Work Text:
Едді Діаз не з тих людей, кого не влаштовує їхня робота. Звісно, в його житті бували періоди, коли боротьбу з вогнем треба було лишити на задньому плані, щоб морально зібрати себе до купи та знову стати повноцінною людиною. Ці часи були давно вже позаду.
Однак сьогодні, коли настав час виходити з декрету, рутина вказувала на протилежне.
. . .
– Ложку за тітоньку Ген, а цю за дядечків Чімні та Раві, дідуся Боббі, – перераховує Едді, підносячи ложку з банановим пюре до рота немовляти, яке сидить в стільці для годування.
Деніел Роберт Баклі-Діаз, якому виповнилося шість місяців кілька днів тому, на татусеву виставу з ложкою, що слугує пожежною машинкою, лише агукає та запихає до рота різнобарвний прорізувач для зубів.
– Якщо ти почнеш згадувати всіх людей з команд змін B та C, то точно спізнишся, – пирскає зі сміху Бак, прибираючи брудний посуд зі сніданку в посудомийну машину.
– Хіба? – дивується Едді, не відступаючи в спробі нагодувати сина. – Зараз пів на восьму. Зміна стартує о дев’ятій.
Підігрівач для пляшечок, який працював увесь цей час, видає характерний писк. Тим часом малюк змахує рученятами; вміст ложки опиняється на обличчі чоловіка.
– Не забувай про існування ранкових заторів, – підмічає Бак, подаючи своєму чоловікові серветку. – Усе, татку, час визнавати свою поразку та забиратися на роботу.
Бак підіймає Деніела зі стільця, забирає готову теплу пляшку та йде до їхньої спальні, щоб хоч якось нагодувати сина. Вони вже декілька тижнів експериментують з прикормом, поступово додаючи нову їжу в дитячий раціон. Однак це маля любить перевіряти своїх батьків на витривалість. Тому суміш лишається в малюка в пріоритеті.
Едді у міжчасі витирає обличчя та робить останній ковток своєї охолонутої кави.
. . .
Закінчивши з ранковою рутиною, Едді вкотре перевіряє вміст своєї робочої сумки, стоячи біля вхідних дверей. Все необхідне, як на злість, на місці.
– Нічого не забув? – Едді переводить очі на свого чоловіка, який таки має здатність появлятися нізвідки. Хлопчик, який ще хвилин десять тому влаштовував йому виставу, спокійно сидить у Бака на руках і смикає ґудзики на батьківській сорочці.
– Здається ні, – відповідає Едді, одягаючи легку куртку. Свою сумку він накидає на праве плече.
Бак підходить ближче і лишає короткий поцілунок на щетинистій щоці свого чоловіка. Деніел не втрачає можливості щипнути свого іншого тата за носа.
– Вдалої тобі зміни без шалених викликів, – бажає йому Еван, вдихаючи такий вже звичний аромат свого коханого.
Едді хоче якнайдовше лишатися в цій комфортній бульбашці. Однак Бак лускає її, відхиляючись своїм тілом назад.
Пан Едмундо Баклі-Діаз зітхає, та простягає руку, щоб відкрити вхідні двері. Він вже майже у цілі. Аж раптом його інша рука автоматично ковзає в кишеню куртки. Він завмирає. Там пусто.
– Ключі, – єдине, що промовляє Едді.
– Що?
– Ключі від машини, – він починає оглядати всі поверхні передпокою. – Я лишав їх в кишені.
– Ти впевнений?
– Так.
Едді перевіряє ключницю та кишені штанів і сумки. Пропажі немає.
– Чекай, – Бак різко обертається та прямує до вішака з усім їхнім верхнім одягом. Він занурює руку в кишеню своєї кофти та витягує звідти ключі. – Бінго!
Бак з гордістю і задоволенням повертає зниклу річ його власнику.
– Вчора, поки ви з Крісом займалися його проектом з біології, я взяв твою машину, щоб з’їздити в магазин за підгузками. Не хотів виганяти свою з гаражу. Пробач, що не попередив.
Едді киває, намагаючись вийти з хати, як знову…
– Гаманець. Я ж не можу їхати без нього!
– Ти про той гаманець, який тримаєш в руці? – весело підмічає Бак, підіймаючи брову.
Едді й забув, що поки він шукав ключі, то витягнув інші речі зі своїх кишень. Ключі, гаманець, телефон. Вже не лишилось нічого, що потрібно шукати.
– Знаєш, якби я тебе не знав, то подумав, що ти не хочеш йти на роботу.
У відповідь лише тиша.
– Едді?
Чоловік мовчав, злегка прикусивши нижню губу, та дивився на своє взуття.
– Гей, що коїться? – голос Бака тепер був тяжким і занепокоєним. Деніел, відчувши зміни в чоловічому настрої та тоні, почав хникати.
– Нічого, я просто…
Зіпсувавши приємну атмосферу своєю дивною поведінкою, Едді тепер хотів якомога швидше залишити дім. Не встигши ухопитися за ручку дверей, він відчув міцний, та водночас ніжний, доторк свого чоловіка.
– Не так швидко, містер, – усього лише один рухом, Бак повернув Едді обличчям до себе. – Пам'ятаєш, що казав Френк? Не тікати від самого себе.
– Френк – придурок.
– А ще досвідчений психолог, який допоміг тобі та нашому шлюбу. В чому справа, Едс?
– Я просто… просто, – Едді проковує ком у горлі. – Просто боюся, що Деніел зненавидить мене так само, як і Кріс.
В кімнаті відразу настає мертва тиша. Бак завмирає так, ніби на його очах куля знову пробила діру в грудній клітині Едді.
– Що? – єдине, що Еван може видати після почутого.
– Я знову піду та підведу ще одну дитину.
І тут всі шматочки головоломки склалися до купи. Афганістан. Цей період знов увірвався в їхнє життя.
– Ти ж знаєш, що ми зараз в Лос-Анджелесі, – обережно починає Бак, намагаючись підібрати слова.
– Справа не в місці, – пояснює Едді. – Коли тиждень тому Кріс запитав мене про своє дитинство, я змовчав. Питання було не про роки, коли він тільки пішов до школи. Він поцікавився, коли сам почав сидіти.
– Едді…
– Про це знала Шеннон. Знають мої батьки, сестри. Абуела, тітка Пепа. Усі це знають, усі… окрім його власного батька.
На очах Бака виступають сльози. Для нього Едді завжди буде неймовірним батьком. Проте він знає, що людині, яка в минулому також робила помилки, непросто це довести.
– Так, це не Афганістан, – продовжує Едді, стримуючи свої власні сльози. – Та це змінює того факту, що я знову буду жертвувати собою і своєю сім’єю заради інших. Що я знову налажаю.
Бак робить глибокий вдих і видих і бере свого чоловіка за руку. Едді вже точно спізниться на роботу. Однак він не може лишити це просто так.
– Ходімо, – каже він, тягнучи чоловіка до дивану в їхній вітальні.
Едді займає місце на краю канапи. Бак, тим часом, опускає Деніела на його ігровий куточок та сідає поруч зі своїм чоловіком, беручи його за руки.
– Послухай, – Бак гладить одну з долонь Едді, зачіпаючи його обручку. Блакитні очі з любов’ю зазирають у карі. – Як би нам цього не хотілося, та ми не можемо бути з ними кожну секунду. Сьогодні підеш ти на роботу. Я доєднаюся за півроку. І ми обидва щось пропустимо… бо таке життя.
– А як не налажати в цьому житті? – запитує Едді.
– Ніяк. Ми завжди будемо це робити, – Бак киває в бік Деніела, який радісно трясе брязкальцем. – Завтра він зненавидить нас через пюре з броколі, а через років п’ятнадцять, що не пустили його на вечірку з купою безвідповідальних підлітків.
Едді нарешті всміхається та видихає з полегшенням.
– Вже легше? – цікавиться Еван.
– Трішки, – Едді лишає на губах свого чоловіка ніжний поцілунок. – Дякую.
– А якщо я заберу Кріса зі школи та завітаю з хлопцями до вас на обід? – пропонує Бак.
– Буде ще краще, – Едді ця ідея дуже імпонує.
– Чудово, – Бак миттю вскакує з дивану. – А тепер їдь на роботу, щоб показати всім фотографії та відео наших наймиліших дітей, які ми зробили за ці півроку.
– Це ж займе декілька годин.
– А навіщо тоді добова зміна?