Work Text:
З-за стінки лунав чийсь сміх, імовірно, Дерека або Дерріка, і Жан не зміг стримати легкої усмішки. Запросити до них товаришів з команди вигадав Джеремі, і дівчата, готуючись до цієї спонтанної маленької вечірки, вперше за довгий час помітно повеселішали. За останні місяці на них навалилося забагато. Надмірна увага журналістів, втрата майже всіх речей і те, як мало часу Джеремі тепер проводив з ними, сильно вдарили по Лайлі, проте вона справді дуже старалась.
Жан протирав чисті келихи, поки вона діставала з холодильника напої, а Кет у вітальні шукала гру, яку їй подарувала одна з сестер, дізнавшись про причину їхнього раптового переїзду.
За останні тижні вони встигли трохи обжити нову оселю. Порожнє місце поступово заповнили вазони з кактусами, плетені подушки, собачі іграшки та яскравий посуд. Кет наполягла на тому, щоби у кожного був свій кухоль і вони в жодному разі не пасували один до одного, бо однаковий посуд – це або для офісних працівників, або для довбаних аристократів, або для тих, хто жалюгідно намагається наслідувати других. Лайла приймала ці спроби створити домашній затишок мляво, але без супротиву. Жан просто робив, як йому скажуть. Джеремі з’являвся у них рідко, але кожен раз із дрібним подарунком, і так потроху безлика орендована квартира ставала схожою на дім.
– Ти що, вже йдеш? – гукнула Лайла Джеремі, який проходив повз.
– Не йду, – він посміхнувся і кивнув на свій рюкзак, залишений в коридорі, – Взагалі не йду. Сьогодні мені можна залишитись.
Вона широко усміхнулась, на її щоках виступили крихітні ямочки, і Жан швидко відвів погляд, зосередившись на вимитій склянці.
– А як тебе відпустили? Твоя мама вирішила відпочити від свого гіперконтролю?
– Ну… – він знітився, – Скоріш навпаки, вона його посилила. Зате буде спокійна.
Запала тиша. Кілька секунд Лайла мовчки вивчала його обличчя, аж раптом її брови грізно зсунулись, а банка пива, яку вона тримала в руках, жалібно хруснула.
– Боже, Джеремі! Це те, що я думаю? Довбаний тест? Вона відпустила тебе до нас, сунувши в руки баночку для…
– Все гаразд, – Джеремі здійняв долоні в миролюбному жесті й ніяково посміхнувся, – я ж точно його не провалю.
– Все анітрохи не гаразд, любий. – вона втомлено зітхнула і похитала головою, – Але я рада, що ти з нами, хоч і такою ціною.
– Агов, – з вітальні визирнула Кет, – ви йдете? Ми починаємо грати.
– Вже, моя пані, – Джеремі жартівливо приставив долоню до скроні й чкурнув слідом за нею.
Жан відклав рушник і ще раз поглянув на чисту склянку.
– Баночка?..
Лайла кисло всміхнулась.
– Мені вже починає здаватись, що їй усе це просто приносить задоволення.
Він ступив ближче до подруги й обережно пригорнув її до себе.
– Ходім, поки Кет знову не прийшла по нас.
У вітальні Ананья сиділа на колінах у Патрика, обіймаючи велику подушку-черепаху. Ксав’є лишився на підлозі біля лежанки Жербельковта, який ліниво махав хвостом, підставляючи живіт під ласкаві дотики. Решта вмостились хто де; меблів в їхній новій квартирі було замало,
Коли всі нарешті зібрались, Кет з гуркотом поставила на стіл коробку з грою і обвела друзів нетерплячим поглядом.
– Отже, “Правда чи дія”. Правила всі знають, так? Правду вибирати не більше, ніж двічі підряд. Від дії можна відмовитись один раз. Але, – вона зобразила барабанний дріб по підлокотнику, – у нас вдосконалена версія. Перед кожною правдою гравець випиває шот.
– Ого, – Коді в кріслі-мішку здивовано засміялись, – Це щоби частіше вибирали дію?
Вона задоволено кивнула.
– В тому числі. А ще завдання з карток можна доповнювати.
Всі в кімнаті пожвавились. Ананья витягла картку дії зі стосу і, хихикнувши, поклала в самий низ. Дерек підсунувся ближче до столу й жестом покликав Дерріка. Кет, явно потішена тим, як зацікавились друзі, розкрила упаковку одноразових чарок і почала передавати їх по колу. Коли черга дійшла до Жана, вона запитально глянула на нього.
– Жане?
– Я не п’ю, – нагадав він.
– Нічого, ти можеш пити колу разом з Джеремі. Ще залишилась “зеро”.
Він проігнорував той дивний спазм внизу живота, який викликало це “разом”, і лише похитав головою.
– Не думаю, що це чесно по відношенню до решти. І вже пізно, тож я, мабуть, спати.
Ніхто не здивувався й не став вмовляти його посидіти ще. Здається, всі нарешті звикли до того, як швидко Жан втомлюється від дружніх теревень і тим паче вечірок, замість яких можна було би зробити додаткові тренування, які точно не завадили б його співкомандникам. Таку думку він озвучив усього раз і більше не ризикував: Кет пообіцяла підлити йому в шампунь червону фарбу Коді, якщо ще бодай раз почує щось подібне.
Після шуму вітальні його кімната, здавалося, дзвеніла тишею. Він увімкнув настільну лампу зі справжніми мушлями, яку Джеремі знайшов на якомусь розпродажі, і влігся на заправлене ліжко. Поставив телефон на зарядку – екран блимнув, вдаривши по втомлених очах холодним світлом – і відкрив непрочитане повідомлення від Рене.
“Вечірка – це ж чудово! У вас там весело?”
Він відправив “Нормально”, а потім, подумавши, надіслав ще одне повідомлення.
“А взагалі так, весело”.
Рене відповіла йому смайликом, який підморгує, і Жан закрив чат. Трохи погортавши новини і не знайшовши нічого цікавого, він закрив телефон і став роздивлятись та перераховувати мушлі, якими була обклеєна лампа, ніби не робив цього майже кожен вечір, намагаючись звикнути до відсутності Джеремі.
За пів години в коридорі почулося знайоме цокотіння кігтів по підлозі. Маленька лапа вперто пошкреблася в двері, і Жан неохоче зліз зі свого ліжка, щоби пустити дрібне чудовисько.
– Як же без тебе. Ксав’є втомився тебе чухати і ти пішов, так?
Жерб гучно фиркнув і почалапав до своєї лежанки, позіхаючи на ходу. Жан хотів вже зачинити двері, коли побачив у пройомі фігуру Джеремі. Зазвичай їхнього капітана було чути здалеку, та цього разу він дійшов до кімнати майже беззвучно; здавалося, навіть дихати намагався якомога тихіше.
– Ти чого крадешся? – Жан насупився.
– Не хотів тебе будити.
– Я ще не сплю, – він кинув швидкий погляд на годинник: пів на одинадцяту, – А ти рано.
– Так, одного завдання вистачило з головою, – Джеремі засміявся і всівся на підлогу біля свого ліжка, жестом запрошуючи Жана приєднатись, – Я вибрав дію, мені веліли станцювати той різдвяний танець з “Поганих дівчат”. Лайла навіть “Jingle Bell Rock” знайшла.
– Танець звідки?..
– Ой, точно, пробач. Це підліткова комедія з Ліндсі Лохан. Легендарна! Може, візьмемо її якось в прокаті.
Він знизав плечима і кивнув, а потім, послідувавши прикладу, повільно опустився на підлогу, намагаючись сісти зручніше. Часом здавалося, що друзі поставили собі за ціль ознайомити його з усіма надбаннями поп-культури якомога скоріше. Після двох мультфільмів про зеленого огра і майже двогодинної лекції про ранню творчість Брітні Спірс проста підліткова комедія здавалась не такою вже й поганою ідеєю.
Жербельковт, позіхнувши, зістрибнув з лежанки і вмостився на коліна до Джеремі. Той розплився в щасливій посмішці й зайшовся гладити пса по спинці.
– Мій хлопчик! Не втомився від уваги сьогодні? Ні? Тобі кидали м’ячик сьогодні, так? Так, а ти його ловив, мій розумничок! – Джеремі чухав Жерба за обома вухами, а тоді повернув обличчя до Жана. – То ти збирався спати?
Спати. Жан ковтнув. Він дійсно хотів лягти раніше, аби встати на ранкову пробіжку, але заснути просто зараз означало втратити рідкісну можливість провести з Джеремі більше, ніж кілька тих жалюгідних годин після занять, які він міг проводити поза домом. Нещасні крихти того нормального життя, яке вони мали ще недавно, і до якого Жан так необачливо звик за такий короткий проміжок часу. В пам’яті спливли нещодавні слова Лайли, і злість на матір Джеремі захлеснула його новою хвилею.
– Ну, не просто зараз, але вже скоро. Я трохи полежав і зрозумів, що хотів не стільки лягти, скільки відпочити від галасу.
– Гаразд. Насправді я теж не те щоб сонний.
Ще деякий час вони сиділи в приємній тиші. Пес на колінах Джеремі засопів, тож він обережно, щоб не розбудити, посунувся назад і з втомленою посмішкою сперся спиною на ліжко. Охайна укладка, з якою він прийшов кілька годин тому, розтріпалась, всі ґудзики на сорочці-поло були розстібнуті, а на щоках сходив легкий, вже майже непомітний рум’янець.
– То тобі довелося танцювати? Це було… Як?
– Е, ні, не покажу, то була разова акція, – він тихо розсміявся, і Жан не стримав посмішки. Раптом Джеремі нахилився до нього і підморгнув.
– А хочеш, теж зіграємо? Без алкоголю і танців.
На мить він завагався. Правда чи дія? Насправді це не мало сенсу. Правда про Жана Моро була потворною та моторошною, але Джеремі він би і без гри розказав усе, що той захоче знати. Крім, звичайно, тієї інформації, яка могла би йому нашкодити. Від однієї лише думки, що його хазяїн, хоч старий, хоч новий, міг би побачити загрозу в Джеремі, кров холола в жилах.
Напевно, Жан мовчав надто довго, бо Джеремі схилив голову вбік, уважно роздивляючись його.
– Ви з Круками грали в щось подібне?
– Ні, ніколи.
Раз на декілька місяців їм дозволяли влаштовувати кіновечори, – звичайно ж, без напоїв, снеків та солодощів –, але в гуртожитку не було жодних ігор. Жан не міг пригадати, чи існувала пряма заборона від Моріями, чи просто після тренувань ніхто не мав ні сил, ні бажання в щось грати. До того ж, в Гнізді було звичним ділом зганяти злість одне на одному під час тренувань, і Жан боявся навіть уявити, що його колишні товариші по команді могли би задагати в якості дії. Не знайшовши жодного вагомого аргументу проти, він кивнув.
– Гаразд, можна спробувати. Як там Кет казала? Правду вибирати не більше двох разів підряд?
– Гадаю, якщо вже це твій перший раз і ми все одно забили на деякі правила, можеш вибирати правду скільки хочеш.
– Добре.
Він покрутився, шукаючи ще одну велику подушку, і розслаблено зітхнув, нарешті всівшись зручно, а потім кивнув Джеремі на знак готовності.
– Отже… Правда чи дія?
– Правда.
– У тебе дійсно більше не болить плече?
– Джеремі, – Жан глянув на нього з докором, і той невинно змахнув довгими віями.
– Що таке? Ми граємо.
Три тижні тому він сильно забився на тренуванні. Точніше, так сказала медсестра; для Жана ж синець, невеличке розтяжіння і набряк були дрібницею, на яку в Гнізді ніхто би й не звернув уваги. Але не тут. Лайла вручила йому мазь і змушувала приймати протизапальне перші три дні, а Джеремі, незважаючи на всі його доводи і заручившись підтримкою тренера Ремана, на цілий тиждень заборонив усі вправи, крім бігу. Вся ця ситуація страшенно бісила, але вони зараз грали, а правила є правила.
– Ще трохи болить, якщо сильно перенавантажити, але я обережний. Треба було заздалегідь домовитись, що правда не вилізе мені боком, – буркнув він під носа, зустрівши несхвальний погляд Джеремі.
– Добре, твоя черга і я одразу вибираю правду.
– Ти справді боїшся фільмів жахів?
– Вони…
“Вони нудні”, – сказав Джеремі місяць тому, коли вони з дівчатами вибирали кіно на вечір. Коли Кет окинула його насмішкуватим поглялом і вже готувалася щось сказати, він продовжив: “Я просто не дуже розумію цей жанр. Є містика, але немає пригод, як-от в фентезі. Або є купа вбивств, але майже ніколи не показують розслідування”. Жан і сам не надто любив страшилки, але ніколи не мав пояснювати, що саме його не приваблювало.
– Ну гаразд, так, я їх боюсь. Але не всіх, деякі мені подобаються.
– Які?
– «Крик», наприклад… Гей, зараз же моя черга.
Жан розвів руками.
– Правда.
– Що, крім персиків, ти любиш?
Це вже було легше.
– Чорниці. Трохи груші. Ще апельсини, але чистити і навіть різати їх ненавиджу, вони прискають.
Джеремі кліпнув.
– Але…
– Що?
– Ти ж їх постійно ріжеш для соку.
– Кет любить каву з апельсиновим соком. І ти теж. Мені не важко, це ж просто фрукти, – він байдуже стенув плечима і одразу ж пошкодував про своє зізнання, бо на вустах Джеремі розквітла така ніжна посмішка, ніби Жан щойно сказав, що кожної ночі рятує їх від навали нечисті, поки вони, нічого не підозрюючи, мирно сплять. Кашлянувши, він вперся поглядом в маленький жетон з ініціалами “J.M.” на нашийнику Жерба. Песик досі дрімав, і жетон колихався в такт його диханню, поблискуючи в теплому світлі лампи.
Раптом Жан запитав:
– Ти завів би ще одну тварину?
– Одну? – він широко усміхнувся. – Якби міг, я завів би ще ретривера, спаніеля і кота.
– А ще папугу і змію? – Жан пирхнув, але Джеремі, схоже, замислився всерйоз.
– Папуга може не поладнати з котом. Змії круті та гарні, але я би не зміг годувати цю красу живими мишами, тому ні.
Намагаючись рухатись якомога менше, Джеремі потягнувся до своєї пляшки з водою. Зробивши один довгий ковток, він повільно закрутив кришку і поклав пляшку назад на ліжко. Потім він окинув його уважним поглядом і заговорив майже нечутно.
– Жане.
– М?
– Тобі більше подобаються хлопці чи дівчата?
Жан застиг. В Гнізді він ніколи не думав про перспективу завести стосунки. Дівчат в команді було мало і всі вже з кимось зустрічались, а хлопці… Він непомітно вколов себе нігтем, намагаючись прогнати спогади.
– Я… Не знаю. Гадаю, однаково.
На якусь мить обличчям Джеремі промайнула тінь розчарування, та він одразу ж посміхнувся і кивнув йому.
– Добре, тепер твоя черга. Я знову вибираю правду.
– А тобі взагалі ніколи не подобались дівчата, анітрохи? – він був майже впевнений, що і так знає відповідь, але хотілося повернути Ноксу таке саме нахабне особисте запитання.
Джеремі похитав головою.
– Взагалі-то, мені подобаються дівчата. Вони красиві, розумні й часто поводять себе краще, ніж хлопці. Але в тому сенсі – ні, ніколи не подобались.
Раптом в його теплих карих очах затанцювали бісики, які не обіцяли нічого доброго.
– З ким був твій перший поцілунок? Я маю на увазі, це був він чи вона? Чи, може, вони?
Від несподіванки Жан тільки вирячив очі, відчуваючи, як починають горіти щоки.
– Ой, це занадто? – Джеремі глянув присоромлено, – Тобі неприємно згадувати? Я вигадаю інше питання.
Він задумався, накручуючи світле пасмо на палець, і нарешті спитав.
– Який костюм ти би нізащо не вдягнув на Геловін?
– Костюм якогось з американських президентів. Це абсолютно жахливо і я не розумію, чому ви всі так не вважаєте. І… – він заговорив тихіше, – Ні, мені не неприємно згадувати. Мені просто… Нема чого згадувати.
– О. Пробач. Тоді… Хочеш, розкажу про свій перший поцілунок?
– Давай, якщо ти не проти, – промовив він рівно, сподіваючись, що власний голос не зрадить його і не дригне. Здається, у нього вийшло.
– Її звали Кортні.
Напевно, на обличчі у Жана відбилось неабияке збентеження, бо Джеремі усміхнувся і продовжив хутко.
– Зараз поясню. Це сталося в сьомому класі, в таборі. Я тоді… Думав, що мені мають подобатись дівчата, от і поцілував її біля багаття. Було… – він побарабанив пальцями по своєму стегну, намагаючись добрати слів, – Скоріше ніяк. Ще й зі смаком кавунової жуйки, а це моя найнеулюбленіша. Але не поспішай називати мене поганцем, – він підняв обидві руки та засміявся, – потім Кортні зізналась, що просто хотіла, аби її ревнував інший хлопець, тож це не я тут скористався чужими почуттями.
Жан хмикнув.
— Які страсті в сьомому класі. А справжній перший поцілунок?
– Теж в таборі. В девʼятому. Його звали Майк і він грав у баскетбол. Я носив брекети, а він мав пірсинг, і мені було страшно, що ми зачепимось і отак поїдемо до лікарні, але все вийшло добре.
– Добре, – луною повторив Жан. В грудях стисло, і він подумки вилаяв себе. Хіба його не має тішити, що перший поцілунок його друга був… Добрим, що б це не значило?
Отже, його капітану подобались високі хлопці й не подобалась кавунова жуйка. Він гадки не мав, що робити з цією інформацією, але відчув в грудях якесь дивне тепло.
Ця гра була не такою вже й дурною, і Жан подумав, що можна би й вибрати нарешті дію. Та не встиг він розкрити рота, як Жербельковт гучно чхнув, змусивши Джеремі зойкнути від несподіванки, а потім різко підвівся й витрусився. Не звертаючи уваги на шерсть, що розлетілась навсібіч, Нокс лагідно промовив:
– À tes souhaits!
Жан здивовано поглянув на друга, і той сором’язливо відвів погляд.
– Ти це сам вивчив?
– Ну… Так. А що, неправильно?
– Т в кінці не вимовляється. А так – непогано.
Джеремі нарешті подивився на нього і всміхнувся однією з тих своїх сонячних усмішок, від яких завжди хотілося чи то сховатись, бо неможливо людським очам витримати стільки світла, чи навпаки, довго-довго дивитись і вбирати це золотаве сяйво, з якого, здавалося, і складався цей чоловік повністю.
– Джеремі… – покликав він тихо.
– М-м?
– У тебе тут…
Жан повільно наблизився до його обличчя й обережно торкнувся губ кінчиками вказівного та великого пальців. Злегка натиснувши на м’які вуста, нігтем підчепив коротку білу волосинку. Це тривало лише мить, перш ніж їхні погляди зустрілись і до нього врешті дійшло, що він робить. Перш ніж довелося зробити над собою зусилля, аби не відсахнутись різко і не налякати Джеремі ще дужче.
– Шерстинка, – промовив Жан пошепки, – Жерб линяє.
Джеремі завмер, невідривно дивлячись на нього своїми неможливими очима.
– Линяє… – повторив він повільно нечутно, самими лише губами. А потім простягнув долоню до його руки й підніс до свого обличчя, роздивляючись чи то шерстинку, чи то маленький шрам на вказівному пальці; один з небагатьох, залишених не Ріко і не тренером, а самим Жаном через дурну необережність.
– Я можу спитати, звідки він?
– Можеш, – він повільно кивнув. – Нічого такого, просто різав яблуко в дитинстві. Хотів поділитися з сестрою.
Джеремі винувато опустив очі. Звісно, він знав, що сталося з Елоді й добре пам’ятав, як після огидного запитання на інтерв’ю Жана довелося збирати по частинах. Звісно.
– Вибач, – прошепотів він і розтис пальці, дозволяючи Жану вивільнити руку, але той не ворухнувся.
– Агов, – покликав він, а потім, попри шалено калатаюче серце, зробив те, про що так давно думав. Вільно рукою він м’яко торкнувся щоки Джеремі, обережно провів кінчиками пальців по лінії щелепи і повернув до себе, змусивши поглянути в очі.
Він дивився на Жана заворожено, не відводячи очей, не видаючи ні звуку і, здавалося, навіть не дихаючи. А потім повільно підніс його долоню до губ і поцілував той крихітний шрам. Рвано зітхнувши, Моро примружив очі, але не став забирати руку, дозволяючи Джеремі тримати його так стільки, скільки забажає.
– Це… Це не занадто? – тихо запитав Джеремі, уважно вдивляючись в його обличчя із сумішшю ніжності й тривоги.
– Не занадто, – прохрипів Жан, не впізнаючи власний голос. В роті пересохло, коліна почали затерпати, та він ладен був просидіти так до самого ранку.
Згодом він посунувся ближче, дозволяючи обійняти себе за плечі, і прикрив очі, насолоджуючись теплом і дотиками ніжних пальців у волоссі. Пес тихо хропів в лежанці, з вітальні доносився сміх Кет, і зовсім не хотілося думати про ранок, коли Джеремі знову доведеться залишити їх на цілий тиждень.