Work Text:
Сонхва дивився собі під ноги, не розуміючи, як він досі стоїть. Не розуміючи, що він нарешті щось розуміє. Вистава пройшла як зазвичай, але це якщо раніше йому вдавалося помітити, що для нього таки звично. Зазвичай, у нього не було спогадів. Зазвичай, йому не доводилося самому рухати своїм тілом. Зазвичай, він не бачив і не думав. Тепер він думає? Стороннє, зовсім незрозуміле відчуття з'явилося раптово посеред вистави. Він був нічим і ніким, а потім вмить став кимось. Чи то він досі лишається чимось? Тепер Сонхва бачить і розуміє, що бачить. Якби він знав назви предметів навколо нього, чи назви людей, він би точно назвав їх. Однак, він не знає нічого – йому ніхто не пояснював нічого з самого дитинства. Від самого його народження.
Він пам’ятає, як раптом на сцені відчув шум. Здається, люди це називають музикою. Чи то були оплески. Сонхва погано розрізняє їх. Хонджун його не вчив цьому ніколи. Хонджун називав його неперевершеним і розповідав, як сильно він ним пишається. Можливо, треба було запитувати у Хонджуна більше і частіше. Але ж, він до сьогодні не вмів говорити, і не знав, що міг колись щось запитати. То він таки може говорити?
Від початку цього дивного відчуття, якщо це таки воно, Сонхва не знав, на чому зосередитись. Сонхва не знав, що він таке, і як йому це вдається. Мати думки для нього – інородне. Якщо це те, що всі люди проживають щодня, він би ніколи не хотів бути людиною. Якби ж тільки його тіло не сковувало його розум, який намагався знайти пояснення тому, як він, той самий розум, таки з’явився.
Цікаво, а люди народжуються такими ж? Без думок, без можливості бачити, чути, рухатися за власною волею. Сонхва таких людей не бачив – вони всі живі. І тепер він, здається, теж. Якщо його можна таким назвати. Його тіло не змінилося – воно таке ж деревяне, яким було від самого народження. Він завжди був таким, чи не так? Чи, можливо, у нього був інакший розум, скажімо, батько того, що вирішив замінити його зараз. Це тому він нічого не пам'ятає, окрім останніх кілька десятків хвилин. Звісно, це сказано відносно – для Сонхва відчуття часу те саме, що для нас відчуття прострації. Він все своє існування провів дивлячись в одну точку, не закриваючи очей, і рухаючись лише тоді, коли за нього вирішать. Точніше, вирішить – Хонджун завжди все за нього вирішував. Але Хонджун завжди був до нього добрим. Завжди здмухував з Сонхва пил, завжди приділяв йому уваги більше ніж іншим. Чи це Сонхва лише здається. Зрештою, він міг бачити лише Хонджуна, і нікого навколо. Окрім як під час вистав, де він бачив інших. Таких як він самий. Таких самих з дерева і з неживим поглядом. Вони розуміли його найкраще, навіть краще за Хонджуна, який, здавалося, знав про нього все.
Ось тільки, він не пам'ятає коли саме вони зустрілись і як. Здається, Сонхва вже тоді був дорослим, бо свого дитинства він не пам'ятає зовсім. Напевно, він знає Хонджуна все своє життя, з часів, коли в ньому ще не було душі. Сонхва знає – Хонджун завжди з ним розмовляв, але чомусь Сонхва ніколи не чув ні слова. Можливо це тому, що він тільки з'явився на цей світ, як звичайна людина. Але він не людина. Він не мав би думати, не повинен був розуміти. Що він таке – він не мав би ніколи дізнатися. Якби мав, то Хонджун би розповів йому, правда ж? Навіть якби Сонхва ніколи б не почув.
Кожен звук досі лякав його, однак щось підказувало йому, що поворухнутися, означає втратити можливість розуміти. Самі думки лякали його ще більше. Він до них не звик – його голова завжди була пустою. Точніше, бездумною, а ще точніше – він взагалі не мав би знати, яка його голова. Вона проста, вирізьблена з дерева, як і він сам. Він неживий і ніколи не мав би знати, що таке живе, а що неживе. Але позбутися думок видавалося ще страшнішим – це означало б померти. Сонхва називав це “перервати чужі розмови, що голосили йому на вухо”. Це вони розповіли йому, що він тепер вміє чути і бачити, і думати, і відчувати. Однак, він не знав, що саме відчуває – ні назв емоцій, ні чим кожна з них виділяється. Йому здавалося, що всі навколо такі ж самі. Принаймні ті, що схожі на нього. Але чому ж тоді всім байдуже? Якщо вони схожі, то чому ніхто з них не бажає дізнатися про усе невідоме навколо? А що як, такі як він, більше не схожі на нього? Що як тепер їх розділяє прірва свідомості, яку Сонхва ніколи не бажав би перетинати. Лишатися в незнанні, що ти взагалі існуєш, набагато легше. Тепер Сонхва знає, що він щось знає і це все ускладнює.
Серед тих розмов він чув то щось про Хонджуна, то щось про себе самого, то щось про кімнату, в якій він знаходиться, а хтось розповідав про вистави. Хтось гучно плескав у долоні, а хтось тихо шепотів “ти найкраще моє творіння”. Кожен з голосів плутався один за одним, і Сонхва не міг визначити, кого ж таки варто слухати. Здається, всі вони говорили щось надто важливе, але розчути у цьому балагані, хоча б декілька знайомих слів було складно.
Сонхва. Це його ім'я. “Це я”.
“Хто мене так назвав?” – Хонджун.
“Хто такий Хонджун?” – …
Хонджун на Сонхва не схожий – це те, що він усвідомив одразу. Якби у нього було серце, напевно, воно б вже затужило. Але Хонджун завжди поруч, тому він і не зовсім чужий, навіть якщо вони різні. Хонджун завжди був усюди, але ніколи не пояснював чому. Хонджун буде єдиним, кого Сонхва вважатиме рідним ще задовго до того, як зрозуміє, що таке спорідненість.
Сонхва відчував своє тіло, яке точно не мало б волі рухатися саме по собі. Це завжди робив Хонджун. В руках Хонджуна він завжди був особливо піддатливим – більше ніхто його чомусь не торкався. Однак зараз, кожен його шарнір належав йому – якби тільки Сонхва доклав зусиль, він би міг поворушити своїми пальцями сам. Хоча для нього, що пальці, що ноги, що живіт – одне й те саме. Як і з усім навколо – все зливалося в одне, і водночас було всім. До того, як він вперше спіймав чийсь голос – він і сам був єдиним з усім навколо. Нічим не виділявся, і ніяк про себе не давав знати. Так йому здавалося.
Голоси навколо починали затихати – Сонхва втупився у підлогу не відриваючи погляду. Ось це його звичайне. Стояти, не рухаючись, не думаючи і не задумуючись. Робити вигляд, що він чує, що йому каже Хонджун. Тепер йому доведеться робити вигляд, наче він пам'ятає все, що він колись розповідав. Напевно, він буде розчарований, коли дізнаєтся, що Сонхва просто все забув. Чи то ніколи навіть не запам’ятовував. Сонхва не знає значення слова “розчарований”, але чомусь це здається йому важливим. І, можливо, він би не хотів, щоб Хонджун так почувався, однак хотів, щоб Хонджун йому все пояснив.
Зрештою, це ж він його створив.