Work Text:
Чим менше часу лишається до вечірки Соли, тим більше Сонхва нервує — і це попри те, що вона вміє влаштовувати вечірки. Відростивши сорок ніжок, тривога повзає десь на межі свідомості — ще трохи, і перетвориться на впевненість. Запитати прямо про те, що його непокоїть, Хва не наважується, та і взагалі — він уже два тижні як має високого білявого краша, який усміхається йому за ранковою кавою.
Все буде добре.
Хонджун роздратовано морщить носа, крутячи в руках біле з позолотою запрошення. Сола була настільки віддана своєму витратному хобі, що навіть надсилала запрошення . Хай як саме зараз йому не хотілося виходити в люди, нехтувати її увагою він не наважився. Та і по правді, після вчорашньої негарної сцени йому буде не зайве розвіятися.
"Все буде добре", — бурмоче Сонхва перед дзеркалом, оглядаючи вбрання, підібране відповідно до дрес-коду "білий з кислинкою". Він вагається, чи варто саме для вечірки змінювати звичні сорочки на коротку щільну футболку, але ж "кислинка" не вдасться, якщо він прийде у більш-менш тому, що й завжди.
Хонджун зацікавлено поглядає у вікно таксі: за кілька років його відсутності на набережній виросло ще кілька багатоповерхових готелів, а затори стали ще довшими. Зате пообідня спека так само як і завжди, плавить асфальт, машини та людей.
Він гмикає. Востаннє він бачив це все: і блискучі вітрини, й оту зупинку автобуса, і цей сквер з вічно неробочим фонтаном. Здається, зараз побачить сам себе у жаркій шкільній формі та з велетенським наплічником. А поряд… Хон совається на шкіряному сидінні: в грудях знову заворушився холодок, наче він не у своїй тарілці. Він роздратовано кривиться і ледь не зойкує: на вилиці сліду від удару не лишилося, та все ж біль відчувався.
Вечірка вже розпочалася, коли таксі, наче позбиравши всі міські затори, нарешті доставило Сонхва на місце: до пляжного клубу. Вкрай популярний цього сезону заклад більше схожий на цілий білосніжний палац, оточений акуратним садом з екзотичними деревами, а ще ж симпатичні, відкриті павільйони на пляжі, майже біля самого моря.
На жаль для Хва, морська свіжість сюди не добирається: повітря гаряче та густе.
Та в наступні хвилини, коли він знаходить правильний павільйон, це стає неважливим: напруга останніх тижнів, — робота, справи виживання, ви знаєте, правда ж? — спадає, як тільки він заходить досередини й бачить знайомі (приємні!) обличчя.
Сонхва аж розводить руки, вбираючи шкірою музику, м'яке золотисте світло та ледь відчутний бриз. Раптом чує знайоме, та так одразу не впізнати чиє “Привіт”, розплющує очі, перепрошує не знаючи за що, а потім усвідомлює.
— О, привіт. Давно не бачилися, — він старається, щоб голос звучав хоча б не знервовано.
— Так, звісно, — Хонджун кидає на нього гострий (наче він уміє інакше? певно, вміє, але Хва того жодного разу не застав) погляд.
Спогади та мрії, для яких ніколи, ніколи, – і він це розумів, та не визнавав, – ніколи не було підґрунтя в реальності, навалюються на Сонхва, тягнучи за собою в глибини, що могли б змагатися з морськими.*
Головою він був радий, коли Хон поїхав з міста.
Хонджун повільно видихає. До такого його життя точно не готувало. Сонхва спершу двічі його проминув, не помічаючи, аж поки він сам не підійшов упритул — і після вітання, якщо язик повернеться це назвати вітанням старих друзів, Сонхва мовчки витріщався кудись повз нього, а потім рвучко повернувся і почимчикував кудись геть.
І що це за малорозмірна шматина на ньому?!
Тим часом Хва не придумує нічого кращого, ніж дістатися бару і там випити вітальну "Текілу Санрайз".
— Як ти? — трохи стурбовано запитує парфумовано-біло-золотиста хмара Соли.
— Нормально, — усміхається він, трохи силувано. Але раптом розуміє: у нього тут повно друзів і знайомих. І без... І без. Сонхва усміхається знову — вже щиро.
— Це вже краще, — повертає йому усмішку Сола. — Розважайся.
Він і справді має з ким поговорити (будемо чесні, й трохи попацючити, а під це діло сьорбнути ще по коктейлю), і одна, друга, та і третя година спливають непомітно, як тут хтось у розмові згадує Хонджуна.
І тоді світ вибухає.
— Ммм, про мене пліткуєте? — це повз Сонхва, який від несподіванки мало не ловить серцевий напад, до кола просовується сам Хон.
Хонджун почувається спраглим до уваги дурником, особливо після того, як Сола запитала його, в яких краях він загубив власну впевненість. Вона усміхалася, але її очі були серйозними.
Сонхва не знає, куди себе подіти, облизує губу, видихає, коли хтось зводить на жарт згадку про Хона, та все ж відчуває, що щось не так, як було хвилину тому, а губи коле так, наче він вже відчуває... Поцілунок?
Не шкодуючи сил, він дзвінко ляскає себе по щоках. Не сказати, що це допомагає, особливо коли розплющивши очі, він ловить погляд Хонджуна всього на чверть миті, та все ж в животі від того скручується зміючка. Тут хоч голову запхай у відро з льодом.... А це, до речі, ідея.
Нетвердими (міру треба знати, ой треба) ногами він прямує до бару, де наче бачив шампанське, що охолоджувалося. Як не дивно, пам'ять його не підвела, навіть краще — пляшки вже забрали, лишивши відерця з напіврозтанулим льодом. Недовго думаючи, Сонхва хапає одне з них і поволі відходить у відносно затишний куток біля опори, до якої прив'язані білі штори, за якими відкривається галерея, що веде на пляж і далі до моря.
...Лід та холодна вода торкаються розпаленої спекою та дивними бажаннями шкіри, стікають по лицю, за комір, змушуючи здригатися... І це не допомагає. Аніскілечки. Сонхва роззирається: здалося, що відчув чийсь погляд. Нікого не помітивши, він тікає з мокрого місця злочину. І чому він не здогадався зробити те саме у вбиральні!?
Хон фізично відчуває, як витріщаються його очі, коли він, обернувшись на дивний звук, бачить, як мокра тканина обліплює плечі Сонхва, а краплі води скочуються його висками, вилицями, скрапують з підборіддя, і виблискують, стікаючи по шиї до ключиць і нижче. А потім він занурює пальці у блискуче від вологи волосся, забираючи його з обличчя.
Хонджун різко відводить погляд і поспішає на пляж — йому потрібно помацати пісок. І, можливо, прокричатися.
Жовто-золотисті вогні вечірки змішуються для Сонхва в єдине марево. Хтось з гостей несподівано гучно, потрапивши в паузу між треками, виголошує тост: "За цю ніч!", його підхоплює решта, Хва і собі підіймає келиха з черговим коктейлем так рвучко, що трохи рідини виплескується йому на руку. Він хотів би відпочити й повеселитися, й намагається все для цього зробити, і наче все добре, але всередині чомусь неспокійно; поглядом він несвідомо шукає одну вертку постать у багатошаровому білому без кислинки, а в його голові зароджується продовження "бо сама кислинка у білому". Трохи дурнуватий жартик, та куточки губ Хва самі собою тягнуться догори.
Незабаром світанок. Але поки небо не почало світлішати, ще має відбутися феєрверк, заради якого всі збираються на пляжі, тіснячись на розкладених на піску хідниках.
Сонхва з кимось стикається і перепрошує раніше, ніж бачить кого, власне, зачепив. Замовкає, помічаючи Хонджуна, а точніше, як він на нього дивиться.
Не знає, що додати чи куди себе подіти, може лиш мовчки розглядати його (під не дуже зручним кутом, по правді) поки над їхніми головами золотом, сріблом, смарагдами, маджентою і лазур'ю розквітають вогняні квітки. Їхні відблиски танцюють на обличчі Хона та в його очах.
— Та нічого, — майже пошепки проказує Хонджун, дивлячись йому в очі.
Вперше за все життя Сонхва Хон має не звичний трохи хижий вираз, а майже замріяний. Він простягає руку до його рукава, та лиш торкнувшись тканини, відсмикує її, наче обпечений.
— Вибач.
— Та нічого.
Хва протискається назад до бару. Він планує напитися текіли — якщо вона там ще лишилася — поки не втратить пам'ять про цей вечір і особливо про цей момент.
Хонджун поглядом проводжає Сонхва, відчуваючи, як у нього сіпається око і пече в грудях. А може, у шлунку: то весь випитий за вечір алкоголь і стрес проробили в ньому виразку. Ото приїхав у місто дитинства та безтурботної юності побачити старих друзів!... Натомість його уникають. Ця думка настільки нестерпна, що йому вже не до феєрверків.
У павільйоні безлюдно, весь чималенький простір заливає рівномірне золотисте сяйво, ворушиться від нічного вітру неприв'язана штора. Якщо не заважати на звуки вогняного шоу, то тихо так, що чути гудіння холодильника для льоду.
Сонхва вмощується за барною стійкою, замовляючи одразу кілька шотів. Після другого чи третього підступний лайм вислизає із п'яних пальців і на кінетичній (чи якій там?) силі летить... Летить! Хва з уповільненою реакцією прослідковує за його летом, та щось його збиває, він підводить очі — і наколюється на погляд Хонджуна, який сидить — як довго?! — на сусідньому стільці.
Хва кліпає, ковтає клубок у горлі і видає:
— Скажи, цей виріз Сані то вже геть перебір.
— Мугу.
За цей вечір Хонджунові шок та роздратування встигли одружитися та вивести власних шоковенят. Невже Хвостик Сонхва завжди був таким притрушеним?! І таким... таким... плечі в нього точно стали ширшими, а талія — вужчою. І смак в одязі — гіршим. І до чого тут Сані?!
Хва загальмовано кліпає.
З колонок поруч лунає літня пісня: "Янголе, янголе, ближче, підійди ближче". Хонджунова рука, швидка, як гадюка, чіпляється за чужий лікоть.
— Та нахились ти, йолопе, — шипить він.
Сонхва, звісно, слухається, наближаючи власне лице до Хонового, наче в очікуванні особливо гарячого чаю.**
Тепер вони так близько, що він може піймати ротом його дихання і розгледіти власне відображення в його зіницях — якби осмілився.
Хонджун не хоче собі зізнаватися, але він чекає... сподівається. Він, мабуть, ніколи не опинявся до лиця Сонхва так близько, окрім хіба крім поїздки в шкільному автобусі в дев'ятому класі, коли він заснув, і його голова, метиляючись з боку на бік, рівномірно стукала Хона. Чи він і тоді був таким бовдуром?!
У голові Хва — пусто-пусто. І п'яно. Він відчуває аромат, певно, Хонджунових парфумів, які здаються солодкими, наче кошик фруктів, але не нудкими, і навіть прихованою гіркуватістю диму, і... В них можна втонути. Хонджун має вираз наче хоче щось сказати, та натомість опускає очі — ох, ці тремтливі підступні вії, — і нахиляється до Сонхва, його пересохлих губ.
Хонджунова вилиця попереджувально ниє, але він подумки посилає її якнайдалі. Хочеться по-дурному розсміятися і вкусити Сонхва за ніс, але зараз в нього перед очима його оте напівбайдуже лице, з яким він посмів вітатися, і краплі води на сяючій смаглявій шкірі, і довбаний уламок льоду, що зачепився за ключицю... Хонджуну хочеться те все схопити, забрати собі й нікому не показувати. На практиці це виливається у те, що він тягнеться до Сонхва, мало не падаючи з високого стільця, торкається його губ власними, готовий будь-якої миті відгребти за власне нахабство. Сам він так би і вчинив, а зараз він готовий на цю жертву.
У Хва на губах м'яко — він здригається від ніжного дотику, що викликає вздовж хребта одразу сотню голочок. За мить на губах вже пекуче-гаряче й між тим десь проскакує смак алкоголю, й це не текіла, тим часом стає трохи мокро, бо ж Хонджун (що.в.біса.відбувається?) тягне поцілунок, на який сам Сонхва досі до пуття й не відповів. Йому перехоплює подих, накочується страх: якщо він відповість зараз, то точно стане посміховиськом, дурником для чергового Хонового (несмішного) жарту.
"Зараз він відсунеться і скаже, що нічого не було", — пролітає панічна думка.
– Зроби бодай щось, телепню, — промовляє Хонджун, і Хва не здатен розібрати, чи то благання, чи то наказ.
Колись (у минулий четвер) Сонхва мріяв (як легко зізнаватися у всіляких дурницях після такої кількості алкоголю) згребти в оберемок цього противного Хонджуна й зім'яти ту його постійну напівусмішку. Зараз у шлунку Хва танцюють зміючки, а музики більше не чути — так гупає у вухах. Його спині лоскотно від рівчачків поту.
Злегка нахиливши голову, щоб знайти зручне положення і поцілувати його як годиться, він цілує своє нещасне (не питайте) шкільне кохання: не поспішаючи та надто не напираючи, тягнучи так довго, щоб кожну секунду навіть його затуманений мозок міг закарбувати окремо, хоча й здається, що довго він і сам не стягне. Навіть якщо це частина розіграшу, він… він зробить так, щоб Хон… Щоб йому гикалося! Навіть якщо завтра він знову здрисне!
Хонджун, переживши мікроінфаркт, коли він відчував Сонхва на своїх губах, – Сонхва, який нічого не робив, нарешті припиняє задихатися й повертає собі контроль над власним тілом — відносно: подавшись уперед, втрачає рівновагу й хапається за передпліччя (якщо то було воно) Сонхва, відчуваючи дивну невагомість.*** Їхні пальці переплітаються; вільною рукою Хонджун проводить по його шиї, сповзає по липко-гарячій шкірі, чіпляється за тоненький ланцюжок, та там і плутається.
"Господи, що я роблю", — думає Хва в момент, коли намацавши талію Хонджуна, стягує його зі стільця й притискає до себе. — "В нього ж є хлопець", – не до ладу пригадує він, зручно вклавши руки на Хоновій дупі.
Не відаючи про плітки рідного містечка, Хонджун зайнятий лиш тим, щоб розібратися з власним язиком (він ніколи не зізнається, але його навички... дещо підзаржавіли), водночас зминаючи тканину футболки Сонхва, від чого та життєрадісно задирається мало не під пахви.
Десь у процесі вони стукаються лобами, а ще Хва стогне, коли Хон примудряється прикусити його язик.
І це все відбувається на очах у численних гостей вечірки, які саме повертаються після вогняного шоу. Про що вони обоє, очевидно, не відають.
— Ура, — тихенько (все одно виходить гучно) каже Йосан. Хтось свистить.
Хонджун подумки обіцяє собі помститися свистуну.
Світає.
— Аматори, — каже Юнхо, спостерігаючи за деяким копошінням на опустілому пляжі. — Новачки. Потім пісок у всіх... щілинах буде.
— Угу, — згоджується Мінґі.
Вони йдуть до "Фольксвагена-Жука" Юнхо, стратегічно вигідно припаркованого за рядом лапатих туйок — відомо за чим.
За тим, щоб з'їсти сніданок у Маці після ночі гульок, а не те, що тут подумали.