Work Text:
Він не бреше, коли говорить, що треба рухатися вперед.
Рухатись вперед — доволі безглуздо для того, хто був заморожений у кризі понад 70 років. Для того, хто щойно втратив кохану. І друга. І ще одного друга. І…
Список, насправді, без кінця.
Тому Наташі він так нахабно не бреше.
На щастя — та на жаль — Романофф знає його занадто добре.
Проте навряд чи вона знає, або хоча б здогадується, про те, як кожного вечора Стів Роджерс заводить свій байк та мчить понад сто миль на годину по пустій заміській автотрасі; як шалений вітер обпікає обличчя, туманно нагадуючи і арктичний лід, і сніг Сибіру; як єдина думка, єдине заповітне бажання — аби гальма врешті підвели, не спрацювали, зламалися — нав’язливо б’ється в скроні.
Ні, звісно, Наташа не знає про все це.
Так само і він, Стів, не здогадується, що Наташа вже другий місяць рік поспіль не спить, шукаючи Клінта. І коли Роуді каже їй, що підозрює Бартона, вона вже знає точно, що то був він. Вона давно вже слідує за цим кривавим слідом, не маючи сміливості зупинити його. Бартону ж колись сміливості вистачило зупинити її.
Між ними жодної брехні. Тільки невиказана правда.
Стів курить. Це нове. Наташа помічає — не робить зауваження.
Він дивиться вперед, але знає: вона поруч. Сідає так, ніби була тут завжди.
— Я бачила тебе, — її голос розколотий, наче зсередини. — Учора. На шосе.
— Не ти одна, — відповідає він, не повертаючи голови. — Поліція теж. Думають, я псих.
Наташа витягає з кишені тупий наконечник стріли — старий, як і вона. Крутить у пальцях.
— Я слідкую за Клінтом.
— Я знаю. — Його голос ледь чутний. — Ти пахнеш порохом.
— А ти пахнеш смертю.
Це не звинувачення. Це констатація.
— Я думала, ти впораєшся, — каже вона.
— А я думав, що ти — ні.
— От і не збрехали.
Він гасить сигарету. Повільно. Вона дивиться перед собою. Її обличчя нерухоме, але пальці судомно стискають коліно.
— Я іноді їду так швидко, що здається — ще мить, і земля закінчиться. І буде тиша.
— А я, — відповідає Наташа, — іноді сподіваюсь, що знайду Клінта мертвим. Щоб уже не довелось вирішувати.
Він не дивується. Вона не шукає вибачення.
Стів простягає руку — обережно, як у сні — і кладе долоню на її. Її пальці трохи тремтять.
— Коли вони всі пішли, — каже він, — я зрозумів, що не залишилося нічого, що я міг би врятувати.
— А я зрозуміла, — шепоче Наташа, — що не залишилось нічого, на що можна було би вказати й сказати: “ось це — я”.
— То чому ти ще тут? — запитує він.
— Бо ти ще тут, — відповідає вона.
Врешті, Наташа розвертає долоню і переплітає їх пальці, міцно стискаючи.
Ніхто не рятує нікого. Але в цю мить — і цього достатньо. Вони сидять так до самого ранку. Коли за обрієм з’являється світло, їм обом трохи легше дихати.