Work Text:
– За п'ять хвилин – комендантська, – награно дивуюсь, ніби тільки зараз помітив котра година.
Решта гостей пішли вже давно. Я залишився під офіційним приводом обговорити наступну виставу Молодого театру – нарешті вийшло домовитись про їхню співпрацю з «Фламінго».
– То що плануєш робити? – ввічлива нейтральність, у цьому весь Лесь Степанович. Спочатку це збивало з пантелику, тепер я вже звик розшифровувати такі реакції. Зараз – це згода. Він давно вже звик до моїх спектаклів з затримками, забуванням часу та іншими хитрощами, щоб не просячи прямо провести зайві кілька хвилин або годин у його компанії.
– Оскільки додому добігти не встигну...
Він ласкаво посміхається, вже знаючи, що буде далі. Не дослуховує, іде на кухню та повертається зі стаканом бренді мені та бокалом вина для себе (сухе біле вино – єдиний алкоголь, який він сприймає). Мабуть, Курбас вже просто прийняв, що так легко від мене не здихається. Кожен вечір нові виправдання залишитись, ще трохи – і він може з чистою совістю просити мене ділити оренду.
Клацає запальничка. Запалюю люльку. Лесь не заперечує, але гострий погляд без слів каже «пали у вікно». Його неможливо ослухатись. На мить розумію тих молодих акторів, які бігають за ним, зазираючи в очі та палаючи бажанням виконати будь-яку забаганку.
Сідаю на підвіконні. Далеко на тлі – нічний Київ, з моменту введення комендантської години неприродньо тихий, вимерлий. Він ледве гідний, щоб йому приділяли увагу.
Погляд прикутий до Курбаса. Чоловік створений, щоб його оспівувати безсловесними мелодіями на скрипці. Із зовнішністю, яка має належати акварельним етюдам. Навіть смішно, як же він боїться порушити свою бездоганність: зараз досі у випрасуваному костюмі, здається, французького стилю. Хіба що трохи краватку послабив. Тонкі пальці елегантно лежать на ніжці бокалу, ніби тримають стебло щойно зірваної троянди. Колись Курбас пояснював мені цей винний етикет та абсолютну необхідність брати келих лише певним чином. Виніс я для себе небагато з того монологу.
Лесь не дивиться на мене, коли розповідає чергові історії з репетиції або розмірковує про наступні вистави. Він занадто захоплений у своєму театральному світі. Зрідка бачу у когось настільки пристрасний погляд. Ще рідше його адресатом є не інша людина, а мрія, ідея.
Алкоголь розливається всередині теплом. Довгоочікувана легкість. Хочу розтріпати його ідеально вкладене волосся та простягнути руку для цього – немислимо. Вітер грає на моєму боці, додає крихти безладу у його охайну бездоганність. Збрешу, якщо скажу, що слухаю розповіді Курбаса. Слухаю я його голос, теплий, лагідний. Переливається як музичний інструмент, такий ніжний, що його ще не створили. Сенс слів проходить повз мене, розчиняється, не залишаючи часу на усвідомлення.
На обличчі Леся вічна лагідна посмішка, від одного вигляду якої хочеться віддатися у його волю. Чого б він не забажав.
Будь-
що.
– Михасю, все гаразд? – питає він, тільки зараз перехопивши мій погляд.
Я втік. Не витримав і секунди прямого контакту з цими сизими очима. Налякана тварина тікає від пожежі – намагаюсь закритись від своїх думок. Одна справа втрачати лік часу, пильно вивчаючи його профіль, запам’ятовуючи кожну лінію та тінь, поки вони не будуть викарбувані на внутрішній поверхні моїх повік. Зовсім інше та абсолютно нестерпне – навіть на найкоротшу мить відчути на собі палюче тепло його взору.
– Михась?
– Ага, – старанно роблю вигляд, ніби роздивляюсь порожню вулицю.
Свіже нічне повітря охолоджує розжарене обличчя. Почуваюсь дурним хлопчиною, наївним підлітком. Вперше за стільки часу відчуваю нашу різницю у віці. Курбас лише повернув незмінну ласкаву усмішку та похитав головою. Не хочеться уявляти, про що він подумав та що встиг помітити.
– І все ж якийсь ти сьогодні дивний, – він пронизливо дивиться на мене, ніби намагається прочитати думки. – Серйозний такий.
Лесь простягнув руку, поправив неслухняне пасмо, що впало мені на очі. Навіть тут намагається навести свій порядок. Тонкі холодні пальці. Короткий лагідний доторк. Затамовую подих ніби намагаючись не злякати мить. Серце схвильованим птахом б’ється у грудній клітці. Здається, він от-от має це почути. Не усвідомлюю, що роблю.
Лише на секунду відпускаю своє бажання на волю. Припадаю губами до його зап'ястя. Ніжна шкіра. З такої відстані ледь помітний свіжий запах його парфумів з нотками жасмину та бергамоту. Майже страшно забруднити тютюновим смородом, який ніколи мене не полишає. Лесь повільно прибрав руку. На вустах лишилось тільки тепло доторку.
Повисла тиша. Хотілось, щоб він розлютився. Накричав, вигнав на вулицю посеред комендантської години, начхавши на можливі наслідки для мене. Облаяв, або хоча б виказав огиду. Натомість лише ввічлива нейтральність. Відсутність будь-якої реакції. Знову набиваю люльку тютюном. В думках привидом висить миттєвий дурний вчинок, який від тепер назавжди переслідуватиме мене. Замислившись випадково видихаю дим Лесю в обличчя.
– Вибач, – шепочу. Сам не розумію, до котрої дії прив’язую це важке слово.
Курбас закашлявся, але вийшов з трансу.
– То на чому я зупинився? – запитав він, ніби нічого не відбулось.
Безсило сміюсь і розумію:
я втрачений.
Я зв'язаний волею Леся Курбаса. Закутий його спокоєм та стриманістю. Його бездоганністю. Ці думки зачекають – зараз легше просто пустити у кров нікотин та алкоголь.