Work Text:
Для Ени цей день був так само важливий, як і інші. Адже це її останній рік у цій школі. Усі іспити були давно здані, результати яких всім так само давно відомі. Багато хто вже визначився з університетом чи коледжем. І старша Шинономе серед них. Далі вже доросле, і нове життя, з новими людьми й перешкодами. Це все, звісно, викликало немалий страх. “А що далі?” - питала вона себе, наче очікуючи що відповідь сама з'явиться в неї в голові. Хоч дівчина й намагалася про це не думати, далеко не завжди виходило.
Але зараз, хотілося просто насолоджуватися кожним днем безтурботного життя, поки це можливо. Літо, як ніяк. Сонце, спека, фестиваль.
Ена стояла на даху. Одна. Спершись на огорожу, що відділяла її від краю, вона дивилася на те що відбувається знизу. Легкий вітерець чіпляв її спідницю, лоскочи ноги, відчувалася прохолода. На подвір'ї школи зібралося багато народу, учні Каміями і не тільки. Влаштовуючи та беручи участь у розвагах. Продаючи та ласуючи солодким. Було шумно. І загалом, як можна помітити, всі займалися своїми справами.
Споглядаючи, кутики її губ м'яко розійшлися в усмішці. Хоч і було трохи сумно. Не хотілося полишати все це.
— Вибач що запізнився! Як ти тут? - позаду пролунав знайомий дзвінкий голос.
Вийшовши з потоку думок, вона глянула через плече.
Мізукі.
Вмить всі негаразди з голови зникли. Стало спокійно.
— Де тебе носило, чорт побери, я думала вже назад йти, - відповіла Ена у своїй звичайній манері.
Ну, майже спокійно.
— Ах, не починай, Енанан.. Прийшов й те добре.
Змахнувши рукою, Акіяма став поряд біля Шинономе.
— Ага. Мені тепер поклонитися перед тобою, чи що?
Обидва засміялися.
Знизу пахло солодощами, запах яких вітер підіймав аж до даху. Сонце, що вже збиралося заходити за горизонт, ніжно пригрівало, роблячи вечір не таким холодним.
Ена на мить замислилась. Через що вираз її обличчя трохи змінився.
— Е? Щось не так? - спитав Акіяма, побачивши дивний вираз подруги.
Пройшло декілька секунд, перш ніж дівчина тяжко зітхнувши сказала:
— Все пройшло так швидко.., - пауза. - Буду сумувати за Каміямою. За цим дахом, фестивалями, тобою, - перед “тобою” она зробила паузу. - Хотіла б я запам'ятати це все.. назавжди.
— Ми ж у школі не бачимося, як ти будеш за мною сумувати? - не зрозумівши слова Ени, почав хлопець, - Але все-таки.. згоден, я б теж сумував.
Мізукі дивився на Ену. Ена, на Мізукі. Довге, рожеве, немов вітки квітучої сакури, волосся хлопця розвівалося на вітру, неслухняно лізши в обличчя.
Рука Ени потягнулася до них, обережно прибравши, тим самим відкрив світлі очі, що все ще не спускали з неї погляд.
На щоках з'явився теплий рум'янець, настільки гарно зараз виглядав хлопець. М'який овал обличчя, лінії, невеличка розгубленість в обличчі, губи.. Коли дівчина подумала про останнє, наче під чарами вона трохи притягнула Мізукі вільною рукою до себе, через що той нахилився, немов відчуваючи що збиралася робити дівчина. Коли їх обличчя стали лише у декількох сантиметрах один від одного, Шинономе, шепотом, не бажаючи щоб ще хтось це почув, сказала:
— Давай вдвох запам'яємо цей день саме так.
Ена сама не знала що це мало означати. Запам'ятати саме як?
Один лиш рух, і метелики в животі наче сказилися. Щоки більше не були теплими як декілька секунд тому. Вони горіли. Ена виглядала як помідор. Що на рахунок Мізукі, вона не бачила, бо на момент поцілунку закрила очі. Чи то від страху, чи то інстинктивно. Хотіла б вона побачити Мізукі-помідора.
Вона відступила першою.
Коли здоровий глузд усе ж повернувся до неї, і вона зрозуміла що накоїла, хотілося втекти. Аж дихання перехопило. Що на неї найшло?
— А? - єдине що зміг вичавити з себе Мізукі після такого.
На губах все ще був теплий слід від поцілунку. Пальці Шинономе торкнулися їх, наче бажаючи втримати то тепло на трохи довше. Хоч на декілька секунд довше. Або навпаки, стерти якнайшвидше, перш ніж забути про це раз і назавжди.
— Вибач, не знаю що…,- не встигла вона й договорити, як чиїсь руки притягли її до себе в обійми.
— Не вибачайся. - голос звучав спокійно, без тривоги або що.
В руках, що тримали її, не бажаючи щоб та пішла, Ена відчула на своєму плечі чиюсь голову. Тяжку. Так само як і її дихання.
— Ну.. я теж хотів це зробити. Просто боявся що все зіпсую.. Але ти мене випередила.
Один нуль у користь Ени.
Вони засміялися.
Позаду теж хтось засміявся.
Вони озирнулися.
— Ха! - Ан прикрила рота рукою, що, як вони вже почули, не допомагало. - Вибачте, вже йду!
Гучно стукнувши дверима, Ена крізь скло могла бачити як та швидко побігла вниз по сходах.
Не виринаючи з обіймів, вони то переглядалися один між одним, з повним нерозумінням ситуації та що зараз робити, то знову туди, де секунду тому була Шираїші.
Ені знову запахом солодощами.