***

— Я знесилений, – тишу кімнати перервало тяжке зітхання, щоб негайно потонути в довгому мовчанні. Декілька стільців, крісло, великий диван і навіть підлога – усі поверхні займали втомлені тіла, які вже десять повних обертів хвилинної стрілки годинника зовсім не подавали й натяку на життя. Тільки одна людина інколи збільшила голову з подушок, щоб ліниво обвести погляд друзів. – Може перенесемо на завтра?

— Завтра в нас другий концерт, Пертикас, – йому у відповідь з дальньої частини життєві пролунав тихий, охриплий голос, на який усі з присутніх автоматично обернули голови. Мідей, який вільно розсівся в єдиному кріслі, кив голову на завалений матеріалами стіл. – Продивимося, щоб знайти помилки та будемо вільні сьогодні. 

— Ага, а мені, у разі чого придумати заміну перфомансу без помилок, – з різних частин кімнати пролунали тяжкі зітхання разом зі знесиленим сміхом, але Мідей лише після недовгої паузи піднявся на ноги та пішов у бік дверей повз хлопця, що сидів поряд.

— Ніхто не буде змінювати основу в процесі туру, — він легко хлопнув долонею по згорбленому плечу Леона і отримав здивований погляд у відповідь.

— Ти куди? 

— За кавою, – кидає на ходу, коли вже накидає на оголені плечі важку куртку. Ланцюги глухо брязкають, а він заповнитися лише на мить, щоб обернутися: – Скоро буду.

— Дякуємо, наш принце! – легко він хмикнув, закрив за собою двері до повної радощів вітальні та спокійно, впевненою ходою подався до виходу з квартири – на вулицю, де вперше за день його не чатували всі погляди.

Їх нова студія була прямо в центрі найтишого району міста – не без допомоги гарного цінника на житло, але вони були готові віддати зайві відсотки гонорарів за можливість отак, вільно сходити по каву без тисячі пильних, майже фізично відчутних поглядів у спину. Невеличкі багатоповерхівки, які не відрізнялися одна від однієї та розсип зручних магазинчиків навкруги, серед яких заховалися такі ж тихі, але гарні заклади відпочинку.

Поміж усіх крамниць та фасадів, які зливалися в одне тло, Мідей одразу запримітив кафе, що мовби само світилося середини. Неначе світла пляма серед стриманної, але похмурої сучасності. «Не стерильна білизна, а мʼякі пастельні кольори з вдалими яскравими акцентами», – звучало у вухах мелодійним голосом Птолемея, змушуючи хмикнути собі під ніс. Він, як образок стереотипного утворення своєї професії, навіть виглядав сюрреалістично біля цих дверей з вихідною наліпкою «Елізія Ейдес», проте, чи звертаєтеся він колись на цю увагу? Лише безсоромно широко відкриває двері, дзвінко пролунав у порожньому залі вхідним дзвінком.

Щоб майже відразу почути гучне та таке саме безсоромне: «Ого!»

Мідей збільшує вгору брови, нарешті оглянувши закладку з середини і ледь не збився з кроку під тиском повністю зосередженого на його погляді. Кожен крок уперед від дверей до каси наче під сканером, якби звісно сканери мали таку кількість емоцій, як ці яскраво блакитні очі. Неначе знову повернувшись кілька років тому, коли погляди тисячі людей зібралися в одній точці – люди на сцені, – він відчув, як вони зібрали шкіру де окрашеної фігури, так само зараз під яскравим світлом зали. Намагалися залізти не тільки під лоскутки тканини, а й прямо під обвиту татуюванням рекламою.

До звичної невимушеної впевненості у випрямленій спині та пильному погляді у відповідь, якою він був готовий зустріти кожен: «можна ваш автограф».

— Вау, ти виглядаєш прямо неймовірно! – проте блакитні очі прикриваються повіками у вигляді спокійної посмішки, яка гарно окреслила чужі губи до появи невеликих ямок на щоках. Незнайомець піддається вперед на поверхні стільниці, опустив голову на підставлений кулак і відверто всміхається на зупинку Мідея навпроти нього. – Виглядаєш буквально, наче рок-зірка, у якій точно повинен бути фан-клуб.

— Що? – Мідей невторопно зводити похмурі брови, вперше в житті зіткнувшись з тим, щоб його фанат сам запитав про той клятий фан-клуб. 

— Бо я готовий стати твоїм фанбоєм прямо зараз, – невинний образ юного хлопця з прекрасними блакитними очима та світлим, мов у янгола білим волоссям розбивається вщент, коли він хитро блищить білозубою посмішкою та грайливо підморгує здивованому незнайомцю. 

Змусив, звиклого до всих нюансів відомого життя Мідея, розгублено дивитися на це задоволене власною забавкою обличчя надто довго для того, хто вариться в усіх цих соціальних взаємодіях, як риба у воді. Або як лев серед підлеглої зграї та здобичі, що неначе вперше зустрів перед собою іншого лева. 

Він спирається боком на скляну вітрину, схрестив руки перед собою і як міг намагався не звертати уваги на чужий погляд, що автоматично провів ці рухи до оголених грудей да так там і залишився. Але все одно не зміг не закотити очі під мелодійний сміх.

— А ви, – виділив інтонацією звертання, Мідей спочатку гостро кинув погляд на баристу, який демонстративно наївно блимав очима, що тепер були зосереджені на його обличчі. Проте, як не намагався стриматись, кутики губ зрадливо смикнулись. На самовдоволену радість… «Файнона», як то каже невеличкий бейджик на чорному фартусі. – Усім відвідувачам пропонуєте стати їх фанатами?

— Тільки особливим, – легко окреслена посмішка зі словами наче казала: «якщо ти розумієш про що я», що разом з чесним захопленням в очах змусило розслабити напружені від здивування плечі й відповісти в тому ж дусі, майже з викликом, тон, в якому легко читалося: «гру прийнято».

— Тоді я це запамʼятаю, – Мідей киває йому, але в той же час зводить погляд в сторону таблички з написаним від руки меню. – Прошу зроби мені п’ять чарок айс-американо та один раф.

— Хо, то ми все ж таки на «ти», – Файнон підстрибнув, як заряджений – і вже за секунду метушився біля кавомашини. Але не на мить не переставав кидати погляди на спокійно завмерлого в очікуванні Мідея. – Тоді ніякого обурення роботі під кінець зміни.

— А мені здалося, що тобі тільки дай язиком побалакати, – до нього повернулися з виразом, наче він сам не просто втрапив у пастку, а сам її створив і добровільно ступив вперед. Хоча від того, що уявити відповідь незнайомця було так легко, ставало справді смішно.

— Дивись, а ти часу не гаєш, вже дізнаєшся щось про мене, – чужі охайні руки з прямими пальцями спритно бігали по приладдю, щоб встигнути зробити замовлення до того моменту, як Мідей вдосталь по закочує очі та вигадає, що на це відповісти. І дуже скоро з легким стуком на стільниці стояла паперова підставка для шести однакових чарок з темною рідиною, але коли чужі руки потягнулися забрати власне замовлення, інші встигли скоріше його відібрати. – По-перше, оплата вперед.

Файнон одним легким рухом вказав на засвічений термінал і невимушено дочекався, доки Мідей без яких-небудь питань розплатився власною картою. Проте все з тим же вигином губ продовжував тримати чарки подалі, ближче до себе.

— По-друге, прийдеш ще? – Мідей довго дивиться на нього, до того, що незмінний вираз обличчя почав ледве помітно змінюватися під впливом першої за цей вечір невпевненості. Але за секунду до того, як посмішку змило наче хвилею, він просто кивнув. Простягає руки до замовлення – те легко вислизає з ослаблої хватки – і рішуче прямує до виходу.

— Так, прийду, – він на ходу обертається. Один погляд – цього разу швидкий, не затримуючись. – До зустрічі, Файноне.

Бариста мовчить, але брови зрадницьки піднімаються – як у того, хто не розраховував, що слова справді прозвучать. Кутики губ здригаються, мов стримують усмішку, яка занадто легко виходить за межі жарту.

Він відповів так, наче це не мало значення – так буденно, так просто, ніби вони й не вперше домовляються про щось. Та чомусь саме тому Мідей ще кілька секунд стояв нерухомо на подвірʼї, мов намагаючись зрозуміти, що саме щойно почув. Проте дуже скоро невеличке кафе з одним єдиним столиком та декількома стільцями біля вікна залишається позаду, а ноги рішуче йдуть вперед, до власного житла. Де його та життєво необхідну каву сто відсотків встигли втратити. Якщо йому хочеться вберегтися від наслідків приступів паніки за «загубленого Принца», необхідно якомога швидше викинути з голови цікавий, але дивний епізод. Так само, як і чужу гарну посмішку.

***

Кавʼярня знову була майже порожньою – пізня година, вʼязкий аромат карамелі, мʼякий плейлист і приглушене світло створювали атмосферу, до якої так легко було повернутись. Проте Мідей зайшов з внутрішнім відчуттям, що він добровільно порушує весь звичний уклад свого життя. 

— Добрий вечір, Файноне, – звук власного голоса, який гучно та сильно заповнював концертну залу, спокійно лунав в звичайних розмовах, зараз лунав  для нього наче вперше. Звично привертав до себе увагу, але шум нескінченого повторення одного питання у думках заглушив для нього все.

Проте сам Файнон одразу підняв на нього погляд наче міг впізнавати відвідувача по одній єдиній зустрічі.

— Знаєш, що найгірше в роботі в сфері обслуговування? – в цьому зчитувався неабиякий досвід, коли бариста настільки швидко міг змінити вираз обличчя, варто було помітити знайому людину. Так само швидко відреагувати саме так, як сам і створив їх спілкування ще вчора. – Усі можуть дізнатися твоє імʼя. А сказати своє? Та ні, ніколи.

Мідей тільки-но перетнув поріг і привітався – як справжня ввічлива людина, якою він без сумніву є. А тепер, з піднятою бровою рішуче йшов до каси. Туди, де на нього вже абсолютно не ввічливо майже вказували пальцем, замість того щоб бодай привітати першого за весь пізній вечір відвідувача. Проте саме ця чужа невимушеність і допомогла розслабити той вузол внутрішньої напруги, який його непомітно турбував весь час з моменту, як вирішив зробити крок на шляху до кавʼярні.

— Для цього потрібно людей питати, – він якось непомітно для себе знов, як і вчора, схилився до скляної вітрини боком та дійсно розслаблено схрестив руки на грудях. Знов, як і вчора, одразу відчув на собі увагу блакитних очей – все більш уважних та нахабних, готових пізнати якомога більше деталей в чужому образі та зберегти їх в памʼяті.

Хоча як ця памʼять буде використовувати знання, де закінчуються та розпочинаються червоні лінії татуювання?

— Як цікаво виходить, – Файнон ненавмисно моргнув, ніби намагаючись приховати захоплення і повернутись до ввічливої зацікавленості. Його очі ковзнули вгору – від блиску глянцевої тканини до обличчя, що здавалося ще вагомішим, ніж уся ця розкіш одягу. А там, де мав би прочитати відповідь, зустрів тільки іронію – «ти справді вважаєш, що я цього не помічаю?» – А ти б відповів? 

Зловлений на горячому бариста лише відвертає увагу власним питанням і з видимою цікавістю заглядає в чужі очі.

— Можливо, – Мідей чесно знизав плечима і твердо відповів на цей погляд.

Як раз згадався момент, коли він довго стояв на дорозі і обирав – звернути додому чи одразу, прямо так, піти до кафе. Друзі, усі як один, обрали відпочинок будь-якій активності після концерту – залишили аналіз, якісь можливі обговорення на завтра, свіжу від адреналіну виступу голову. Його голос був вирішальним, таким, як і в усіх. Проте замість того, щоб змити макіяж з очей та обличчя, розслабитися з книгою під бокал з соком, він стоїть тут. І майже відверто приймає чужі гарячі погляди з незворушним виразом обличчя.

На очах руйнувалося таке спокійне та зрозуміле життя, де він вже довгі роки не бачив перед собою нічого окрім місії – привести власний гурт, людей, які обрали його своїм лідером, до вершини. Чесного успіху, що не зможуть оскаржити ніякі критики та сама доля. Чи поєднувались  з цим вечір та тепло світлої, неначе зі сторінок кних, кавʼярні та чоловік, який напоказ розглядав його стегна у шкіряних штанях та червону атласну сорочку на одному плечі?

Тепер, стоячи біля тієї ж вітрини, він майже був готовий задати собі питання «навіщо?», проте в цей момент справжні емоції починають блищати в блакитних, прищурених очах. Файнон наче намагається оцінити чесність його слів та оцінює щось там неправильно – а в Мідея просто не залишається уваги на якусь саморефлексію, вона вся повністю, до єдиною краплини, повертається до людини навпроти.

— То як мені, відданому фанбою, заслужити можливість дізнатись твоє імʼя? – він грайливо схилив голову, повторив позу Мідея навпроти, та розплився в тій самій легкій посмішці, яка була простим та водночас вагомим аргументом «за».

— Який з тебе фанбой, якщо ти не знаєш імʼя своєї знаменитості? – Мідей цикнув язиком на весь цей цирк, який свідомо продовжував підтримувати хоча б своєю присутністю в кафе, де окрім них нікого не було і бариста не мав жодного стримуючого фактору зі сторони.

— Вибачте, не знав, що у твоєму фан-клубі є обовʼязки для вступу. Я виправлюсь, обіцяю, – бліда долоня легко змахнула  біля волосся, наче віддав шану, доки сам Файнон повернув на обличчя підлесливу посмішку – без слів казав щось накшталт «бачиш, який я хороший, можеш зробити мені крок на зустріч?» – Так що мені зробити, щоб ти назвав свою імʼя?

— Зроби мені раф, якщо в ньому не буде відчутна кава, тоді дізнаєшся, – перш ніж він встиг закінчити думку до кінця, його перервав сміх. Гучний, зовсім не стриманий і абсолютно жахливий.

Жахливо щирий та схожий на переливчастий дзвін, він личив цій майже фентезийній кафешці більше ніж будь-яка мелодія на фоні, що грала весь цей час з динаміків. Мідей навіть не звертав на неї уваги, до тих пір поки музика не перекрила цей звук і він не почав роздратовано через це хмуритися. І також не звертати уваги, що його тільки що доволі нахабно перебили – ось де ти повинен дратуватися, Мідею. А не ловити себе на думці, що дійсно справжня радість личить цим блакитним очам набагато більше.

— Чорт, так і знав, що той раф був для тебе, – Файнон, усе ще сміючись, витер пальцем сльозу, яка з’явилася в куточку ока. Голос все ще лунав з надривом, але він лише повністю зосередився на завмерлому Мідею своїми ще більш сяючими очима та широкою посмішкою. – Добре, я зроблю найкращий напій з усіх, що колись  робив.

— Не завищуй очікування, – Мідей швидко перевів похмурий погляд, який до цього не відводив від чужого обличчя, йому за спину, де були видимі декілька охайних рядів склянок з різнокольоровими рідинами. Наче саме це було більше варте його пильної уваги.

А поряд пролунав зацікавлений хмик і Файнон також глянув назад.

— Доречі, точно, хочеш якийсь сироп? – легко повернувшись до своїх обовʼязків так само, як змінював свої ролі баристи та фліртуючого з незнайомцем хлопця, Файнон знов обрав для себе ненав’язливу, приємну посмішку. Під уважним до змін поглядом Мідея, який дуже хотів спитати: «що ж тебе вічно відволікає від своїх обовʼязків?», але коли знов відчув відвертий погляд на якийсь новій частині себе, лише думками змахнув рукою.

— Гранатовий.

— Буде зроблено, – бариста вправно дістав яскраво червону пляшку, щоб незабаром знов поринути в майже гіпнотичний процес роботи людини, яка пилко насолоджується власною справою. І для Мідея ті декілька хвилин очікування майже були недостатніми та занадто швидкими, щоб отак одразу отримати свій стаканчик. – Тримай, проте очікування твої не завищені, а ще й недостатні для того, що ти скуштуєш.

Він продовжував легко посміхатися і подав йому стакан, але за сталою звичкою майже одразу витягнув його з під носа Мідея.

– Хоча спершу… – одна рука автоматично увімкнула термінал, а інша старанно виводила маркером відомі тільки йому слова на світлому картоні. Не вистачало тільки висунутого від зосередженості язика, але очам зайнятому оплатою Мідея залишалось лише задоволення, яке можна було прочитати  в кожній рисі чужого мʼякого обличчя. – Смачного.

— Дякую, – він просто кивнув, прийняв в руки гарячий стаканчик і зі стриманою цікавістю перевернув напис до себе. Щоб незабаром гучно фиркнути.

«Анонімній рок-зірці від милого баристи».

Його очі ковзали рядками, і в першу мить він не повірив, що прочитав правильно. Кутки губ здригнулися майже непомітно для будь-кого, хто знав його хоча б трошки довше двох зустрічей. І так швидко повернулися на місце, у вперту, спокійну лінію, щойно він знову глянув на уважного до його реакції Файнона. Залишилося лише увібрати чужу приємну увагу і мовчки відпити каву. Навіть якщо обличчя навпроти буде готове після цього тріснути від самовпевненності.

— Готовий визнати, що п’єш найкращий напій у своєму житті? – Файнон запитав тихо, злегка посміхаючись, але його погляд чекав відповіді – більше того, майже її вимагав. Блакитні очі не відривались, ловили кожен рух – як Мідей притис пальцями картончик, як нахилив голову, ховаючи усмішку в парі. Тоді як сам Мідей сприймав кожну секунду уваги не тільки з професійною звичкою, а й викликом, бажанням підсилити його якомога сильніше.

Тому він не відповідає одразу. Тільки тихо хмикнув – звук короткий, майже беззвучний – і приховує кутики губ за ковтком. Його очі все ще видавали себе, навіть якщо сам він робив вигляд, ніби оцінює смак, а не чужу увагу.

— Дай мені розсмакувати, – нарешті відповів Мідей, спокійно, але з тією самою напівусмішкою, що ніяк не зникала. Кивнув, мов підтверджував ту, не забуту ними домовленість, і відштовхнувся плечем від вітрини. Його наче дійсно велична постать і рішуча хода залишали по собі відчуття присутності в цьому закладі навіть в момент, коли він готовий її лишити – звичка і так само визнане бажання повернутися. Ну а поки йшов, не озираючись. – Почуєш оцінку в наступний раз.

Файнон проводжав його поглядом – не просто дивився, а ніби намагався зберегти в пам’яті кожну деталь: фігуру, яка все більше личила кавʼярні, обличчя, яке щойно стало трохи м’якшим за той найперший погляд, коли здавалося, що золоті очі зі сценічним макіяжем могли натурально вбити своєю гостротою. Кидали виклик навіть без промовленого: «впораєшся?»

— Почую твоє ім’я, – сказав він раптом, тихо, але впевнено. Його голос ліг над музикою,  що грала фоном, і пролунав  ненавмисно серйозно, наче ствердження для того, хто на мить збився з ритму, і водночас обіцянка самому собі. Він нахилився вперед, сперся ліктями на стільницю, і посміхнувся так широко, що світло ламп на стелі здавалося тьмянішим за це сяйво. – До зустрічі.

Мідей уже торкнувся холодної металевої ручки, коли ці слова наздогнали його. Він зупинився, наче в повітрі стало важче зробити той останній шаг. Погляд ковзнув через плече – швидкий, але уважний. Зустрівся з очима баристи, які світилися тим самим фірмовим блиском, що ще не так давно змусив його відпустити навʼязливі та водночас неважливі питання «навіщо?».

— До зустрічі, – повторив він тихо, але так само вагомо, як кожне його слово, і вийшов, залишивши за собою ледь відчутний запах парфумів і щось, чого Файнон ще не встиг пізнати.

***

Зайнятість в підготовці до нового альбому насправді допомогла йому відкинути подалі  згадки про ці незвичні епізоди. Замість того, щоб намагатися оцінювати свою поведінку, дивне бажання підтримати чужу гру, Мідей з ранку до вечора збирався з гуртом, щоб відточити вже знайомі їм пісні, а ввечері допомагав Птолемею. Вчитувався в слова, які через рими перетворювалися в історії та віддавав якусь частинку себе в те, що потім зазвучить його голосом на концертах, у навушниках фанатів і просто тих, хто слухає.

Лірика була в тому,  що він з дитинства ховав від пильного зору невдоволеного батька, пошепки розказував матері та в тому,  що міцно звʼязало його та ще п’ятьох людей. Таких же  музичних фанатів, як він. І хоча з усього альбому можливо лише одна пісня буде написана ним, навіть, якщо роль лідера та вокаліста підійшла такому самовідданому чоловіку більше – вечори за написанням пісень все одно були важливі.

Проте, коли в один з них літери перед очима починають плевсти навіть за склом окулярів, Мідей відкидається на спинці крісла та відсовує ноутбук. Було не надто пізно, тільки декілька годин перейшли межу обіду, але за заплющені  повіками втомлені очі вже готові були побачити сни. Хоча будь-яка сонлива дрімота залишила його, варто знов повернутися до думок, що навʼязливо сиділи в голові вже декілька днів.

Він завжди дотримується своїх обіцянок, навіть таких дурних накшталт «до зустрічі», сказаних дивному баристі. Він завжди відвертий перед собою і варто визнати, що «дивний» – не зовсім те слово, яким йому хочеться описати Файнона. Цікавий? Можливо так. Мало хто вмів говорити з ним на рівних – і ще менше з тих дарували йому полегкість сміху. Приємний? Вже занадто довго Мідей забув, як це спокійно фліртувати з гарним хлопцем і не перейматися за камери навколо, за можливість зачепити почуття фаната не обережною зацікавленістю. Тому чи хотів він цього – виконаної обіцянки? Так. Без сумнівів. Просто «так».

Мідей кинув швидкий погляд на циферблат внизу екрана і, не вагаючись, піднявся з місця на вихід. Так, ранішня година збільшувала шанс зіткнутися з кимось, хто впізнає в ньому Мідеймоса – навіть попри домашній одяг і зібране назад волосся. Але відкладати не хотілося. Та й сил не було: ті потребували свій бодай мінімуму кофеїну на день.

Тому дуже скоро він покинув свою квартиру-студію та дійшов до відчиненою кавʼярні. Ще задалеко він помітив одну єдину людину, яка сиділа біля вікна та зосереджено працювала за компʼютером, і це підсилювало впевненість, з якою він широко відчиняв перед собою двері.

«Добрий день, Файноне», яке вже готово було вирватися з його басистим голосом по всьому закладу, залишилося тихим подихом та думкою всередині. Бо за касою Мідей бачив не навʼязливий спогад у вигляді яскравих очей та лагідного обличчя, а біляву маківку, схилену до поверхні стільниці.

Саме зараз стало зрозуміло, що він якось взагалі не думав про те, що Файнон – просто бариста, працівник звичайної кавʼярні, а не фейковий фанбой, який існує заради цікавих бесід з ним по вечорам. У нього свій графік, розпорядок дня – його взагалі могло не бути сьогодні на зміні та в дні, коли Мідей обирав свою роботу замість перерви на каву. Проте ось він тут, спить, напевно, дозволив собі хвилину відпочинку доки нема людей, а єдиний відвідувач надто зайнятий навушниками.

Мідей неквапливо підходить до каси, дещо  розгублено спираючись на поверхню скляної вітрини. Погляд тривожно ковзає простором: інша людина не подає ознак уваги, табличка «відчинено» висить на дверях, за вікном час від часу минають перехожі. Усе виглядає спокійно, ніщо не загрожує ані цьому місцю, ані людині за стійкою. Та що має зробити він? 

Так, можливо, він і справді «особливий» – Файнон сам це сказав тоді, вперше: з жартом, який висить між ними тим підтекстом, що спрямовує кожну розмову до чогось. Ще не зрозумілого і не окресленого. Але цього недостатньо для того, щоб стояти та «оберігати» чужий сон – в нього є інші справи, Мідей дійсно не збирається цього робити: залишатися. Розбудити ж наче справді єдиний правильний варіант, ніхто не став би вагатися, проте… Мідей дійсно довго дивиться на біляве волосся, що спадає на стільницю, перш ніж потягнутися до дерева і коротко стукнути кісточками пальців.

Проте всяка обережність обернулася тим, як Файнон різко піднімається  з місця і ледве не тріщить шиєю з болісним викриком.

— Добрий ранок, Файноне, – Мідей прибирає долоні  назад, щоб схрестити руки на грудях і посміхається на вид чужої гримаси та спроби розтерти власну шию. Файнон навіть не помічає нічого навкруги, лише сонливо витримується перед собою, доки розуміння дуже повільно повертається разом зі свідомістю.

Мідей з внутрішнім задоволенням ловить те, як ліниво опускаються важкі повіки на чужому заспаному обличчі. Неохайно скуйовджене вверх волосся. Блакитні очі, що дивляться скрізь нього, але потроху здивовано розширюються. Що разом з відкритими устами  дійсно виглядало комічно. А ще мило, не без цього.

— Ти? – Файнон дивиться на спокійного чоловіка перед собою, його впевнену позу, за якою зчитується усмішка та нарешті розуміє, в якій ситуації опинився на роботі. І через це нестримано червоніє блідими вилицями під пильним золотим поглядом.

Мідей мовчки стежить за його реакцією, але не дозволяє тиші зависнути надто довго. Наче спеціально дає ниточку, за яку легко вхопитися.

— Мідей, – він просто протягує вперед розкриті  долоні  і, незважаючи на чужий стан, просто очікує, коли людина перед ним дійсно заспокоїться та прийме це відкрите запрошення. – Кава вийшла смачна.

Його руки торкнулися у відповідь – спочатку вʼяло, наче нерішуче, проте все більш розслаблено з кожною секундою подалі. Файнон, який стрімко збирав докупи свій звичний, виважений спокій, зосередився на більш важливому, ніж власний, схований сором: уважно дивився на їхні переплетені долоні, а потім підняв погляд. Обличчя навпроти нього лишалося незворушним. Таким, яким воно було у збентеженому мовчанні, у легких дотепах і тепер – у впевненій, глибокій присутності. Навіть дивно скільки реакцій вони змогли зібрати за декілька не дуже довгих зустрічей.

І саме цей майже грандіозний спокій, несподівано змушує його зірватися – щиро, коротко, наче звільняючись:

— Це ж треба, – вишепотів зі сміхом. – Вітатись так урочисто, ніби не ім’я своє кажеш, а передаєш державну таємницю. 

А потім одразу, не дав можливості осягнути свої слова продовжив:

— Виходить, ти весь цей час вигадував комплімент, щоб сказати «кава смачна»? – розморений від дрімоти він розслаблено дозволяв собі зараз не повертатися до звичної ввічливої привітності та лише ховав вільною рукою свою усмішку, доки бісини вдосталь плескали в очах. – Проте, приємно познайомитися…Мідею. 

— Приємно, – Мідей коротко кивнув, відвів руку, схрестив їх на грудях і вже спокійніше перевів погляд у бік порожньої зали. Дав повиснути між ним паузі, перш ніж кинути свої слова: – Ти багато працюєш?

Файнон задумливо схилив голову до плеча, наче не розумів такої раптової зміни теми. Але пильно вдивившись в людину перед собою, міг помітити похмуру складоньку у відведеному погляді – і це, разом з дуже сміливою здогадкою, змусило задоволенню приємною хвилею розпливстися по тілу з середини.

— А що? – схилившись уперед, бариста з підлесливою посмішкою вдивляється у Мідея, який, здавалося, обмірковує відповідь після такого простого питання.

В цей момент було так зручно насолодитися виглядом гострих очей, що так помʼякшував вид тонких окулярів. Вагомою фігурою, тепер не такою відвертою, схованою за домашнім одягом, але все ще приємній погляду. А особливо – пучком пшеничного, частково пофарбованого червоним волосся. Цю відокремлену косу так і хотілося легенько смикнути на себе, привернути увагу та схвилювати вічно спокійне золото. 

Замість цього Файнон тільки весело хмикає й жестом кличе його ближче:

— Не переймайся, доки ти бігав від зустрічі, в мене були вихідні.

— Хм, – Мідей все ж таки повністю повертається назад і зосереджується тільки на людині перед собою. – Гаразд.

— О, ти з тих, хто не буде ховатися. Невже не будеш заперечувати, що турбувався? – на нього дивилися зі сміхом  у прижмурених очах, повністю розслаблено та невимушено, проте Мідей все ще не міг сказати, що з усього їх недовгого спілкування було серйозним, що зовсім не переходило межі випадкового флірту. Але саме це – спроба зрозуміти його підтексти й наміри – ставало новим рівнем гри, не менш тонким і складним, ніж усі їхні попередні репліки.

— Не буду, – Мідей знизав плечима, кидаючи слова своїм низьким, вагомим голосом так само просто, як завжди. А у відповідь отримав вигляд того, як тонкий вигин чужих губ стає ширшим, сповненим тією легкою щирістю, якої іноді не вистачало цим устам. 

— Мені приємно, – голос у відповідь лунав тихо, наче з затриманим подихом, що зупинився десь всередині легень. Без гучних емоцій, як в моменти захвату чи жарту, і Файнон з тремтячим прищуром розглядав відкрите для нього обличчя. – Тоді…ти прийшов просто мені представитися чи робота вимагає кави?

— Також, будь ласка, – він хотів уточнити своє замовлення, але бариста лише з легкою усмішкою повторно кивнув і вказав великим пальцем за спину – на полицю з яскравими склянками, мовляв, усе під контролем.

— Раф, мінімум кави, максимум молока та гранатового сиропу, – Файнон підморгує завмерлому на мить чоловіку і після мовчазного кивка одразу починає працювати. Знов з тим же піднесенням, яке не могла зупинити навіть втома від довгих, виснажливих змін.

Проте,  ця легкість поступилася паузі, щойно він взяв до рук маркер і підніс його до ще чистої поверхні стаканчика.

Мідей, який уже витягнув картку для розрахунку, відчув погляд на собі – пильний, трохи примружений, ніби той аналізував щось важливе і водночас знайомо зацікавлений: звісно не міг облишити себе від задоволення насолодитися таким моментом. Проте тепер уважний з інакшою метою.

— Що? — він запитав, трохи насупившись, але насправді не сердито.

— Може ти письменник? – Файнон підняв маркер від картону, наче це й був його інструмент для пошуку відповіді, і вказав ним прямо в груди Мідея.

— Ні, – Мідей дзвінко цикнув, знов схрестивши руки на грудях та всім своїм видом показував наскільки це припущення не втрапило в ціль. Тому зустрів на це лише підняті догори  в жесті капітулації руки.

— Добре-добре, – Файнон задумливо дивився на недописаний напис, перш ніж звернутися до Мідея з новою для них уважністю та зацікавленістю. – Я пропоную гру, на бажання, звісно, як всі найкращі ігри. Якщо я вгадаю твою професію, ти виконаєш моє. Якщо ні, то я твоє.

По кавʼярні прозвучав глухий хмик, який занадто сильно був схожий на сміх. Мідей опустив погляд, але відчував, як на нього дивляться — з тією ж легкістю, яку тепер з кожним разом все важче сприймати настільки невимушено, як до цього. Проте зараз перед ним було щось важливіше за Файнона, який завмер на ньому через один єдиний щирий звук.

Новий напис. Чіткі літери, написані швидко, але акуратно, з легкою тремтячою краплею після першого слова.

«Мідею… тепер з ім’ям, але без титулу від милого баристи»

Він уважно розглядав напис, ніби вчитувався в кожну лінію, в паузу між словами, у сміливість, що прослизнула через різкий рух маркеру й вилилася в краплю чорнило. І коли нарешті відвів погляд, його обличчя змінилося — невловимо, майже непомітно, але впевнено. Як людина, яка згадала щось, що зробить його тим, хто виграє в цій грі.

— Даю тобі десять спроб, – промовив він рівно, спокійно, не відводячи погляду від баристи, який, здається, тільки на це й чекав.

— Мені цього вистачить, – усміхнувся Файнон, і в цій усмішці не було сумнівів. Лише азарт.

***

— Та чому ти такий складний, – Файнон віддав людині стаканчик з кавою і, як тільки над виходом пролунав  дзвін, одразу повернувся до чоловіка за столиком. 

Мідей ліниво відірвався від свого ноутбука та поверх окулярів кинув погляд на баристу. Сидячи за єдиним столиком кавʼярні, який в один з днів був перенесений ближче до каси, він міг тільки здивовано підняти брів на цей обурений голос.

— Мене більше цікавить, як ти додумався до варіанту з барменом, – тишком  глянув вниз екрану, де було видно пізній час, що дуже швидко наближався до моменту закриття, Мідей вирішив вже не намагатися витягнути з себе якусь лірику. Тому швидко зберіг відкритий файл та перевів сповнений уваги погляд на насупленого Файнона.

А той, помітив вже налагодженою  звичкою відчуття чужого погляду, залишив на стільниці ганчірку  та повністю повернувся в його бік.

— А чому ні, по-перше – ти реально майстерно слухаєш інших, – він з задумливим виглядом підняв догори долоні  і зігнув вказівний палець. Правда після цього довгими секундами дивився на ще чотири пальці, щоб незабаром просто махнути рукою. – Можливо все, але якщо ти мій замаскований конкурент? Приходиш до мене і відволікаєш від роботи, щоб в нас впали продажі.

Файон, як завжди, окреслив у повітрі знайомий образ – той, у якому Мідей з’являвся, ніби просто вийшов з дому, а не щойно завершив роботу. В усьому його вигляді – від зачіски до погляду – було щось неприпустимо відволікаюче. Занадто ідеальне, щоб не викликати захват. Та водночас занадто природне, щоб не затримати увагу. І Мідей, спіймавши  цей погляд, тільки з удаваним  роздратуванням відвів очі.

— Клоун, – буркнув він під звук чужого сміху, коли бариста нахилився над стільницею та усім своїм видом підкреслював, як саме його увагу весь цей час крали на себе.

— Це ствердження? – Файнон грайливо нахилив голову для плеча з задоволенням зчитуючи емоції на чужому обличчі, так майстерно  сховані за серйозністю. Особливо ті, де його співрозмовник насправді з таким же  задоволенням ловив кожне його слово.  – Вирішив зробити мені підказку?

— Не забувай про правило однієї відповіді в день, – від нього відвернулися до чарки з вже холодним напоєм, який потрібно було допити до того часу, доки хвилини не перейдуть рубіж в годину і йому не доведеться  покинути тепло вечірнього закладу. Хоча всим  виглядом показував, що кава набагато цікавіша за саму розмову. – Спитай в мене це завтра.

— А мені нічого не залишиться, усі адекватні варіанти я вже сказав, – з боку каси пролунало фиркання і Файнон знов повернувся до прибарання свого робочого простору, все одно кидаючи погляди на розслабленого чоловіка поряд.

«Модель! В перші рази ти буквально виглядав неначе не встиг перевдягнутися після фотосесії та в чом був поспішав до мене», – йому відповіли піднятою бровою та простим, категоричним: «ні».

«Психолог? В тебе така манера мовчати, що я сам іноді не помічаю, як розповідаю  тобі свої таємниці», – у відповідь його довго скептично обводили поглядом, перш ніж відповісти категоричним: «ні». А після цього докинути просте: «це не моє мовчання винне, а твій довгий язик».

«Політик, — Файнон впевнено кивав сам собі головою з закритими очима і тому зовсім не бачив, як завжди невимушені очі комічно розширюються. – Так вправно ухилятися від прямих відповідей про себе, це треба ще вміти». Проте тільки но відкривши очі, він зустрів холодний погляд та більш-ніж категоричне: «ні».

«Священик?» – йому не дали навіть спробувати пояснити і з гуркітом  поклали чашку на стіл: «ти взагалі маєш мозок чи ні?»

Тренер? Танцівник? Фрілансер? Як от сьогодні, бармен? Все отримало своє категоричне «ні!» і Файнон вже все частіше починав обурено вказувати на нього пальцем, наче підозрював в цьому якусь брехню.

Але зараз Мідей лише піднімається зі свого місця та переносить брудний посуд до каси, щоб баристі не довелось  довго за ним прибирати після закриття. І отримав вдячних кивок, він залишається біля вітрини та звично на неї спирається.

— Не знаю про які адекватні варіанти ти кажеш, але залишилася лише одна спроба, – він роздивлявся спину зайнятого прибиранням Файнона, який відгукнувся  тільки награним сміхом, а після перевів погляд на вулицю.

В такий пізній час вже темніло і їх спальний район був майже повністю пустий від будь-яких людей. Лише іноді мелькали перехожі, які поспішали додому після роботи, осяяні зверху світлом ліхтарів. От тільки не яка темрява не могла сховати від уважного погляду, нащо йому все ж таки ті окуляри, вид того, як краплі дощу почали все сильніше падати з неба.

Похмуро звівши брови, Мідей підійшов до скляних дверей та не сильно штовхнув їх вперед, щоб тепер ясно почути гучний стукіт крапель, які розбивались об землю. Прохолодний вітер та підвищена вологість неприємно торкнулися оголеної шкіри передпліччя, змусив швидко закрити двері та перетрусити рукою, як кішка, що несподівано торкнулася води лапою.

— Ти ж не збираєшся йти додому ось так? – Файнон, який вже деякий час дивився на завмерлу біля виходу фігуру, провів поглядом його шлях від дверей назад до столику, де лежали чужі речі.

— Я не брав парасольку, – просто знизавши плечима, Мідей неквапно склав техніку в сумку й повернувся до Файнона – того самого, який мовчки спостерігав за кожним його рухом. У погляді баристи знову з’явилась рідка, але вже серйозність – та сама, що повторювала його власну в епізоді зі сном на робочому місці. І Мідей також розумів, що саме може турбувати саме зараз. – Мені не далеко йти.

— Можеш… – Файнон на секунду застиг, наче намагався правильно підібрати слова, але в результаті лише махнув рукой і швидко протараторив свою пропозицію: – Почекай, доки я закрию зміну і  потім ми разом підемо до тебе. В сенсі, я проведу тебе під парасолькою.

— Не варто…. – почав було Мідей, але не встиг закінчити.

Файнон уже потягнувся вбік і вказав на велику парасольку, що лежала осторонь. Його блакитні очі блищали напівприхованими емоціями, а на губах грала легка, невизначена посмішка – така, у якій змішалось усе: і бажання підлестити, і спроба настояти на своєму, і майже несміливе прохання. Водночас у його поставі було щось вперте – щось, що без слів просило не відмовлятись.

Мідей зустрів цей погляд – уважний, щирий – і дозволив собі подумати. Всього мить, коротку, як зітхання, але достатню, щоб сказати: – Добре, дякую.

Файнон ловить видих Мідея, сповнений поразки, усмішкою – трохи ширшою, ніж треба, і піднятим пальцем просить почекати буквально хвилину. Завчасно прибрана кавʼярня, кілька завершальних справ – каса, документи, перевдягання – промайнули швидко для тих, хто з легким збентеженням чекав кінця цієї зміни. 

Вперше вони залишали кавʼярню не просто з фразою «побачимось», а разом. Без обіцянки повернутися туди, де буде інший, а з кроком у простір, де їхня зустріч можлива вже не випадково.

Так само легко, як зустрілися їх погляди, варто було Файнону зачинити двері та відкрити над їх головами парасольку – малий простір, що вимагав стати ще ближче. Достатньо близько, щоб побачити промінчики зморшок біля усміхнених очей – і себе в їхньому віддзеркаленні: з нерухомим обличчям і пильним, надто уважним поглядом.

— Давай я понесу його? – Мідей відводить очі в той момент, коли вони роблять перші кроки подалі від кавʼярні та вже починає тягнутися до довгої ручки. Але до того, як він встигає перехопити парасольку, його легко штовхають ліктем у бік і хитро заглядають  у очі.

— Нє-а, я вище, тож мені буде зручніше нести її так, щоб в нас не намокли хоча б голови, – мʼякий голос звучав настільки самовдоволено, що Мідей не зміг втримати короткого подиху, схрестивши руки на грудях.

— Мені здалося, я казав, що різниця всього два міліметри, – але зустрів тільки сповнений веселості погляд.

— Ага, в мою користь.

Вони лише хитають головами, вдаючи обурення, і тиша повертається до них знову – вже не з незручністю, а з легким теплом, як після сміху. Наче стукіт крапель міг перекрити їх слова, проте, нажаль, зовсім не міг впоратися з тим, що відбувається всередині, у голові.

Мідей відчував присутність людини поряд і дивився вперед, на знайомі вулиці. Те, як вони іноді торкалися один одного плечами, несвідомо переглядаючись, щоб незабаром відвести погляд, наче справді давало зрозуміти – він веде іншу людину до свого дому. Вони знайомі буквально менше місяця і навіть, якщо іноді здавалося, що людина поряд зрозуміліша за себе, чи міг він бути справді впевнений, що робить правильно?

Гефестіон та інші могли скільки завгодно казати, що він недооцінює небезпеку – фанати, спалахи камер, безсонні ночі, – але Мідей вважав себе обережним. Справді. Навіть якщо часом ходив без маски. Цей район – це не помилка, а вибір, зроблений саме з обережності. Але чи може він це зараз сказати про себе – з такою самою впевненістю?

Мідей кидає ще один погляд на чоловіка поряд і намагається всередині себе знайти сумнів, але нічого такого нема. Насправді, замість того, щоб перейматися тим, чи не обернеться йому ця прогулянка ще одним переїздом через натовп фанів під вікнами, він вариться в зовсім іншому. Не в тому, що веде людину до себе, а тому, кого саме. 

Завмерле відчуття очікування, від якого хочеться відсторонитися знов початою розмовою.

— Чому ти працюєш саме бариста? – розслаблений в приємній тиші Файнон зі здивованим хмиком обертається до Мідея, який з невимушеною цікавістю очікує відповіді.

— Так…склалося? – він звучить так, наче сам сумнівається у своїй відповіді, проте міг тільки знизати плечима на чуже питання в очах. – Не те, щоб я колись мріяв варити людям каву, проте Елізія Ейдес – це моя спільна справа з подругою дитинства, майже сестрою.

— Ти власник? – Мідей зі здивуванням ще сильніше сповільнює крок, майже повністю повернувшись всім тілом до веселого від його реакції Файнона.

— Щось типу того. Ми жили в одному селищі та разом переїхали в місто заради навчання, хоча завжди хотіли потім повернутися – бо справді, якби міг обов’язково показав тобі, наскільки Елізія Ейдес було гарне, – його голос звучав легко, з тією радісною щирістю, яку важко підробити, – особливо коли він заглядав у золоті, уважні очі. Цей погляд ніби ловив кожне слово, і саме в цій увазі його захват тільки розквітав. – Проте до нашого випуску його обʼєднали з містом та повністю перебудували. Знаєш, уся ця урбанізація з бажанням робити так, як буде найкраще усім. І наше, дитяче бажання ніхто не став би враховувати.

Мідей мовчки вдивлявся в обличчя, в якому ледь вловима усмішка ховала щось глибше – тугу, мʼяку, майже ностальгійну. І попри цей світлий спокій, що бринів у кожному русі, він просто простяг руку й легко торкнувся долоні Файнона – тієї, що тримала парасольку над ними обома. Всього на мить, з розумінням того, що Файноне не потрібне зараз навʼязливе співчуття, але з бажанням просто нагадати про себе, те, що він поряд.

— Нічого поганого, звісно, але Кірена запропонувала відкрити це кафе на згадку, а я настільки сильно не знав чим хочу займатися, що вчепився в цю пропозицію усіма руками та ногами, – він засміявся, дійсно невимушено і штовхнув завмерлого поряд Мідея, наче без слів давав розуміти, що він вже справді в порядку. – Тим паче так зручно жити буквально на поверх вище за свою роботу.

Мідей, який йшов занадто для себе повільно з першої секунди, як вони встали під парасольку, похмуро дивився на Файнона з його навмисно наївним виразом обличчя.

— Навіщо тоді? Я міг би повернути тобі парасольку завтра або в твою наступну зміну, – він говорив спокійно, майже розсудливо. Але у відповідь його не стали переконувати, не квапилися пояснювати, що це зовсім не складно. Просто подивилися – тепло, майже поблажливо, ніби на якогось надто впертого дурника. І продовжили йти поруч.

— Мідею, я справді повинен це казати? – запитання прозвучало майже тихо, з ледь вловимою усмішкою. У ньому була не тільки готовність пояснити, а ще щось більше – справді чесний дозвіл цього вимагати. Проте сам Мідей, так само як не сумнівався в своєму бажанні дійти з цією людиною до свого дому, не хотів сумніватися в ньому також.

Мідей поглянув у бік, на калюжі, що дзеркально світліли під ліхтарем, і з тим самим виразом, яким приймають несподівано правильні рішення, відповів:

— Ні, не повинен.

Решту шляху вони мовчали. І зупинилися лише перед підʼїздом – з однаковим небажанням все завершувати, коли Мідей нарешті вказує на свій дім. Під ним їм не потрібна була парасолька, але вони все одно продовжували стояти під нею, оберненими один до одного. Наче вийти прямо зараз означає остаточно закінчити цей день, ту частину, де вони є поряд. 

Лише темрява ночі заважала їм справді розчинитися в моменті, хоча очі самоволі спускаються туди, де повинні бути чужі губи. Зараз так гарно окреслені посмішкою.

— Я напишу тобі, коли моя наступна зміна, добре? – Мідей просто киває у відповідь та ловить блиск задоволення, що зʼявляється у блакитних очах. – А ти не забувай мені писати, коли виходиш з дому, я як раз встигаю зробити каву.

— Добре, – під його поглядом Файнон робить перший крок назад, розірвав їх місце усамітнення у вигляді тіні парасольки, та підводить руку догори у легкому прощальному русі. А він реагує тим, що затримує людину навпроти ще на одну секунду. – Надобраніч.

— Надобраніч…Мідею, – він робить незрозумілу паузу буквально на мить, але не дає можливості її осягнути та знов широко всміхається, перед тим як швидко піти в бік,  з якого вони прийшли. І Мідей рушає з місця тільки тоді, коли висока фігура зникає за кутом.

А дім, який зустрів його тишею, вперше за дуже довгий час, змусив відчути те, що здалеку було схоже самотність. Хмикнув над самим собою, Мідей легко зкидає верхній одяг перед тим, як впасти в своє улюблене крісло.

Та подивитися на календар з однією дуже важливою відміткою.

***

Цей день з самого ранку почався жахливо – хоча б тому, що Мідей відкрив почервонілі очі за деякий час до будильника. Він заснув далеко за північ через роботу і те внутрішнє відчуття очікування, яка трималось після останньої зустрічі з Фаєноном, – йому справді були необхідні усі можливі години сну. Проте годинник показував ранню сьому, а розум був ясний, як ніколи. Без хоча б якоїсь дрімоти та можливості доспати ще трошки.

— Тц, – потягнувшись за телефоном, Мідей швидко продивився нові повідомлення, як наприклад, вітання доброго ранку від друзів у спільному чаті та якийсь рандомний мем посеред ночі від Файнона. Кожне повідомлення отримало свою реакцію і він міг зі спокійною душею вставати з ліжка. 

На нього чекав складний день – фінальна репетиція на стадіоні, останнє обговорення правок, усі технічні дрібниці перед виступом. Але була ще одна причина, чому цей день уже не здавався суто робочим. У його власному розумінні – він міг стати приємним. Саме ці думки, як не дивно, могли відволікти більше, ніж робота. І тому були небезпечні навіть для того, хто завжди тримає себе в руках. Тож Мідей не затримувався: швидко зібрався, приготував сніданок і виїхав у місто.

Стадіон, ще порожній і тихий, зустрів його знайомим напівтемрявою і ароматом металу від сцени, які через декілька днів будуть замінені присутністю тисячи людей. Окрім гурту та стафу, тут не було нікого – і на мить це створювало ілюзію спокою, але вона розвіялась, щойно всі зібралися та почалися їх звичні розмови.

Пертикас із Леоном налагоджували апаратуру, Птолемей та Певкест безупинно носилися між менеджерами, а Гефестіон, як завжди відповідальний за бек-вокал, готував разом із Мідеєм голос до роботи. Все йшло за звичним сценарієм — ані найменшого відхилення від чітко виставленого плану. І лише звук нових повідомлень, який зрідка проривався крізь загальне гудіння, знову повертав Мідея до реальності поза сценою та роботою, яка завжди концентрувала на ньому усю можливу увагу.

А цю зовсім невеличку різницю, непомітну затримку Мідея, який несвідомо вів очами назад, кожен раз ловив Гефестіон. Щоб незабаром широко всміхнутися та гучно хлопнути рукою по спині свого зосередженного лідера.

— Ти ж розумієш, що можеш зробити невелику перерву і відповісти йому? – Мідей зупиняється на піврусі, затримує подих і переводить погляд на стіл, де лежать речі – і його сумка, з якої нещодавно знову долинув знайомий звук. Упертість у рисах обличчя наче тріскає на мить, проте сумнів не торкається погляду. 

Він лиш повертається до вправ зі звичкою та силою років упевненності. Почув. Хотів. Але справді вважав, що це бажання недоречне.

— Я на роботі, – слова звучать просто, наче нічого більше пояснювати не треба, але людина, яку він колись назвав своїм найкращим другом та продовжує це робити до цього моменту, лише фирчить та за руку тягне його ближче до умовної зони відпочинку.

— Мідей, ну справді… — Гефестіон тихо зітхає, штовхає товариша  ліктем у бік і підсуває ближче його сумку. — Нічого не станеться, якщо ти виділиш хоча б кілька відсотків своєї уваги не роботі, а людині.

У погляді Мідея пробігає щось загрозливе – хмара, що спалахує й гасне так само швидко, як і зʼявилася. Але Гефестіон знає його достатньо добре, щоб не відступати. Цей погляд завжди був спрямований не назовні, а всередину. Тому лише каже з відчутною наполегливістю:

— Ти завжди робиш достатньо, — вагомо додає він. – І маєш право дозволити собі трохи послабити хватку. Особисте не руйнує роботу. Навпаки, можливо вийде так, що тобі потрібно буде навчитися їх поєднувати.

— Кажеш занадто очевидні речі, – Мідей схрестив руки на грудях, але все ж таки приймає протягнуті речі, щоб власноруч дістати телефон і подивитися на екран з блиманням повідомлень.

— Ага, на які ти постійно  закриваєш очі, – чоловік махнув на його вперте обличчя рукою та пішов туди,  де можна було побачити інших. – Піду поки зберу всіх на фінальний прогін, як раз тобі буде час відписатися.

Мідей не став нічого відповідати, але все ж таки розблокував свій телефон, щоб одразу натрапити на відкритий ще до цього діалог, в якому дійсно вниз вела довга черга з окремих повідомлень.

«Файнон:

(10:35) знаю ти казав, що будеш зайнятий, але!

             відповіси просто потім

             мені терміново потрібно висловитись

(10:36) приходить тільки що жінка з настільки невдоволеним обличчям, що одразу стало зрозуміло – вона хоче полаятися

(10:37) ніякого привітання, звісно, не було

            пф, куди мені, дуже багато хочу

            дайте мені каву. яку ви полюбляєте? та звичайну

            ….

            ….

            звичайну

            *стікер з собакою, яка лежить на підлозі*

            от як на тебе, яка кава саме звичайна?

(10:38) але ж це не все звісно. і починає вона…»

Мідей уважно дочитує до самого кінця, іноді хмикаючи на деякі особливо влучні слова Файнона про «бісячу» відвідувачку, перш ніж свайпнути одне з повідомлень та написати свою відповідь.

«Ви:

| от як на тебе, яка кава саме звичайна?

(10:50) Американо. Проте навряд чи  вона мала на увазі саме це»

Повідомлення відзначилось  двома галочками одразу, як він натиснув відправити. А ще через секунду зверху, під аватаркою контакту, зʼявився знак набору повідомлення.

«Файнон: 

(10:50) саме тому ти береш іншим американо 

             а собі смачний раф, я зрозумів

             і чого ти в мережі?

             вже закінчив?

Ви: 

(10:51) Ні, просто видалась вільна хвилина

Файнон:

(10:51) хооо-хо, я зворушений

             але якщо що не переймайся, сьогодні просто більше людей

             я трошки відвик, то готуйся до криків

            о, мідею, які всі погані 

            прийди та врятуй мене від них своїм спокійним обличчям

            мені треба підзарядитися»

Він смішливо фиркнув на швидке оновлення чату, в якому Файнон писав майже без перерви вже хвилин десять – що не схоже на реальний наплив клієнтів. Проте саме через таку манеру спілкування, варто було обмінятися номерами декілька тижнів тому, і от вже їх чат майже завжди висить зверху над усіма іншими. Мідей навіть відчуває, як потроху в ньому народжується звичка перевіряти телефон протягом дня, а не забивати на соціальне життя, як завжди.

«Ви: 

(10:53) Зараз нічим допомогти не можу, ми закінчимо через декілька годин

Файнон: 

(10:53) можеш скинути мені селфі;)»

Мідей кілька разів блимає, розгублено вдивляючись у раптове повідомлення, після якого різко настала тиша. Знак “онлайн” усе ще світиться під фотографією, але, схоже, Файнон навіть не торкається до клавіатури, не починає, як завжди, закидувати новими повідомленнями. Жодного нового слова. Жодного пояснення. Хоча не те, щоб воно йому необхідне.

Палець зависає над екраном, та замість очікування він натискає “назад” і закриває месенджер. У декілька рухів перемикається на камеру та переводить у фронтальний режим. Це все – буквальний автоматизм. Звичка, що колись викликала у нього майже фізичне відторгнення: «я музикант, а не лялька з інстаграму. Ми створюємо музику, а не…». Так довго здавалося принизливим демонструвати обличчя замість голосу, продавати себе, а не творчість. Але з часом навіть це стало просто частиною сцени, а отже – частиною його самого.

Тим паче в моменти, коли блакитні очі настільки уважно ловлять кожну деталь його образу, він думає зовсім про інше.

Мідей швидко, впевнено обирає ракурс. Трохи нахиляє голову, коригує світло. Декілька  спроб – і з камери дивляться його гострі, сфокусовані очі, на межі  звичного спокою та гри. А разом з ними – весь сьогоднішній образ: розслаблений, не артистичний, як вийшло спочатку, але налаштований на роботу своєю стриманістю. Саме такий, як потрібно сьогодні.

І результат змусив хмикнути собі під ніс і обирати найвдаліше селфі довше, ніж будь-коли для фанатів. Щоб тільки після цього повернутися назад до відкритого чату.

«Файнон:

(10:55) хаха

            я пожартував!

            вибач, що відволікаю від роботи

            (це повториться)

Ви:

(10:55) *вкладення*

Файнон:

(10:57) господи прости»

Мідей не стримує усмішки, спостерігаючи, як зверху екрана то з’являється, то зникає рядок «набирає повідомлення». Мовчання між ними стає своєрідним діалогом – недописаним, легким, і водночас дивно тісним. Бо читається легше, ніж деякі слова.

Телефон трохи хитається в його руці – і Мідей, ніби зловивши момент, легко перехоплює його обома пальцями й одразу тягнеться до клавіатури. Бо вже його відповідь формується ще до того, як екран встигає повністю оновитись, а Файнон нарешті знайде, що сказати далі.

«Ви:

(10:58) Я вже піду, напишу, як закінчу

Файнон:

(10:59) …

             …

             …

             як ти можеш скинути на мене ЦЕ І ПІТИ

             господи прости

             *стікер собаки на фоні вибуху*

             ПОВЕРНИСЯ І ПОЯСНИ СВОЮ ПОВЕДІНКУ, МІДЕЮ

             але якщо є ще, кидай обов’язково 

             мені мало

Ви:

(11:00) *вкладення*

Файнон:

(11:00) …

            *стікер собаки на фоні вибуху*

            *стікер собаки…*»

Мідей невимушено клацає кнопкою блокування, ховаючи телефон у кишеню. Підводиться – легко, з тією впевненістю, яку йому ніколи не доводиться  грати. Йде в бік друзів, що, не змовляючись, слідкують за ним із синхронними, напів усмішками,  наче вгадуючи щось важливе між рядків та натяків.

Птолемей ліктем штовхає Гефестіона, який зовсім не приховує усмішки, й нахиляється до нього пошепки. Так, щоб його не почув сам Мідей:

— Ставлю на те, що цей концерт буде найкращим у нашій кар’єрі.

— Я теж ставлю, – просто відповідає той, не зводячи погляду з Мідея.

Усі п’ятеро зустрічають свого спокійного лідера однаковими поглядами – з тим самим теплом і захопленням, якими віддзеркалюють його впевненість, що лунає в кожному кроці. Задоволення, яке давно не виходило за межі їх діяльності, як гурту, але вже проростає в золотих очах і не збирається ховатися.

Бо попереду на них чекали злагоджені години репетицій – напружені, але надзвичайно продуктивні. Очікування росло, але Мідей ловив себе на іншому – не думкою про сцену, не хвилюванням за перехід чи останні правки. Він думав про момент, коли ці дві години завершаться. Усередині тихо сиділо просте знання: у його сумці, поруч із телефоном, уже готове те, що він планував віддати. 

«Я вже їду», – написав він коротко, як тільки усі задачі були завершенні та друзі  з посмішками відпустили його до наступної зустрічі. І хоча з боку здавалося, що він, як завжди, зібраний і спокійний – щось у цьому очікуванні кололо ледь вловимим, нетиповим для нього нетерпінням.

Мідей іде точно, цілеспрямовано. Спершу до машини, потім – додому, лише на мить, і звідти вже знайомою до дрібниць дорогою до невеликої світлої плями серед сучасних фасадів – кавʼярні «Елізія Ейдес».

Коли він наближається, погляд одразу вихоплює знайому фігуру за скляною поверхнею: Файнон стоїть схилившись над телефоном, з одним навушником у вусі, час від часу ледве помітно киває в такт музиці. Цей рух, така звичність і несвідома легкість у його позі змушують Мідея мимоволі прискорити ходу. Він широко розчиняє двері й одразу опиняється у просторі, де все здається знайомим до деталей: ледь вловимий аромат випічки, тепле світло, ненав’язлива мелодія й – найголовніше – блакитні очі, що миттєво піднімаються назустріч.

Файнон вскидає погляд на звук вхідного дзвінка та одразу розпливається в посмішці, яка вміла вмістити в собі не тільки привітність, а й удавану обуреність одночасно, коли він швидко відкидає телефон та піднімає палець догори. На Мідея, який спокійно підходить ближче.

— Ти, – вказівний палець майже впирається в груди, обтягнуті рубашкою, але Мідей встигає скоріше спертися боком на скляну вітрину та схрестити руки перед собою. І все це з усмішкою, яка тільки провокувала баристу сильніше залипнути та водночас більше «розгніватися». – Це злочин бути настільки гарним не тільки в житті, а й на фото. А ще більший – кидати такі фото, коли я на роботі.

— Ти сам попросив, – він знизує плечима удавано байдуже, але в очах – ледь помітна іскра. Якраз така, щоб не зменшити, а підживити впертість, з якою на нього тепер дивляться.

— Так, – Файнон твердо киває головою, майже кидає виклик. – Але я то тебе дражнив, а ти з нас двох здавався більш милосердним.

— Тобі здалося, – на нього натурально фиркнули і Файнон міг лише прокачати головою, перш ніж уважно, майже не блимаючи очима, зупинитися поглядом на чужому обличчі. – Що?

— Думаю, що тепер просто не можу програти. Це ж ти можеш вигадати на своє бажання все, що завгодно, – проте замість того, щоб відповідно до своїх слів удати занепокоєння чи страх, він лише повторює позу Мідея та спирається на вітрину з іншого боку каси. Між ними така тиша, в якій не чутно нічого, крім напруженого дихання й тіней, що ковзають обличчями.

Погляд очі в очі, кожен з них наче оцінював іншого та те, що людина навпроти могла б загадати: прочитати наступний крок іншого. Оцінити. Передбачити по тому, як дивиться настільки жадібно та пильно. Коли розтягує губи з такою посмішкою: провокативною, обіцяючою. 

— Прямо таки все, що завгодно? – Мідей чує свій голос наче з боку, не встиг здивуватися цим охриплим, як після гучного концерту, нотам. Він сам не знав, наскільки глибоко в ньому це сидить – хрипота, ця майже інстинктивна потреба почути відповідь. 

Проте відповідь – це зловити погляд, який повільно спускається нижче. Наче також не чує його скрізь шум крові у вухах, намагається прочитати слова по губам. Але з поразкою тільки застрягає на них без можливості дітися в бік. Бо вигляд відвертого вигину усмішки – це майже те, що він ледве може витриматити. І не зробити крок вперед.

Щоб в наступну секунду зіштовхнутися з поверхнею стільниці, яка раптово зʼявилася на шляху та розірвати гіпнотичний момент зі здивованим викриком.

— Бл… – лагідні блакитні очі тепер намагалися спалити нещасну касу, яка в цю мить здавалася причиною усіх проблем, доки Мідей з тихим подихом, затриманим у грудях, випускав піднятий по всьому тілу жар назовні разом зі своїми наступними словами.

— Тоді дати тобі підказку? – власний голос все ще не хотів повертатися в норму, але Файнон, який нарешті прийшов в себе, тепер повернувся знов до нього та з зацікавленістю схилив голову до плеча.

— Не віриш в мої сили? – він грайливо посміхається, можливо зі спробою зробити вигляд, що цього моменту просто не було, і отримав у відповідь підняту догори брову, яка наче кричить: «ти взагалі памʼятаєш, які варіанти казав». Тому зовсім не може втриматися, зірвавшись на сміх: – Добре-дрбре, давай, мені цікаво, що ти надумав.

Мідей мовчки тягнеться до сумки, яка весь час висіла на плечі та напругою нагадувала, що сховано за лише однією застібкою. Декілька секунд і він поклав   прямокутний лист паперу на стільницю. А на питання у чужому погляді, лише кивнув вниз.

Його довго розглядали без якої-небудь реакції, але уважний до кожної дрібниці навпроти, він помітив, як затримався всередині чужий подих. Файнон потягнувся до глянцевого листа, щоб повернути його до себе та завмерти. Бо окрім гучної назви великим шрифтом у вигляді «Каструм Кремнос», посеред паперу був зображен сам Мідей разом ще з пʼятьма чоловіками, які виразно дивилися з фотографії вперед. А під усим цим – не залишаючи можливості на інше розуміння – підпис дати, часу та місця майбутнього концерту музичної групи. І перш ніж він встиг відреагувати на це, до нього дійшов вагомий голос головного героя цього квитка.

— То хто я? – вони знов зустрілися поглядами один на одному: Мідей все так само невимушено стояв біля вітрини та Файнон, який все з більш явною посмішкою, розглядав його у відповідь.

— Рок-зірка, – він на секунду знов спустив очі на квиток, перш ніж повернутися назад та лагідно блищати очами. – Яка запрошує мене на свій концерт?

— Так. Якщо тобі, звісно, подобається така музика? – Мідей просто знизав плечима і з очікуванням звернувся до баристи, щоб через секунду вже завмерти зі стриманим всередині подихом

— Мені подобаєшся ти, – слова сказані так само легко, як безліч компліментів до цього: грайливо, майже ніжно. Але при цьому весь вигляд Файнона показував наскільки йому складно далася така удавана легкість, коли він кінчиком пальців окреслював один єдиний білет в руці та дивився вниз пильно, зі схованою вразливою готовністю почути будь що у відповідь. – Тому я хочу пізнати твою музику. Ти…допоможеш мені з цим?

— Залюбки, – слова з труднощами виходили назовні, але Мідей не мав права зараз встрачати спокій та своєю вразливістю давати можливість, оцінити власну реакцію неправильно. І замість того, щоб розгублено стояти, він тягнеться вперед рукою, щоб майже невагому підняти опущене донизу обличчя вверх, сяючим поглядом до себе. – Ти допоміг мені впоратися з кавою, а я хочу, щоб ти зміг зрозуміти мою музику.

«Мене», – яке залишилося неназваним, але побаченим у рішучому золоті та обережних руках.

— Доречі про каву, – всього на мить схилившись ближче до чужих пальців, які покинули його шкіру варто було потягнутися в бік, Файнон сховав білет у своєму внутрішньому кармані форми та протягнув вперед стаканчик зі стандартним, завчасно приготовленим напоєм. – Треба було одразу віддати.

— Він все одно ще теплий, – Мідей навіть не думав якось звинувачувати його у тому, що кава охолола через їх розмову, але як тільки очі звично впали до чорних ліній маркеру, він справді завмер, немов статуя.

«Мідеймосу, тепер не анонімній рок-зірці, від милого баристи»

Він різко вскинув погляд догори, де Файнон з відвертою усмішкою та сміхом в очах намагався стриматися і не відізватися реготом на всю тишу кавʼярні. Але коли Мідей відверто починає похмуро зводити брови та обурено пʼє свій напій, то більше не може втриматися.

— Клоун, – Мідей незворушно дивитися на те, як чоловік перед ним справді намагається заспокоїтися, але лише все більше впадає в щирий, переливчастий сміх. Він просто допиває напій, перед тим, як зацікавлено схилити голову до плеча. – Як давно?

— Ох…не дуже, – Файнон одним рухом торкається вологого кутика очей та качає головою. – Просто хоча тобі дуже щастило і ніхто до тебе не підходив, але твої фанати дуже гучні. Одна дівчинка буквально, як тільки ти залишив кавʼярню, почала кричати.

Файнон артистично повторив той самий вигук, який почуло півкав’ярні, коли Мідей пішов: із перебільшеною емоцією, навіть трохи фальцетом – і поклав долоню собі на груди, туди, де, мабуть, зараз мало б тріпотіти серце.

— «Це був Мідеймос?!» — імітував він з такою пристрастю, що навіть повітря в залі здалося напруженим на мить. Потім ледь усміхнувся, сховавши гру під звичною лагідністю, і кинув погляд на закочені очі співрозмовника. – Ну а далі загуглити було не складно, насправді, інформації про вас повно. 

Файнон знизав плечами і додав, уже серйозніше, з тією самою легкістю, яка завжди приховувала трохи більше:

— Проте, мені цікаво.

— Що саме? – Мідей злегка підняв брову, вже не приховуючи внутрішньої настороженості – в кінці кінців людина навпроти тижнями не давала й натяку на те, що просто сміється з нього та цієї гри. Хоча насправді окрім частини обурення, він від цього був просто в захваті.

Проте Файнон відповідає не одразу. Ліктем спершись об стільницю, він трохи нахилився вперед, ближче до Мідея та заговорив тихим голосом так, наче не хотів, щоб слова йшли далі їх невеликого кутика біля каси. Навіть, якщо окрім них тут нікого не було.

— Ніхто не знає тебе, як Мідея, принаймні в інтернеті серед фанатів, – його голос звучав спокійно, без обвинувачення, просто спостережливо. З тією ж легкістю, з якою він розказував ще не так давно про Елізію Ейдес. – Це твоє справжнє імʼя? 

— Ні, Мідеймос, – він відклав  стакан  та повністю зосередився на Файноні. – Але серед друзів прижилося Мідей, хоча якось вийшло, що це залишилося тільки між нами.

Ці слова злегка зависли між ними – без пафосу, без потреби в реакції. Просто констатація факту, на яку Файнон мовчки кивнув. І від цього жесту – стриманого, майже непомітного – Мідей вперше подумав, що, можливо, справді хоче, аби хтось іще знав його по-справжньому. Не серед фанатів, які все одно частіше грайливо казали «Ваше Високосте», а по іншому. Простіше та водночас набагато важливіше.

— І тепер мною, – м’яко підтвердив Файнон. Усмішка на його вустах вже не гралася в щось більше – вона просто була. Проте сам Мідей, який зосередився лише на одній людині в цей момент, гарно відчував сховане від них питання, якого не достає в кінці.

— Так, і тобою, – він повторив, уже свідомо, ніби закріплюючи новий для них факт. Йому подобалося, як змінюється вираз на обличчі навпроти, як в кутиках губ повільно прокидається усмішка, що оживає в нього на очах – від дозволу сказаного зовсім без сумніву. – Що ти хочеш в мене попросити?

— А це, – Файнон витримав паузу, а тоді піднімає вказівний палець догори – і з хитрим блиском в очах ткнув просто в схрещені на грудях чужі руки. – Ти дізнаєшся трошки пізніше.

***

(Від автора: у цій частині буде момент з піснею, яку я дуже рекомендую послухати завчасно. Саме момент, який буде використано у історії для кращого розуміння атмосфери.

The Summoning – Sleep Token. Таймкод: 3:35)

«Файнон:

(20:45) я вже тут!

              як і ще тисячі  людей

              у випадку, якщо мене затопчуть, сподіваюсь побачити тебе перед цим на сцені

              удачі!

              розірви їх всіх!

              (мене також, будь ласка)

Ви:

|удачі!

(20:45) Дякую, ми вже скоро починаємо. Так і не скажеш, як ти одягнений, щоб мені було легше тебе побачити?

Файнон:

(20:46) розраховуй на долю;)

              невже не зможеш впізнати відданого фанбоя у натовпі?

Ви:

(20:46) Фанбоя ні, а майбутнього хлопця впізнаю

Файнон:

(20:47) впщпавэхавщхпхпх

              *стікер собаки, яка гризе стіл*»

Мідей довго дивиться на екран, де діалог обірвався раптовою, трохи збентеженою тишею, але не дає собі права відвернутися та вимкнути екран. Лише вдосталь вчитується в своє соо, щоб справді відчути свій крок вперед та не дати собі шансу повернути назад. Лише коли менеджер проходить поруч і легким жестом піпгукує його, Мідей нарешті відкладає телефон на найближчий стіл. Встає зі свого місця, де щойно терпляче, зі звичкою дозволяв стилістам завершити образ, та рушає далі.

Туди, де у напівтемному просторі за кулісами, вже очікують його друзі – ті, з ким він розділить сцену, а до цього: виснажливі репетиції й тріумфальні фінали. Їхній сценічний одяг мовчки говорив про єдиний на усих образ: темні насичені кольори, щільна тканина, що обгортала  тіло в потрібних місцях, і відкрита шкіра там, де варто було показати – силу, впевненість, татуювання, що розповідали історію ще до перших акордів. У дзеркалі він на мить зупиняє погляд на власному відображенні й, не стримуючи посмішки, згадує, як майже в такому ж вигляді зайшов у «Елізію Ейдес». Тоді це вийшло випадково, сьогодні – навмисно. І хоча зараз між ними – десятки метрів сцени та стіни, він уявляє, як Файнон побачить його під сліпучим світлом софтбоксів.

Але натомість, щоб дозволити уяві забрати себе туди, де вже чекає той самий погляд, Мідей піднімає голову й розвертається до своєї команди. Гурт та стаф. Він повільно, серйозно проводить поглядом кожного  і бачить в них себе: уважність, внутрішній вогонь, зосередженість перед тим, як музика знову стане їхнім інструментом влади.

— Готові? – сказав він глухо, але твердо, і його голос все одно пробився крізь гул натовпу, який чувся навіть тут, за кулісами. А коли отримує сповнені впевненості кивки, просто повертається та робить перший крок туди, де дуже скоро почнеться довгі години їх роботи. – Тоді ходімо.

Ні, не роботи, мистецтва.

З великих динаміків гучно почав лунати  гімн Каструму Кремнос, під який фанати, що заповнили кожну частину стадіону, плескали руками та гуркотіли  ногами у ритм, яким вони викликали на сцену своїх царів. Занавес зі спецефектами піднявся догори і на кульмінації мелодії перші ноти живої гри на інструментах пролунали  навколо. Коли Гефестіон вперше вдаряє палочками барабаном, Птолемей натискає клавіши, інші займають свої позиції, а Мідей з гітарою в руках чекає моменту програшу, щоб зустріти натовп гучним криком у мікрофон:

— Бажаєте відчути силу? – голос лунав  епіцентром всієї напруги зібраної в залі: лише низький баритон, що відгукувався криками та оплесками тисячі  людей, та гарячий золотий погляд вперед, що транслювався камерами на великий екран. – Тоді дайте нам її!

Під викрики власного імʼя, титулу принцу Каструму Кремноса він підтягує ближче мікрофон, щоб відкрити концерт по справжньому разом з першою стрічкою пісні та емоціями, якими сповнене кожне слово.

«Річка мого життя тече до тебе

Залишаючи кривавий слід, порушуючи спокій.

Те, що ти робиш, що говориш,

Є благословенним»

Ці слова не просто вирвалися назовні – вони прорвалися. Загартовані сотнями годин репетицій, емоціями, які він не дозволяв собі показати інакше. Кожна фраза лягала на музику, що вже звучала як єдиний живий організм – гітара, бас, барабани, синтезатор – усі підтримували його, підносили, обрамляли. Робили акцент на те, як Мідей не просто співав – він говорив. Звертався до захоплених звучанням людей цією історією. Кожним словом, зірваним з глибин та направлених з однією метою, наказом: «слухай мене».

Світло яскравими променями освітлює сцену, засліплює, перетворюючи натовп перед ним на єдину пульсуючу масу з рухів, звуку, чужого захоплення. Які зосередилися на створеному ними шоу. Його очі блищать так само, як аксесуари на одязі  краплі поту на напруженому тілі, але він не зупиняється.

Мідей лише повністю віддає самого себе цій історії, без зупинки, доки серед пісні не починає звучати перехід – його гітара з клавішами бринить спокійною мелодією, що змушує сердце завмерти від передчуття. Проте для нього це не просто момент відпочинку для голосу перед кульмінацією – це можливість кинути погляд у залу, вперед, прицільно, вишукуючи один єдиний образ біля сцени.

Білосніжне волосся виблискує в світлі софітів, але яскравішими за нього – тільки блакитні очі, що дивляться на сцену не як фанат, не як глядач. А як людина, яка вже бачила його іншим і зараз намагається зібрати два різні образи в один. Файнон не кричить, не стрибає, не зливається з загальною хвилею. Він – як тиша всередині шторму, був таким для нього тут і поза межами сцени. 

Мідей не зупиняється, хоч і відчуває, як щось усередині нього болісно скорочується – від того, як сильно хочеться наблизитися. Бо в цю секунду здається, що справжнім магнітом цієї сцени є не він.

А Файнон. З його настільки інтенсивним поглядом, який легко міг би збити з ритму будь-кого. Особливо його, того, хто ловить погляди відбитками на шкірі. Але дозволяє собі лише ловити образи, наче перед Фаєноном не він, зірка цієї сцени, а справжній скарб – жаданий настільки, що ти не віриш в його реальність.

Але Мідей готовий зробити все, щоб підтвердити своє існування – словами, наче піснею перед одними блакитними очима.

— О, і моя любов, – він широко розтягує губи в усмішці, яка змушує людей перед ним схилитися ближче до сцени та ловити кожну секунду. А одну єдину людину судорожно вхопитися руками у тканину на грудях, щоб стримати себе. – Чи помилився я, коли прийняв тебе за божого посланця?

— Може насправді ти з'явився як покарання? – Мідей прикриває захоплені картинкою очі, повільно схиляючись ближче до мікрофона, який обережно тримає в руці. – Чи, може, щоб надихнути мене?

Це не просто фраза для сцени — це особисте звернення. Питання, яке повисло в повітрі, направлено до чоловіка, який жадібно хапав образ вокаліста, повністю розщепленого у музиці. Через це його присутність відчувалася всюди, в кожній ноті, перед очима, та всередині, де бурхливо розпалюється кров. Щоб кульмінацією взірватися наче жерло вулкана в момент, коли їх очі знов зустрічаються навіть через метри відстані сцени.

Бо погляд Файнона – гарячий, вразливий, глибокий – змушує Мідея відчувати себе оголеним у найсправжнішому сенсі.

— Я збрехав би, якби сказав, – голос бринів відчутною напругою, що вагомо збивала з себе весь спокій, як і хриплі ноти емоцій тільки для нього. Як ще одна, відверта посмішка і небезпечна провокація зробити нестримний крок вперед. – Що не хочу бути твоїм.

Музика ллється далі, слова продовжують розказувати історію, але золото і блакить тепер майже повністю злилися воєдино. 

Файнон бачить перед собою все того ж чоловіка, який уперше з’явився в «Елізії Ейдес» – упевненого, мовчазно чарівного, того, хто ніби випадково, але остаточно захопив простір навколо себе. А зараз він же стверджував сам – все це моє. Великий стадіон, тисячи людей та їх захват, він – бариста, який навіть не думав в той день, наскільки його слова будуть пророчі. Бо в тому, що кожну секунду ловить він, нема нічого дивно.

Але коли той, хто має все, кого слухають усі, продовжує шукати в натовпі саме твої очі, – як можна сумніватися в тому, що це справжнє?

А Мідей просто розуміє, що головна причина, чому цей концерт вдалий, буквально найкращий – не безумство стадіону, а те, як Файнон з кожною піснею розслабляється все більше. Ловить момент та щиро задоволено кричить разом з іншими людьми, хоч і не знає слів, як сміється й аплодує, не стримуючи себе. Як, врешті-решт, зі звуком фінальних акордів. перестає бути просто глядачем – і стає частиною сцени. Його частиною. 

Тільки це – вид сміху, ця участь, ця присутність – може змусити його вдарити струнами  із впевненістю, що це найкраще, що він створював. І кинути у мікрофон останнє:

— Побачимось після, — так, ніби це було домовлено з самого початку. Бо в ньому нема ніякого сумніву, що його попереднє запрошення зустрітися за сценою проймуть.

Мідей разом з друзями може легко покинути сцену бо знає, що ще повернеться до неї. А також, бо довірена людина зі стафу завчасно попереджена та обов’язково допоможе Файнону не загубитися серед натовпу, дістатися за лаштунків і знайти кімнату відпочинку. В якій його вже чекає він.

Гурт наостанок збирається в коридорі – загальний порив видихнути разом після сцени, коли запал, втома, полегшення й захват ще бринять у тілі. Але ніхто не затримується надовго. Кожен знає: фінал туру – це й фінал напруги, а тепер нарешті прийшов час розслабитись. Тож вони швидко розходяться по гримерках.

Так само, як Мідей, який залишає за собою відчинені у запрошені двері та повільно спирається на спинку крісла. Все тіло приємно напружено гуділо від все ще розпаленого в крові жару, а звʼязки втомилися так, наче він годинами кричав во весь голос – що в цілому було не дуже далеко від істини. Проте замість того, щоб поринути у спокій перерви, він відчував, як ще більше розпалюється від іншого відчуття – очікування. Яке свербіло під шкірою та закритими на мить повіками від бажання побачити те, що так хочеться.

А коли він відкриває очі, це бажання справджується.

Файнон, помʼятий через години активної участі у концерті, повільно відкривав двері ширше та з незрозумілим поглядом дивився на нього. Не на секунду не відводячи його, наче спокійно, але так інтенсивно, що нутрощі закоротило від ще сильнішого передчуття.

— Привіт, – Мідей першим розриває тишу між ними, доки бачить, як Файнон закриває двері та залишає їх наодинці тісної гримерки. 

— Привіт, – його голос звучить тихо, але все гучніше, коли він робить перші кроки ближче. Раз за разом скоротив відстань між ними до нарешті майже повного мінімуму. Мінімуму сантиметрів, вільного повітря та можливості відвести погляд бо все перед собою заповнював він.

Вони обидва завмирають, довго-довго мовчки дивлячись один на одного хоча насправді хвилинна стрілка навіть не встигла зробити оберт. Але кожна секунда відчувалася вʼязкою та гіпнотичною, до збитого дихання.

— І що, не скажеш навіть свої враження? – Мідей першим звертається до іншого, відчув свій хриплий голос наче зі сторони. Доки під його уважним поглядом Файнон важко ковтає та тягнеться вперед, щоб спертися обома руками на спинку крісла по сторонам від його удавано розслабленої фігури. – Від відданого фаната я очікував більшого.

— Після…подібного цьому відданому фанату потрібен час, щоб зібратися з думками, – Файнон відповідає на підняту догори світлу брову своєю усмішкою, та тихим, проникливим голосом, коли схиляється ще ближче, з можливістю розгледіти, як червона підводка розмивається у кутику ока, як гострота золота повільно розпливається під силою їх спільних емоцій. – Проте, ти можеш допомогти мені. Готовий почути моє бажання?

— Ти занадто довго тягнеш, – Мідей похмуро оглядає цю навʼязливу усмішку, яка зовсім перестала нагадувати ту мʼяку привітність, з якою бариста зустрічав його на кожну зустріч. Тільки не  поряд з поглядом, який заповнило тим відвертим бажання, яке не можливо трактувати аж ніяк по іншому. Окрім:

— Я тебе зараз поцілую, – до нього схиляються максимально низько, до відчутного чужого подиху на шкірі, проте не переходять останній рубіж, за яким вже тільки перший для них дотик. Наче дають останню можливість відсторонитися, чекають необхідного чесного дозволу.

І замість того, щоб самому зруйнувати цю відстань, Мідей прижмуренно заглядає в бурхливу блакить, щоб тихо прошепотіти:

— Не дуже схоже на питання, невже ти мене попереджаєш? – в тиші гучно чутно важкий ковток, коли Файнон відчуває його гаряче дихання на своїх губах, але не може приблизитися на ці останні міліметри. Хоча Мідей майже фізично відчуває силу його бажання відверто зірватися замість того, щоб слухати те, як  він з усмішкою тягне слова і тримає блакитні очі у вʼязниці свого уважного погляду. – Вперед…спробуй.

Можливо останні звуки слів потонули в дотику губ, які з силою захопили його собою, варто Файнону почути хоча б натяк на команду «можна».

Тісно і важко було відчувати як чоловік, який насправді мало поступався йому у силі та комплекції, притиснув своє тіло ближче. До можливості відчути шалений галас серця за грудиною, яке здавалося намагалося дістатися до його власного. До враз ставшої вище температури повітря, яке палало від їх лихоманки адреналіну. 

Те, що вони намагалися тримати погляди деякий час відкритими, було просто неймовірним показником не то дурості, не то впертості. Але кожен боровся з собою за можливість побачити, як інший першим відпускає себе настільки, щоб повністю віддатися моменту. Людині навпроти. Хоча напевно вони здалися одночасно. Бо надалі, єдине що, памʼятає Мідей, – це спалахи за темнотою повік та звук важкого дихання: і його, і Файнона.

Губи рухалися синхронно жадібно, з бажанням неначе захопити інші так само, як до цього було захоплені усі думки. Цими навʼязливими картинами того, як вони хотіли схилитися за іншу сторону стільниці та впертися поцілунком в чужі губи: до збитого дихання, як зараз, до судорожно стиснутих пальців на одязі. Мідей міцно притискає чоловіка ближче до себе за плечі, хапаючи пальцями світлу тканину футболки, не дозволив навіть можливості відсторонитися далі. Доки Файнон до білих плям на шкірі стискав атлас алої тканини, яка зовсім не перекривала буквально нічого – це був останній рубіж, панічна спроба стримати себе та не піти цим ж пальцями далі, щоб не перетворити перший раз в щось непотрібне. Навіть якщо до болю бажане. 

Але відчуття гарячих дотиків через тканину замість контакту шкіри до шкіри тільки сильніше змушую нетерпляче піддаватися ближче. Доки вони ж власним силою не захопилися настільки, що спинка одного єдиного крісла, що витримувало їх вагу, не потягнулося назад. Разом з Мідеєм, який відчував відсутність опори за собою. 

Секунди вистачило на здивування, встигнути відсторонитися від чужих губ, але не на те, щоб змогти перехопити рівновагу та втриматися на ногах. Лише руки Файнона змогли врятувати їх обох від болісного падіння на підлогу, коли вчепилися в його спину та потягнули на себе. Щоб тепер вдвох стояти на ногах та важко дихати від різкої зміни емоцій з захоплення до сильного здивування.

— Чорт, — руки повно розслабилися та потягнулися дотиком уперед, для того щоб обережно притиснути Мідею ближче та залишити голову у вигині його плеча та шиї. Вони обидва важко дихали, та як могли намагатися прийти до себе через тактильне відчуття людини у своїх обіймах та її подиху на розпаленій шкірі. – Добре, в цьому є плюс…

Файнон легко вів долонями лініями мʼязів чужої спини та відізвався приглушеним від свого положення голосом, доки Мідей збирав себе докупи та потроху розслаблявся під цими руками. І так само стискав плечі у підтримуючу дотику.

— Що? 

— Мій столик в кафе точно не витримає того, що я хочу з тобою зробити на ньому, – чужі пальці стискаються сильніше і Файнон зі сміхом відриває голову вгору, щоб із сяючими очами виглядати в похмуре обличчя поряд. – Добре, що зміг дотерпіти хоча б до цього моменту. 

— Чи справді це добре, – Мідей не розрив обаючиймів потягнувся рукою до майже перекинутого крісла та повернувся все як було до їх…інциденту. Проте навіть не обертаючись відчував, як на його слові відверто всміхаються.

— Радій, що ти теж не хочеш затягнути, — на нього поглянули із сумнівом у розумі, наче в цілому, що відбувалося не було достатньо, щоб це зрозуміти. Але Файнон лише підлесливо розтягує губи та нахилив голову так, щоб абсолютно наївно заглянути в гострі, зосередженні на ньому. – Доречі, ти ж візьмеш відповідальність за своє це «майбутнього хлопця»?

— Ти переплутав, якраз ось тут питання не потрібне, – Мідей замість силу чужого погляду на себе та відповідає так само легко, як завжди. Немов повторював кожну свою репліку: спокійно та вагомо одночасно. – Обов’язково.

Але якщо до цього вони могли переглядати лише, то в нього є справжній дозвіл притягнути задоволеного Файнона ближче та доторкнутися до його губ своїх. А ще робити так завжди, коли не можна підібрати слів на чужу хитру посмішку. Наприкінці кінців дії він любив значно більше за слово.

— А ще, вау, ти був просто неймовірний. Я в такому шоці не був уже…ну не важливо скільки. Але концерт просто шикарний, справді. Ти… – проте хлопець слово любив і його сильно, коли навіть зміг відірватися від поцілунку, щоб одразу накинутися на нього із захопленням та силою зачарованого погляду. Протест для нього ніколи не стане проблемою.

Ніколі.