Work Text:
Він крутить губами, — крутить незадоволено — скошуючи обличчя, мов персонажі карикатур свої голови в гострих кутах шиї, являючи зацікавлення й інтригу. Крутить палець між рядів цифер: ряди зірок у лозиновім плоті небес.
Джунхьок тисне одиницю — нема нічого, ніякого руху, він все ще кроками торкається землі позбавленої підошв Докчі, систематична тиша обірвана шепотом чорно-білих крил: абстрактне кіно. Джунхьок тисне двійку і ліфт світового стану рухає його вище, відчуває суміш запізніло розспізнаної тривоги — значить, ще живий. Він відчуває живе бажання повернути йому невласне, один із трьохсот [скількись там] випадків його бажання тримати щось міцніше меча — ще живий. Джунхьок думає про Докчу, бажаючи врешті побачити дно безкінечності за мілілітрами терпких, мов дотик ангельського пірʼя, слів і життів. Йому здається, що озираючись, не побачить нічого крім власного, але не свого, відображення — рецензія попередньості та спойлер усього милого й любого, де знаєш «що», але продовжуєш, щоб дізнатися «як» — щось геть не його, думає Джунхьок; щось із шершневого кубла породжень в ньому з тіней лінії щелепи Докчі.
Джунхьок тисне на трійку і згорає: як метеорит і молитва на окровʼянілих губах, полишаючи за собою гарячі хвости сорому й світлових років. Відчуває, як виливається в щось геть інне, протхле й холодне, до байдужого невміле, втім просотане бажанням повернути Докчу — ще живий. Ще живий, бо хоче щось занадто примиренне і невисоке — володіти, мати, знайти й чути будь-що будь-яким тоном голосу чи рівня крику; одержиме. Дотліває. Тисне на чотири і існує, обертає сонце з місяцем — усе навиворіт.
Перед Джунхьоком відкривається двадцять кольорових стрічок, мов шкільні канати на фізкультурі — й справді до неба закріплені, як крила, підрізані. Він озирається, не знає, але сяйво спонукає припустити, що Докча тут і підніматися вище поверхом долі доволі: між зміями й межами, контурами й кордонами, між сповненими запахом одеколону пустотами одягу й тіла.
Раптом, [втрачати], думає Джунхьок, нагадує потопельника в чаші вина — прикро й гнітюче. Раптом, здається, він буде тиснути на цифри до скону й довіку — щораз на один більше та жодного разу не ближче до Докчі — життя мало, нема часу. Начебто на потрібному поверсі неба оголосять обідню перерву, виставивши перед носом холодну табличку з десятизначними числами, змушуючи згорнутися на порозі, мов орігамі в тисячі журавлів, сподіваючись, що за тисячу першим зʼявиться прогріх і втрачена можливість.
Джунхьок їде на пʼятий і за спиною тисне, мовби завжди було чому розправитись, але це уникало Джунхьокової уваги — прямо як Докча, думає він. Ще живий, думає Джунхьок, занадто живий, залишаючи бажання при собі, як усе, що він не казав, але скаже, щойно побачить його. Чи не скаже. Не скаже. Не сказав, бо не живий, виявляється — обдурений собою самим же, як сталося.