Work Text:
— Чекай, чекай, Торте, то це ж у тебе день народження сьогодні! І шо, і де?
Обидва Києва: і Торт, і Вечірній, тільки озирнулися. Першим озвався Торт: з них, побратимів, він був старший і більшій, а те, що ніжний та в деяких моментах доволі крихкий, так це було його особистою справою і нікого не обходило. Хіба що побратима.
— У Вечірнього теж днюха. В один день примудрилися.
Командир перевів погляд на другого іменинника. Той, весь золотий від виблисків шурхотливої термоковдри, врешті-решт зумів її згорнути. Блискуча фольга липла до пальців, чіплялася до лиця, відмовлялася пакуватися на місце. Так і здавалося, що Вечірній закрутився в неї навмисно, шукаючи спогадів про те, як це приємно — бути замотаним в цукеркову фольгу. Немов раптово вирішив повернути довоєнні часи та свою, колись цивільну, сутність.
Але, на жаль, ані Київський Торт, ані його побратим, друг і, за чутками, навіть далекий родич не могли собі дозволити такого щастя, як цивільне життя. Принаймні, не допоки ворог ще тягнувся гидкими загрібайлами до святого, що вони оба мали в серці. А мали ж немало.
— Ну, то й що? — цілком логічно запитав Командир. Ці двоє завжди були ніби трохи окремо від всіх, і просто зараз він не дуже розумів, чого б це їм, як всім нормальним бійцям, не бути трохи зарядженими передчуттям радості, абсолютно нелогічної та все ж непереборної. Коли ще і відчуваєш цю майже дитячу насолоду чекання дива, як не на Новий Рік та на власний день народження? — Чого десь не відпросилися, я б пустив?
— Та ми ж не святкуємо, — за обох пояснив Вечірній. — Вже якось іншим разом. Хай хлопці не сердяться, я б залюбки, та оцей ось, бач, суворий…
Він злегенька штовхнув Торта під пишний бік. Броня на тому аж загула. Ще б пак! Коли твоє начиння складається з крихкого ніжного безе та масляного крему, що тане навіть від необережного погляду, тут навчишся себе пильнувати.
— Про мене, йди та святкуй, — незворушно дозволив Торт. Він все колупався в розбитій рації, обережно ладнаючи хитромудре електронне начиння. — А я оцей безлад дозбираю.
— Та вже давай удвох, ти своє, я своє, — примирливо протягнув Вечірній та знову заходився біля медичної укладки.
— Оце ви, звичайно, два обормоти, шо з вами робить… — Командир почухав підборіддя і вирішив одразу за всіх, як був навчений: чітко, швидко та безапеляційно. — Обоє сьогодні до ранку вільні. В приказному порядку. Святкуйте, відпочивайте, тільки без всяких там П’яних вишень, зрозуміло? Геть звідси! Якось вже робота добу перечекає. Наказ ясний?
Торт набурмосився, а Вечір на радощах запхав-таки вперту фольгу до медичної укладки, яку збирав, розігнувся і відповів:
— Як день. Дякуємо, командире.
Той, навіть коли вже крокував далі у своїх незчисленних командирських справах, чув невдоволене бурчання Торту:
— А що, вже Бабаїв цей клятий вигнали весь? Оце знайшли час відпочивати…
Вечір, що сприймав ту буркотню як вітер чи дощ, так само спокійно заперечував:
— Годі тобі. Відпочинок і активний буває. Ну-мо, йди сюди, трошки підплавим тобі шоколадку, та й крем вже давно стоїть… тьху ти, та не в тому сенсі, хоча теж, звісно, стоїть…
Командир швидко пішов далі, аби не чути. Що ці двоє сплять і мають довгу, непросту і дуже інтимну історію, він дізнався ледь не в перший день, як отримав цю солодку парочку до підрозділа, і деякий час це було проблемою. А потім припинило. Які б там складні стосунки не пов’язували цих двох, а клятий бабаїв — себто, московитську бабаївську кондитерку з усім її гидотним виробництвом: дубовими карамельками-десантницями, армадою неїстівних соєвих плиток, сивих від пальмової олії, неймовірної кількості кострубатих зайців, ведмедів та дідів Морозів, загорнутих у мерзенну російську “цифру” з триколорними наклейками, — всю оцю і ще багато якої гидоти обидва Києва лупили тільки в путь.
Переважно — в останню путь. Для окупантів.
Допоки це було так, Командир не дозволяв внутрішньому мармеладному шару власної душі коливатися та танути у питаннях, що не мали сенсу. Як так трапилося, чому. Чи справді однакове прізвище — Київський, — означає, що ті двоє хоч і віддалені, а все ж родичі. Чи це має значення, враховуючи той факт, що обидва чоловіки. І які чоловіки! Ніжні столичні зефірки мали б шикуватися в черги за їхньою увагою, вже не кажучи про тендітні вафельки! Ті, певно, мусили б плавитися від одного погляду.
Але тут, майже на ЛБЗ, не було зефірок і вафельок. Тут навіть цукерок, за великим рахунком, вже давно не було. Всі вони — різноманітні українські солодощі, — зараз тимчасово відклали свої довоєнні справи, бажання та мрії. Забули про відпочинок. Відставили убік плани на життя. Страшний бабаїв з усім своїм мерзенним військом ліз на них зусібіч, отримував по зубах, пер знову, скиглив від ненависті, намагався понівечити все і всіх, до кого долізав, обіцяв дістати-таки із глибоких шахт найстрашнішу свою зброю, так званий “Орєшнік”, і рознести вщент все живе…
Ті лякалки вони всі сприймали з великою долею гумору, звісно. Ділили на вісім, а хто й на дванадцять. Вечірній Київ взагалі на тридцять дві, за числом цукерок у коробці. Мабуть, тому і був такий легкий на підйом та страшний для ворогів. Втім, його побратим, що все сприймав серйозно, а теж був ніяк не подарунок. Обоє добре вміли піклуватися про суміжні підрозділи, і погано — про себе.
Тому, власне, Командир їх і погнав у короткострокову відпустку. Інколи навіть найкрутішим хлопцям треба було давати перепочити від всього цього страхіття. В цьому Командир, шоколадний батончик з великим досвідом, високим відсотком какао таі аж чотирма міцними лісовими горішками, був цілковито впевнений. Навіть навпаки, за найбільш крутими та самовідданими як раз і доводилося слідкувати, аби не загнали себе вщент, а хоч трохи ковтнули волі. Навіть якщо пручалися і доводилося це робити силоміць. Хай хоч дух переведуть, а що вже там буде неуставним порядком, так це їхня особиста справа. Якщо без спирту, то і мать його так, нехай. Бо ще нуга від перегріву закипить, і що тоді його робити?
До ранку обох киян було звелено не чіпати. Ніхто і не чіпав, навіть близько не підходив до їхньої схованки на двох: зручної та невеличкої, мов жерстяна коробка монпансье, та такої ж непримітної, бо замаскована була як треба.
Слід зазначити, що часу ці двоє дарма не втрачали. Дурних, бач, не було.
— Горіховий, розкішний… — гаряче шепотів Вечірній Київ, налягаючи на білий, хрумкий, якийсь аж ніби янгольский бік майже-тезки. Київський Торт відчував, як тане масляний крем, а його окраса і гордість, дві червоні мармеладки, небезпечно перехилились з візерунчастої маківки кудись убік. — Такий пишний, гарний!
— Та мовчи вже, — ледь чутно казав Торт, а нахабний Вечірній Київ, торкаючись його шурхотливою золотою фольгою — і не полінився ж намотати на себе ту майже довоєнну украсу! — присунувся до нього ще ближче і шепотів, шепотів… таке шепотів, що горіхове безе ледь не тріскалося. П’янким трунком затягало всього зсередини, хоч в рецептурі Торту і не було вишень в коньяку. Було в ньому десертне вино, та й того зовсім мало, а відчував себе Торт так, ніби його цілком просочили в міцному солодкому лікері.
— А які горішки, — захоплено і палко зауважив Вечірній Київ, і так, кожен з тих горішків аж бринів від насолоди. — Тверді. Надійні. А мій відчуваєш? Подобається?
Ясна річ, Київський Торт відчував, ще й як. І так, йому дуже подобалося. Вони з цим нахабою зійшлися ще до війни, довго залицялися, ще довше притиралися один до одного, а потім якось виявилося, що довжелезна черга до військкомату стає вдвічі швидшою, якщо стояти в ній вдвох. З тих пір разом і воювали, лупцючи клятий бабаїв та хижо поглядаючи на страшну махину фабрики Рот Фронт. Чого тільки та гидотна фабрика не виробляла: і стріляючий цукор, і страшні стріли-метеори, і стада “мішек на сєвєрє”, і загарбницькі загони карамельок з характерною назвою “а ну-ка атнімі”...
В народі той невпинний осередок жахіття кликали червоним октябрьом. І був той “октябрь” не просто ж так кривавий. Торт ненавидів його всім серцем. Всі вони ненавиділи.
Просто зараз Торту треба було набратися сил. Обійняти Вечірнього і бодай на якусь мить забути про те страшне, що точилося навколо. Про всі ті небезпеки, гіркі спогади та назавжди втрачені обличчя, місця, миті і можливості, які позабирала клята війна. Торт спробував знову подумати про Вечірнього, згадати щось приємне, ще довоєнне: як вони тоді ходили рука об руку вздовж ковзанки на рідній фабриці, як новорічна ялинка сяяла мирними, геть не страшними червоними і зеленими вогниками, як ніжно шурхотіла фольга-золотинка на неприм’ятій коробці з малюнком нічної площі та пам’ятника славетному гетьману, та все чомусь згадувалось інше.
Який Вечірній був збуджений та майже веселий в перші дні війни.
Як швидко змінив розкішне золото вбрання на мультикамний однострій, що його тоді підігнали волонтери-іриски з “Житомирських ласощів”.
Як він сам, пещений зманіжений Київський Торт, правдами й неправдами добув собі броньовану коробку. І пішов воювати.
— Не думай, — раптом попросив Вечірній Київ. — Чуєш? Не думай ні про що. Тільки про мене, гаразд? Тільки про мене.
Це було не так вже й легко — не думати ні про що. Викинути з голови всю мерзенність та втому війни, забути на мить навіть про важкі бомбардувальні дрони-піньяти, що тягали над їхніми головами цілі жмені смертоносних карамельок, отруйних шипучок і розривного цукру. Скидали де заманеться, у Торта через один такий скид вже був трохи підгорілий бік, але пощастило, відскочив. Торт дуже намагався не думати ні про що, а Вечірній йому допомагав, торкаючись пестливо і відверто.
— Тільки про тебе, — повторив Торт. — Нікого іншого не треба…
Просто зараз над ним танув ніжним шоколадом найкращий зі смаколиків. Пестив, торкався, усміхався на всі тридцять дві комірочки коробки, ну то й що, що три з них вже зяяли недоброю пусткою. Війна є війна; вона не проходить безслідно. А Торт любив цього золотого горіхового нахабу всім своїм ніжним нутром. Танув, коли Вечір був поруч. З останніх сил стримувався, аби не дозволити собі зайвого… і от сьогодні, нарешті, було можна. Якими очима завтра він буде дивитися на командира, було окреме питання, але то нічого. Вже якось впорається.
Аби лиш його чарівний Вечір цілував ось так, як зараз, і аж весь голубився до нього. Так, що дійсно не було сил думати більше ні про що та ні про кого. Так, що навіть страшна війна, що гриміла довкола, рвала світ на частини та вважала себе найсильнішою з усіх сил, а все ж таки злякано відступала, стикнувшись з тим, що переважувало навіть її безжалісну міць і жорстокість.
…кремові боки попідтаяли добряче, що вже й казати. Одна з мармеладок поділася кудись. Київський Торт приводив себе до ладу, шукав в душі невдоволення чи докір — і не знаходив. Вечірній Київ, розморений і підталий, розлігся всіма своїми шоколадними верхівочками та горішками на хрусткій, неначе щойно застеленій, ковдрі. Вона шурхотіла, виблискувала, кидала на стелю і обличчя таємничі золоті відблиски.
— Я тепер весь в твоєму кремі, — зауважив Вечір провокаційно. — Може, на фабрику листа написати? Творча пропозиція, все таке. Нехай роблять лімітовану серію мене, з твоїм кремом зверху. Мармеладку теж можна. Ось вона, до речі, тримай.
— А чому не навпаки? — зацікавлено перепитав Торт, вдячно приймаючи загублене. Притулив мармеладку на місце та заходився неохоче і повільно загортатися в броньовану коробку. — В сенсі, може, то мені треба шоколадне безе і цілий фундук замість меленого?
— А може, і треба, — легко погодився Вечір. — І щоб такий горішок на самому виду, га? Агов! Не бийся!
— Ще й не починав, — відваживши цьому прекрасному недоумку легкого стусана, сказав Торт. — Ти при пам’яті, ні? Хто ж це горішки напозір виставляє? Соромітнику…
Якось само собою вийшло, що броньова коробка ще деякий час постояла без діла. Вечірній так цілував, що у Торта знову почало тремтіти ніжне начиння; якийсь час він ще пручався, та де там! Заспокоїлися лишень опівночі.
— Чуєш, Торте. Ну, не спи. Чуєш? Спитати тебе хочу.
— Мгм.
— Та не спи, кажу ж. Що будеш робити потім?
Торт навіть прокинувся, випірнувши з м’яких хвиль всеперемагаючої втоми.
— В сенсі — потім? — не зрозумів він. — Завтра?
Вечірній, що дрімав був у нього під боком, зітхнув.
— Та не завтра, а взагалі. Коли війна скінчиться, — пояснив він. — Що ми з тобою будемо робити після того, як скажуть — ось, все, ми перемогли?
Оце теж розмови в глупу ніч… Торт невдоволено засовався, притяг Вечірнього до себе, накриваючи геть зім’ятою фантічною ковдрою. Сказав:
— Нам так не скажуть. Буде ще купа перемовин, всякого безладу. Втоми буде багато. Роботи теж. За нас, сам знаєш, ніхто тих “а ну-ка отнімі” не вколошкає. А за ними бабаїв, а за ними, сам знаєш, Рот Фронт. Воювати нам з тобою… на весь вік вистачить.
— Але колись таки буде край навіть цій паскуді, — вперся Вечірній. — Ну добре, не віриш, не треба, але хоч спробуй уявити. Ось ми завтра з тобою, а скидів немає. І бабаївці не лізуть. І взагалі, там на московських теренах якийсь відважний еклер взяв та й підірвав того Рот Фронта з усім його лайном. Добряче так підірвав, аби аж до стратосфери долетіло.
— Орєшнік угнав, — зненацька сказав Торт, проти волі підхопивши гру в “що, якби”. Йому ж і самому хотілося таке поуявляти, та й хто б відмовився від такого видовища? — І не еклер, еклери ніжні. Це має бути брют. Гіркий, твердий, з солоним мигдалем, аби все витримав. Перехопити коди від того дурного Орєшніка та вмазати як слід… ех, мрії, мрії.
— А може, просто зараз хтось щось подібне і робить, — спокусливо протягнув Вечірній. — Як ти можеш знати, що ні. То що?
Торт подумав як слід і сказав рішучо:
— Професію поміняю. Піду тістечка виховувати на виробництво. Особистим прикладом. І не смій зуби скалити!
Вечірній Київ і не думав сміятися. Він дивився на Торта здивовано й щасливо, ніби вже бачив все це: мирне життя під лаврами чийогось безсмертного подвигу, рядки рівнесеньких гарних тістечок, що гадки не мають, що воно таке — повітряна тривога чи розрив шоколадної бомби, начиненої стріляючим цукром. Торт — білий від крему, шанований, з пишними вусами-візерунками по всьому виду. Ряди молодих тістечок, прикрашених горіховою крихтою і дрібними яскравими мармеладками. І він сам, десь поруч. Оце і є щастя, хіба ні?
Ззовні загуркотіло. Торт невдоволено підтяг свою коробку ближче, зауваживши:
— Хай постоїть, раптом що — хоч прикриє…
— Не висовуйся, — попросив Вечірній вже зовсім сонним голосом. — Давай, йди-но сюди, будемо відпочивати.
— Знову активно? — не втримався Торт і натягнув фольгову ковдру вище, вкриваючи обох. Одразу ж зробилося тепло. — Вже спи, невгамовне.
— Вже сплю, — покірно погодився Вечірній, — ні, не активно. Та після нашого активного відпочинку треба брати ще другий, спокійний відпочинок. І мовчки лежать.
— Ти — і мовчки, еге ж. Вірю, я повірив, — вже втрачаючи суворість, підбів підсумки Торт. Він влаштувався поруч, подумав — ще до ранку є кілька годин. Хай собі гуркоче. Хлопці прикриють.
…Саме в цю ніч диверсійна група цукерок “Козацька сила” таки дійшла до місця базування “Орєшніка” і вкотре на практиці довела, що українські цукерки не лише на смак найкращі. Коли-небудь операцію “Калені горішки” золотими літерами впишуть в канони військової науки і вивчатимуть у вишах, ще б пак! Примудритися поцілити найстрашнішою зброєю ворога у його ж таки, ворога, огидне серце…
Для цього треба було мати не лише наснагу, вміння та фантазію. Треба було вдатися справжнім українським смаколиком. Рот Фронт так ніколи і не очуняв після того влучання. Втім, все це ще було попереду.
А поки що і Вечірній Київ, і Київський торт спали міцно та солодко, і далекий гуркіт не лякав, а заспокоював. Обіцяв добрі новини.
З тим гуркотом сам в себе провалювався Рот Фронт. Обвалювався всіма поверхами, випускав струмені обпікаючої дюшесової пари та смердючого диму, сипався у власні бездонні підвали, розтікався калюжами недовареної карамелі та соєвої псевдошоколадної маси.
— Бігом! — сказав головний загону, могутній волоський горіх в чорносливі, вкритий трохи посивілим шоколадом. — Давайте, хлопці, вшиваймося!
Одеські “рачки”, тверді й завзято-смугасті. Підтягнута Марципанна в тактичному вбранні. Зосереджений та впертий Монблан. Різнокольорові бім-бомки. Червоний Мак з шевроном УПА на грудях. Сердиті й самовіддані Стожари. Стріла і Ліщина, що взагалі не розлучалися. Всі, хто був зараз на будь-якій частині фронту та в тилу, кожен, хто так чи інакше був дотичний до тої операції.
Всі вони просто зараз доводили міць своїх горішків. Навіть ті, в кого їх зроду-віку не було.
Бо ж насправді були, ще й чималі.