Chapter Text
Маєток Мелфоїв. Пізній вечір.
Світло каміна пульсує в такт його диханню. М’яке, жовтогаряче, живе. Але холод не зникає.
Драко сидів на дивані, притиснувши до грудей чашку з чорним чаєм, якого так і не ковтнув. У повітрі ще витав аромат Герміони — щось між м’ятою, старими книжками й терпким жасмином. Але з кожним днем він слабшав. Зникав.
Він витягнув з кишені магічний камінь зв'язку, новий винахід Візлі— полірований камінь, завбільшки з долоню, теплий від його дотику. Притис до вуст. Шепнув:
— Герміона , ти не спиш?
Камінь легенько засяяв. Тиша. Потім її голос — трохи хрипкий, мов щойно прокинулася.
— Щось трапилось, Драко?
— Нічого. Просто… важка ніч.
— Ти знову не спиш, еге ж?
Він усміхнувся — одним куточком вуст. Усе, що залишилось від аристократичної пихи — саркастичні зморшки навколо очей.
— Ти ж знаєш, я погано функціоную без... тебе.
Її сміх. Легкий, короткий. Але серце стискається.
— Я теж. Ще трохи, і я повернусь. Обіцяю.
Він не сказав, як сильно її бракує. Як заходить до дитячої — ще порожньої — просто щоб погладити по дерев’яному ліжечку, яке сам зібрав. Як уявляє, як вона лежить поруч, її живіт уже округлився, а він кладе туди долоню й каже: «Привіт, малюк. Твій тато — небезпечний покидьок, але він тебе шалено любить.»
— Ти говорив з ним сьогодні? — запитала вона, вловивши його тишу.
— З ким?
— З дитиною.
Він відкинув голову назад, прикрив очі.
— Так. Розповів, як очистив сьогодні чергову схованку смертежерів . Як один з них спробував викликати закляття Круціатус — а потім благав про пощаду.
— Драко…
>— Я знаю. Але я не можу бути там із тобою. Це — те, що я можу зробити замість. Помста. Спокій. Захист.
— Я хочу, щоб ти був живий, а не мстився. Я хочу, щоб дитина знала тебе, а не лише розповіді про тебе.
— Вона буде знати. Вона побачить усе. І навіть ті мої частини, які я ховаю навіть від себе.
— Тоді ховай їх від решти світу. А нам — дозволь бачити все.
Тиша. Тепла. Цілюща.
— Добраніч, Драко.
> — Добраніч, кохана... — пошепки. — І скажи нашій дитині, що тато дуже її любить і сумує.
Камінь згас. Він залишився сам у темряві, з усіма словами, що не встиг сказати. Але десь під ребрами — з’явився спокій. Бо там, далеко, в іншому кінці світу, його світ — ще дихає.
Флешбек. Декілька тижнів тому. Маєток Мелфоїв. Суботній ранок.
Він повернувся з нічного рейду. Пахнув димом, кров’ю, зношеним одягом. У коридорі — темно. Але з кухні пробивається світло.
«Вона ще не спить», — мимоволі подумав, зітхнувши. — Звісно ж, ні. Це ж Герміона.
Вона сиділа за столом, у світлі лише одного лампового чарівного кристала. У її руках — груба конвертна коробка з аптекарського магазину. Угорі — золоте тиснення: Св. Мунґо центр діагностики.
Він зупинився.
— Щось сталося? — запитав тихо. Голос трохи охрип після бою.
Вона підвела очі. Розгубленість. Тривога. Радість.
— Може сядеш?
— Герміоно, не лякай мене. Що це? Ти... ти хвора? — крок у її бік, серце почало калатати. «Будь ласка, тільки не вона...»
Вона хитнула головою й поклала долоню на свій живіт. Він ще був пласким, але її пальці лягли туди з надзвичайною ніжністю.
— Ні. Я... я вагітна, Драко.
Світ зупинився.
Кожен м'яз його обличчя перестав рухатись. Наче кожна частинка його тіла намагалася обробити цю інформацію, переварити, перевірити — чи справжня вона. Чи це сон після прокляття.
— Ти... Упевнена? — ледь чутно. Його голос зламався на останньому слові.
— Так. Я вже перевірила двічі. А потім — у Мунго.
Тиша. Драко повільно опустився навпроти неї на коліна. Погляд його був важкий, майже зляканий.
— Я... я не думав... Що я зможу... — він ковтнув повітря. — Що мені дадуть шанс... бути кимось іншим, а не тільки зброєю.
Вона простягла до нього руку.
— Ти вже є — кимось іншим. Ти мій. І тепер — тато.
Драко торкнувся її живота, обережно, ніби боявся зламати щось святе. Його пальці тремтіли.
— Це... це найкраща новина, яку я будь-коли чув, — прошепотів він. — І найстрашніша.
— Чому страшна?
— Бо тепер я маю ще більше що втрачати. А це — небезпечно. Для мене. Для ворогів. Я ніколи не здамся, Герміоно. Ніколи. Я битимуся за вас до останнього подиху.
Вона притягнула його до себе, втиснула носа в його брудне світле волосся, прошепотіла:
— А я не дозволю, щоб ти загинув заради нас. Ти мусиш жити. Бути. Любити.
І він, Драко Мелфой, що не плакав з дитинства, дозволив собі вперше розплакатися — у її руках. І в кожній краплі сліз було: страх, вдячність, і обіцянка бути тим, ким він ще ніколи не був — надією.