часи Корін не міг дозволити собі купити необхідне обладнання, тож йому доводилось буквально збирати все самостійно, з нуля. Сілко був сам, без Вандера. І без бандажа на руці.
– Докторе, вітаю, – він посміхнувся, демонструючи гострі зуби із нерівним прикусом. – Яка неочікувана зустріч! Радий вас бачити.
Після їхнього знайомства в печерах, це розшаркування посеред тісної вулиці виглядало глузливо.
– Ви зарано зняли бандаж, юначе, – строго відповів Корін, підігруючи світському тону Сілко.
– Рука вже загоїлась. Якби не ви, все було б гірше. Я ваш боржник.
– Так швидко? Це неможливо, – Корін із сумнівом поглянув на нього. – Ви дозволите?
– Так, звичайно, – Сілко закатав рукав і простягнув йому руку.
Корін оглянув ліктьовий суглоб – жодного набряку чи синця. Лікоть згинався плавно без хрусту і будь-якого дискомфорту. Він мимоволі зупинив увагу на тонкому зап’ястку і довгих пальцях – у Сілко були дуже гарні аристократичні руки, тільки загрубілі мозолі видавали в ньому звичайного шахтаря.
– Як це можливо? Минуло лише пара тижнів, – пробурмотів він, відпустивши теплу, шерехату долоню.
– То все відвар квітів – він пришвидшує загоєння ран і переламів, – пояснив Сілко, поправляючи рукав.
– Яких квітів? – не зрозумів Корін.
– Ну, отих лілових, що їх повно у ваших печерах. Ви не знали про їх властивості? В Зауні мамки дають цей відвар дітям, якщо ті травмувалися. Всі то знають.
Він дивився із легкою насмішкою – вчений академік і не тямить в ботаніці. Корін подумав, що дарма раніше не цікавився флорою Зауну. Що ж, тепер вона його неймовірно заінтригувала.
Шахтарські протести скінчилися – зрештою адміністрація пішла на поступки робітникамі задовольнила їхні вимоги. Це була значна перемога, котру святкувала половина Зауну. Це була перша велика перемога Вандера, після якої в нього стало ще більше вірних послідовників.
А Корін святкував перший значний прорив. Екстракт, виділений з лілових квітів, нарешті дозволив посилити регенеративні функції клітин – вони відновлювалися і ділилися. До певного моменту. Потім невідворотно наставало відторгнення і відмирання. Але всьому свій час.
За пів року Корін зміг вивести перший штучно створений в лабораторії живий організм. І хоча перша химера не прожила і дня, вже друга – протрималася майже три. Корін дбайливо виділяв найсильніші організми, для подальшого схрещування, і посилював їх життєві показники за допомогою квіткового екстракту.
Інколи Корін думав про Сілко. Як довго йому б ще довелося шукати доступний спосіб посилити регенерацію, якби не це випадкове знайомство? Тож коли вони побачилися втретє, можна сказати, що Корін був радий його бачити. Тепер Сілко сам прийшов до нього, цілеспрямовано шукаючи зустрічі.
– Ширяться чутки, що ви маєте нові ліки, докторе, – Сілко з цікавістю озирався в лабораторії, розглядаючи стелажі, обладнання та піддослідні об’єкти у формаліні. – Я хочу купити.
– Ціна досить висока, бо процес виготовлення складний, – Корін ходив за ним по п’ятах і ревно слідкував, аби незваний гість чогось раптом не розбив.
Сілко зупинився біля тераріума із останньою химерою і постукав нігтем по склу, намагаючись привернути увагу істоти.
– Цей екземпляр немає вух, абсолютно глухий, – повідомив Корін, скептично дивлячись на нього.
Сілко розчаровано фиркнув:
– І нащо воно таке треба?
Корін закотив очі і зітхнув.
– Нічого не чіпайте. Я принесу ліки. – сказав він, лишаючи Сілко самого.
Звісно, Корін навіть не збирався пробувати щось пояснити простому шахтарю. Він сумнівався, що Сілко взагалі має хоч якусь освіту. Але треба було віддати належне – той був першим хто не втік з переляку, як тільки побачив його експериментальні об’єкти.
Повернувшись, він знайшов юнака біля письмового столу. Той із цікавістю гортав його журнал.
– То ви намагаєтесь вивести істоту із необмеженою регенерацією… – Сілко відірвався від нотаток перед собою і широко посміхнувся. – Це ж фактично безсмертя. Ви шукаєте ключ до безсмертя? Як амбітно, докторе. Тепер ясно чого вас випхали з Академії.
– Ви зрозуміли це просто із записів? – здивовано уточнив Корін.
– Ну, тут у вас навіть картинки є, – Сілко знизив плечима.
– Вам не казали не пхати носа в чужі папери?
– То не лишайте їх на видному місці, – Сілко наблизився впритул, зухвало посміхнувшись. – Ви принесли ліки?
Корін мовчки вручив йому ампули. Він був роздратований, але ще більше заінтригований – Сілко виявився не таким вже і простим шахтарем.
– Виготовляється із тих самих квітів? – той знову посміхнувся, побачивши колір рідини. – Думаю, я заслуговую на знижку. З рештою, я вам про них розповів.
Авжеж Корін зробив йому ту бісову знижку.
Вже згодом до Коріна дійшли чутки, що Вандер непогано заробив на підпільних боях, звільнився із шахт і відкрив бар. Тепер стало ясно, навіщо Сілко приходив по ліки – він скористався ними, аби допомогти Вандеру швидко відновлюватися між двобоями. Він приходив по них ще кілька разів, і це випадкове знайомство поступово почало переростати в щось на кшталт приятелювання.
Пізніше Сілко розповів, що ще коли вони працювали в шахтах, зародилася ідея, створити місце для безпечних зборів. Де люди б могли вільно обмінюватися думками та ідеями, і куди б енфорсери не мали доступу. Так і вирішили поєднати приємне з корисним.
– Я б тебе запросив на відкриття, але, думаю, Вандеру це б не сподобалось, – сказав тоді Сілко.
– Я б прийшов, але думаю, що це б не сподобалось мені, – відповів Корін.
Антипатія Вандера була йому добре відома, хоч він і не зовсім розумів її причини. Не те щоб вони його взагалі обходили.
А потім справи в барі пішли так добре, що його спробував віджати хтось із місцевих баронів. З бароном швидко розібралися, але це коштувало Вандеру двох зламаних ребер і дірки в легенях. Сілко обійшовся лише поверхневими забоями і йому вистачило сил дотягнути Вандера до Коріна. Вандер не був у захваті, але і не мав якогось вибору.
Далеко не всіх в Зауні цікавили незалежність та демократія. Ніхто з авторитетів не збирався поступатися владою та сферами впливу. Більшість цікавили лише прибутки.
– Знаєш чого вам не вистачає? – сказав Корін Сілко, поки Вандер відходив від наркозу після операції. – Ідеї котра б всіх об’єднала. Вільний Заун – це ваша з Вандером мрія, і можливо невеличка купка послідовників її поділяє, але більше ніхто в неї не вірить. Заун стане вільним, тільки коли ця мрія почне жевріти в абсолютно кожному.
– А ти в це віриш? Віриш, що це можливо?
– Вибач, але мені нема діла ані до Зауна, ані до Пілтовера. У мене інші пріоритети. Але я зроблю для тебе все, що зможу. Не для Зауну. Для тебе.
З часом Корін почав розуміти, що Вандер, можливо, і очолює підпільний опір, але організовує його саме Сілко. Сілко знав кого завгодно, міг знайти що завгодно, і вмів маніпулювати інформацією. Вандер мав силу і харизму, які приваблювали людей і змушували йти за ним, але за Вандером стояв Сілко, і саме він вирішував, куди скерувати цей натовп. Інколи Коріну ставало цікаво, чи сам Сілко усвідомлює свою роль в повній мірі.
Він слідкував за рухом опору і цими двома. Вони здавалися друзями не розлий вода, хоча в їх поглядах явно були розбіжності. Спочатку Корін не розумів навіщо Сілко ховається за Вандером. А потім зрозумів, що не ховається. Насправді, Сілко також вабили сила і харизма. З часом Корін навіть почав вважати, що без Вандера Сілко б досягнув значно більшого для Зауну. Вандеру не вистачало рішучості в діях, його ідеї набували популярності, але так і лишалися ідеями. Сілко ж був значно дієвішим, але його стримував Вандер. Одного разу Корін навіть так прямо йому про це і сказав.
– Якщо ви хочете змусити Пілтовер слухати вас, ви повинні бути дуже гучними. З Вандером ви гаєте час.
– Нам вже вдалося значно покращити умови для шахтарів і добитися соціальних субсидій. Ми змусили їх профінансувати нову школу і лікарню, – відповів Сілко
– Але ви жадаєте повної автономії.
– Наразі у нас нема на це ресурсів. Ніхто в здоровому глузді не відмовиться добровільно від такого сировинного придатку, як Заун. Спочатку потрібно наростити сили.
– І ти думаєш Вандер наважиться на відкриту збройну конфронтацію? – скептично уточнив Корін.
– Ні, але я розумію чому, – Сілко роздратовано піджав губи. Він не любив, коли Корін починав прискіпуватися до Вандера. – Можливо ми знайдемо спосіб уникнути кровопролиття. Для цього просто потрібні вагомі важелі.
– Це твої слова чи його?
– Займайся, краще, своїми дослідами, докторе.
І Корін займався. Йому знадобився ще не один рік дослідів, аби продовжити тривалість життя химер хоча б на місяць.
Ріо був сорок другим експериментальним об’єктом. Нова форма життя, яка протрималася довше всіх. Ріо став можливим завдяки тому, що Сілко дістав йому рідкісний електрофорез для лабораторії та кріокапсули для зберігання зразків днк.
Інколи він думав, що варто познайомити Сілко з Оріанною. Нехай навіть вона поки і спить.
Корін все частіше думав про Сілко. Напевно, той був єдиним з ким можна було спілкуватися на рівних. Сілко цікавився дослідами, легко розумів пояснення, міг підтримати конструктивний діалог і підкинути нові рішення. У нього був нестандартний і свіжий погляд на речі. З ним було приємно мати справу. Йому личило довге волосся, котре сильно відросло за роки їх знайомства.
На жаль Сілко навідував його дуже рідко і виключно у справах. І Корін чудово здогадувався про справжню причину таких рідких візитів.
Вандер не довіряв йому незважаючи ні на що. Вандеру не подобалися його досліди. Вандер не хотів, щоб Сілко з ним спілкувався. Поступово їхні стосунки були цілком очевидними для Коріна. Він помічав червоні плями на шиї Сілко і сліди від дужих великих рук на тонких зап’ястях. Очевидно, Вандер не вмів розраховувати силу. Або спеціально лишав мітки.
Корін постійно нагадував собі, що особисте життя Сілко його взагалі не повинно обходити. Тим паче, здавалося, що самого Сілко все влаштовувало. Легше сказати, ніж зробити.
На щастя Корін був достатньо зайнятий експериментами і новими дослідженнями лілових квітів, аби зациклюватися на не важливих речах. Однак в ті рідкісні дні, коли Сілко ненадовго з’являвся, а потім знову його лишав, Корін не був здатен зібрати думки до купи і не міг вже нічого робити. Напевно, добре, що Сілко навідувався не часто, інакше працювати стало б взагалі неможливо.
Непомітно Заун почав рясніти графіті з власним гербом і слоганами за незалежність. В людей з’явилися зелені стрічки. Спочатку їх носили тільки на руках як браслети, потім почали чіпляти буквально на все: картузи, петлиці, пояси, торби. Майже в кожного можна було побачити зелену стрічку.
Коли вони бачились в останній раз перед повстанням, Сілко був у неймовірно піднесеному настрої:
– Сьогодні ми творимо історію, Коріне!
– Про що ти?
– Ми готуємо велике повстання. Ти був правий – перш ніж переходити до рішучих дій, мрія про вільний Заун мала стати мрією кожного. І в нас вийшло, ми розповсюдили цю ідею серед всіх мешканців, – коли Сілко говорив «ми», він завжди мав на увазі себе і Вандера.
– Стрічки і гасла на всіх стінах? То це ваша робота? – уточнив Корін.
– Так. Вважаю, що спрацювало бездоганно. На вулицях майже неможливо знайти людину без стрічки. Ми об’єднали Заун. Сьогодні друкарні отримали шаблони листівок з інструкціями, місцем і часом. Скоро ці листівки заполонять провулки.
– Енфорсери обов’язково дізнаються. Вони будуть озброєні і готові.
– Але вони нічого не зможуть зробити проти об’єднаної нації. Однак тобі краще до того дня не відсвічувати, бо всі знають що ти з Пілтовера. Відношення до топсайдерів наразі вкрай вороже.
Корін – вчений, людина науки, чистого розуму і логіки. Він ніколи не вірив в такі поняття як передчуття і інтуїція. Але передчуття у нього було препаскудне. І його не обходила власна безпека. Паскудне передчуття було щодо всієї затії.
– Я так розумію, що марно просити тебе не ходити на цей протест? – уточнив він похмуро.
Сілко тільки розсміявся і поплескав його по плечу.
Це був останній раз коли Корін бачив, аби той сміявся так щиро і невимушено.
Корін чудово пам’ятав той день. Це був такий гарний і сонячний день, сповнений нових сподівань і віри в майбутнє, за котрим настала темна і кривава ніч, осяяна відблисками пожеж, розстріляна з рушниць, наповнена криками жаху і розпачу.
Як добре, що Оріанна спить і цього не чує і не бачить. Як добре, що Оріанна спить і не прокинеться від цього хаосу.
Корін бачив все що відбувалося на мосту, спостерігаючи з найвищого пагорба Зауну. Він відчайдушно хотів бути там, поруч із Сілко. Але він не міг покинути Оріанну, він не мав права так ризикувати. Він міг тільки сподіватися, що Вандер зможе захистити Сілко. Мусив захистити.
Світанок був холодним і вбивчо тихим. Заун скорботно мовчав. Не співали птахи, не чутно було вітру, навіть річка принишкла серед скелястих схилів.
Коли Корін побачив Сілко, єдина його думка була: «Дяка богам, живий».
Не те щоб він вірив в богів.
Сілко ледь тримався, обличчя було спотворене жахливою раною. Корін не міг із впевненістю сказати, наскільки той був при тямі – Сілко майже не реагував на звертання і нічого не казав.
Корін говорив із ним весь час, поки вкладав на стіл, поки роздягав, оглядаючи на наявність інших травм, поки колов наркоз.
– Це нічого… все буде добре… головне – ти живий… молодець, що дістався сюди… тепер все буде добре… все буде добре…
У Коріна не тремтіли руки. Його руки тремтіли тільки раз в житті, коли він намагався знову і знову запустити серцебиття Оріанни, але з тих пір вони ніколи не тремтять. Він втратив лік часу і не міг впевнено сказати скільки годин боровся за пошкоджене око Сілко. Якби Сілко забарився ще на пару годин, токсини б роз’їли плоть до кісток. Загоєння буде важким і довгим. Око не підлягало повному відновленню, аби зберегти зір, Корін вживив кришталик однієї зі своїх химер. Щоб мутація прижилася, Сілко потребуватиме постійних ін’єкцій. Але це все дрібниці. Він живий і він буде бачити. На щастя жодних інших травм, окрім синців на шиї і забоїв, на ньому не було.
Корін тільки не розумів звідки токсини. Невже енфорсери використали проти заколотників хімічну зброю? За його часів в Пілтовері не було таких розробок, але все могло змінитися. І найважливіше – чому Сілко прийшов сам? Невже Вандер загинув? Корін чудово знав, що найстрашніше в мертвих – живі, котрих вони лишають по собі. Пережити втрату партнера для Сілко буде значно важче, ніж пережити втрату ока.
Сілко приходив до тями кілька важких днів. Його то кидало в жар, то морозило. Він то марив, то кричав від болю, то провалювався в забуття на потужних знеболювальних. В нього була сильна інтоксикація. Корін не відходив від нього і терпляче чекав, коли цей кошмар мине. На щастя, Сілко був молодим і сильним, значно сильнішим ніж виглядав, організм відчайдушно боровся за виживання. Хоча кілька разів довелося його зв’язати, аби він не здер з обличчя пов’язку.
Корін зітхнув з полегшенням тільки коли на третій ранок побачив осмислений погляд. Криза нарешті відступила. Сілко був зовсім слабкий і блідий, але дихав спокійно і рівно, та зміг самостійно сісти. В першу чергу він попросив води і дзеркало.
– Я хочу подивитися… зніми пов’язку, – голосові зв’язки ще не повністю відновилися, але Сілко говорив впевнено і рішуче.
– Рана ще свіжа… краще почекати.
– Зніми, – хрипло наказав той.
Корін послухався – сперечатися було марно.
Сілко довго мовчки розглядав своє відображення: потворні запалені шрами на пів обличчя, потріскані пересохлі губи, сплутане брудне волосся. Він повільно підняв руку і затулив долонею здорове око, дивлячись на себе тільки через чорну зіницю. Замість звичайної блакитної райдужки, нове око наче палало вогнем.
– Тепер я монстр, докторе… спотворене чудовисько, подібне до твоїх химер, – він схилив голову на бік, вдивляючись у цю нову для себе темряву. – Ну, як? Все ще тобі подобаюсь?
Корін розгублено кліпнув.
– Я ж знаю, що вже давно подобався тобі… але, певне, тепер вже я менш привабливий.
Корін промовчав і повільно сів на край ліжка, обережно забрав з холодних пальців кляте дзеркало, відкладаючи його в сторону. Перед ним була зовсім інша людина. Це був новий Сілко. Старий, очевидно, не вижив – він помер, або ще на тому чортовому мосту, або вже на його операційному столі. Він помер і переродився у щось нове, у щось значно сильніше і досконаліше. І заперечувати очевидне не було жодного сенсу.
– Ти бездоганний, – тихо відповів Корін, погладивши його щоку і заправивши за вухо неслухняне брудне пасмо – Ми спалимо Пілтовер. Я знаю мережу підземних катакомб, ми закладемо вибухівку і відправимо все кляте місто в пекло…
– Це зробили не вони, Коріне, – Сілко раптом гірко посміхнувся і торкнувся пальцями синців на шиї. – Це зробив Вандер.
Корін мовчав, намагаючись усвідомити почуте. Сілко досі марить? Як таке взагалі було можливо?
– І ти його не чіпатимеш. З рештою, я сам все зруйнував. В мене більше не лишилося нічого… – Сілко ліг назад на подушку, втомлено закриваючи вціліле око.
– Ми поговоримо про це, коли тобі стане краще, – відповів спокійно Корін. – Схоже, то буде довга розмова. Але якщо в тебе більше нічого немає, то й нема куди поспішати.
Сілко підвів голову і глянув на Коріна. Він дотягнувся до його руки і стис її пальцями, вкладаючи в цей жест все, для чого не знаходив слів, аби сказати.
Можливо справа в людях. Не кожна людина має потрібні якості, аби бути спроможною прийняти зміни. Але Сілко мав все необхідне.
На предметному склі, під мікроскопом, Корін спостерігав як повільно зростає ядро клітини, як мутують органели. як клітина збільшується і в ній прискорюються всі обмінні процеси. Він зробив нотатки в журнал і підняв голову, подивившись на Сілко. Той роздивлявся своє нове відображення в наполірованому мідному компресорі. Поправив зелений жилет і краватку на шиї, пригладив коротке волосся. Затримав увагу на шрамах, котрі ще не зарубцювались, і, зрештою, повернувся до Коріна та всівся на найближчий стілець.
– Пам’ятаєш, якось ти сказав, що зробиш для мене все що зможеш? – спитав Сілко. Він дістав з кишені сигару і підкурив від паяльника.
– Що в тебе на думці? – Корін спостерігав як той із задоволенням набрав дим в рот і випустив пару кілець.
– Це стосується твоїх останніх спостережень, що ліловий екстракт має не тільки регенеруючі властивості, але й значно посилює витривалість, швидкість та реакцію організмів, – Сілко взяв зі столу ампулу із лікувальним концентратом і струсив її, роздивляючись, як рідина замерехтіла на світлі. – А як щодо того, аби зробити сильнішими і витривалішими людей?
Корін задумливо подивився на свої останні нотатки в журналі і потер підборіддя.
– Так… думаю, це можливо, – відповів він.
– Чудово, – чорна зіниця, пошкодженого ока, хиже спалахнула. – Тоді зроби мені нездоланну армію, Коріне, і я забезпечу тобі необмежені ресурси для твоїх дослідів.
– Гаразд, – Корін кивнув. – Буде тобі армія.
Оріанні, мабуть, це б не сподобалось. Але, зрештою, вона спить.