Work Text:
Не переживайте, поки Ви дочитаєте цю історію – усі її герої помруть. Принаймні хоча б один.
Ви не встигнете звикнути до героїв, прожити їх, бо для вас – це лише спогади. Ніхто не переживає за спогади так, як переживають за живу людину. Але спогади забуваються, губляться, плавляться та розчинюються.
Зникають.
Автори ніколи не розкривають кінця, щоб Ви читали книги з початку, повільно проживаючи життя героїв, відчували їхні емоції, чули їхні думки і попереджали та передгадували дії. Це марна трата часу еге ж? Поки читаєте, Ви несвідомо поглинаєте той світ чи всесвіт, який лине до Ваших рук із текстом. Автори витрачають багато часу аби зробити сюжетний поворот таким, щоб Ви не змогли зрозуміти його з початку. Але ці світи перевертаються, якщо читати історії задом наперед – з кінця до початку.
Спочатку Синмін помре. Залишиться в кімнаті один, зав’яже мотузку на люстрі, поставить під нею стілець.. а потім стане усім потрібним. Таким потрібним, що у людей від сліз тріснуть ребра і пропаде від крику голос. Його кликатимуть, знімуть з петлі, обіймуть і ні на секунду не перестануть сподіватись, що він їх почує. Стане настільки потрібним, як інгалятор людям з астмою або пальці піаністу. Його ім’я кричатимуть, поки тіло будуть знімати з мотузки, розв’язувати вузол і класти на підлогу. Його руки стискатимуть, зі сльозами дивлячись на намисто із синців. Йому вже байдуже – він помер, бо був байдужим собі. Він був потрібним – але не відчував гострої потрібності в своєму існуванні.
Останньою краплею стала дрібничка – розбита улюблена чашка, яку йому подарував колишній друг. Той друг більше ніколи не з’являвся в житті Синміна – просто пішов і все. Звичайна, найдешевша чашка із мас-маркету стала знаком, що Синміна в його житті забагато. Посудина просто переповнювалась водою, вода лилась через край і заповнювала собою все навколо. А потім розбилась. Той друг жодного разу не натякав, що з Синміном щось не так. Вони дружили років з десять, жили на одній вулиці, ходили в одну школу, на одні й ті самі спортивні секції, жили в сусідніх домівках і наповнювались один одним немов отруйним газом - слідів в організмі не знайдеш, поки він не заполонить останню клітину мозку. А потім смерть, найдовша, що відома людству. Синмін був бур’яном. Проростав легені немов грибок, заповнював своїм їдким неприємним запахом усі кімнати, і не зникав навіть після найсильнішої хімії. Синмін ставав частиною кожного свого друга, немов паразит, що живе в тілі місяцями, повільно поїдаючи вибране ним тіло.
Перед тим як прийняти це рішення він прочитав усі статті про самогубство. Прочитав усі відомі дослідження смертей, що сталися через насилля. Його комп’ютер був заповнений заголовками про нещасні випадки, маніяків, переслідування, вбивства та телефонами гарячих ліній для людей, що потребують психічної або моральної допомоги. Втім на жоден з них він жодного разу не подзвонив, просто розраховував, що в якийсь момент йому стане легше, і він захоче вибратись із цієї ями довіривши опіку над своїм життям незнайомій людині з іншого кінця телефонного проводу. Але цього не сталось. За всі ці роки, що він був плющем, жодного разу за нього ніхто не зачепився, ніхто не захотів врятувати або хоча б зробити вигляд, що йому не байдуже.
Синмін був плющем, але не тим, що обвиває стіни старовинних замків, додаючи їм величі. Він був тим, що душить молоді пагони, забираючи їхнє світло і простір. Він пам'ятав, як його руки тремтіли, коли він набирав останній пошуковий запит: «як позбутися себе безболісно». Тисячі посилань, форумів, коментарів. Кожен рядок був просочений чужим болем, чужими відчаєм. Він шукав не відповіді, а підтвердження. Підтвердження того, що він не один, хто відчуває цю порожнечу, цей нестерпний тягар існування. Він читав про тих, хто вибирався, про тих, хто знаходив силу жити. І кожен раз його охоплювало відчуття, що ці історії написані про когось іншого, але не про нього. Його світ був іншим, сірим, безвихідним, де навіть сонце не пробивалося крізь щільні хмари його власної байдужості.
За день до того, як Синмін вирішив померти, він прокинувся з відчуттям дивної порожнечі. Не було ні болю, ні відчаю – лише рівна, холодна байдужість, яка огортала його, наче саван. Він намагався знайти в собі хоч якесь бажання, хоч якийсь потяг до життя. Переглянув стрічку новин, де люди ділилися своїми успіхами, подорожами, коханням. Синмін відчував себе стороннім спостерігачем, який дивиться фільм, у якому не грає. Він гортав фотографії друзів, які збиралися разом, сміялися, обіймалися. Його ніхто не запрошував. Ніхто не помічав його відсутності. Це було навіть не самотність, а швидше невидимість, настільки повна, що він сам почав сумніватися у своєму існуванні
Тією подією, що підштовхнула його до краю, стала низка, здавалося б, незначних провалів, які накопичувалися місяцями, як тонкі шари пилу, що врешті-решт затьмарюють світло. Останньою ж, нищівною краплею стало усвідомлення, що його життя, яким він так відчайдушно намагався керувати, вислизає з-під контролю не через його помилки, а через байдужість світу до його існування. Він втратив роботу – не через погану роботу, а через скорочення штату. Він не був ні найкращим, ні найгіршим, просто черговим номером у списку звільнених. Його резюме, яке він з таким завзяттям розсилав, поверталося до нього немов бумеранг, наповнений лише відмовами, або ж зовсім залишався без відповіді. Кожне нове повідомлення про чергове ігнорування його кандидатури впивалося в нього гострою стрілою, роздираючи й без того змучену душу. Він відчував себе непотрібним, невидимим.
До цього була звістка про хворобу матері. Вона жила далеко, і Синмін розумів, що її лікування вимагатиме значних коштів, яких у нього просто не було. Ця новина стала останнім цвяхом у труні його надії. Він завжди пишався тим, що міг підтримати свою сім'ю, бути опорою. Тепер він відчував себе безпорадним, нікчемним, нездатним допомогти навіть найближчій людині. Ця безнадія, що пронизувала його до кісток, була гіршою за фізичний біль. Вона була немов отрута, що повільно, але вірно, роз'їдала його волю до життя. Він дзвонив друзям, сподіваючись на підтримку, але вони були зайняті власними проблемами, своїми успіхами, своїм життям. Їхні слова співчуття звучали порожньо, не досягаючи його свідомості. Він усвідомив, що його існування було самотнім, як і він сам. Він був сам у своїй біді, сам зі своїм відчаєм. Він почувався так, ніби його викинули за борт корабля посеред безмежного океану, і ніхто не помітив його падіння, ніхто не кинув йому рятувального кола. Кожен день ставав важчим за попередній, кожен подих – боротьбою. Він був порожнім, виснаженим, розбитим, і єдине, чого він прагнув, – це спокою.
А за тиждень до смерті він втратив свій спокій. Все сталося набагато прозаїчніше, але від того не менш болісно. Хьонджун просто відчув, що задихається. Синмін, сам того не усвідомлюючи, став для нього немов важкий одяг, що сковує рухи. Він потребував надто багато уваги, надто багато підтримки, надто багато підтверджень своєї цінності. Хьонджун, який завжди був опорою для інших, для них обох болісно усвідомив, що його власні ресурси вичерпуються. Хьонджун обрав шлях тихого відходу. Він не влаштовував сцен, не висував звинувачень. Просто поступово віддалявся, зменшував кількість зустрічей, дзвінків. Він сподівався, що Синмін зрозуміє, що йому потрібно навчитися стояти на власних ногах. Він вірив, що Синмін знайде в собі сили жити далі без його постійної підтримки. Це було важке рішення, і воно розбило серце Хьонджуна так само сильно, як і Синміна. Але він знав, що іноді, щоб вижити, потрібно відпустити, навіть якщо це неймовірно боляче.
Хьонджун ніколи не вимагав нічого натомість. Він просто був. Його теплий погляд, його тихий сміх, його здатність слухати, не перебиваючи і не засуджуючи, створювали навколо Синміна своєрідний захисний кокон. З ним Синмін відчував себе цінним, відчував, що його думки і почуття мають значення. Хьонджун був тим, хто бачив його справжнього, навіть коли сам Синмін відчайдушно намагався приховати свою вразливість за стіною байдужості. Це було таке рідкісне, таке цінне відчуття, що в останні дні, коли темрява поглинала його все сильніше, спогади про Хьонджуна стали єдиним світлом, єдиною ниточкою, що пов'язувала його з чимось добрим і справжнім у цьому світі. І хоча ця ниточка була майже обірвана, її існування досі тліло десь глибоко всередині, нагадуючи про те, що колись він знав, що таке бути по-справжньому потрібним. Хан був тим острівцем стабільності у бурхливому морі життя Синміна. Коли все навколо рушилося, коли він відчував себе зайвим і непотрібним, присутність Хьонджуна була якорем. З ним Синмін міг бути собою – без масок, без страху, без осуду. Вони могли годинами сидіти мовчки, слухаючи музику, читаючи книги, або просто дивлячись у стелю, і в цій тиші було більше розуміння, ніж у будь-яких словах.
Синмін і Хьонджун сиділи на даху старої будівлі, куди вони часто забиралися, щоб втекти від міської метушні. Навколо них простиралося полотно зоряного неба, що мерехтіло мільярдами вогників, а внизу шуміло місто, немов засинаючий звір. Хьонджун приніс із собою термос із гарячим шоколадом і улюблений плейлист, який вони слухали в повній тиші, іноді обмінюючись короткими репліками. Раптом Хьонджун обернувся до Синміна, його очі сяяли в темряві, відбиваючи світло далеких зірок. "Знаєш, — сказав він тихо, — мені здається, що такі моменти триватимуть вічно. Ми завжди будемо тут, ось так, дивитися на зірки, сміятися над дурницями і просто бути поруч". Він простягнув руку і легенько торкнувся долоні Синміна. Це був не просто дотик, це було обіцянка, мовчазна клятва, вигравірувана на полотні цієї зоряної ночі. Синмін відчув, як його серце наповнюється теплом, таким щирим і сильним, що він був упевнений: ця дружба, це відчуття спорідненості, витримає будь-які випробування. Ніхто ж не знав, і, можливо, не підозрював, що обіцянки — найбрехливіша штука, яку коли-небудь видумувало людство. Згадайте це коли, наступного разу що-небудь обіцятимете.
Це було кілька років тому, ще до тієї зоряної ночі на даху. Синмін готувався до важливого іспиту і відчайдушно намагався зосередитися в гамірному гуртожитку. Зрештою, він вирішив піти до університетської бібліотеки, сподіваючись на тишу. Але навіть там, серед стосів книг і шелесту сторінок, його думки розбігалися. Він був роздратований, відчуваючи тиск і страх провалу. Саме тоді до нього підійшов Хьонджун, який випадково помітив Синміна за одним зі столів. Хьонджун не порушував тиші, лише тихенько поставив поруч із ним чашку теплого чаю з ромашкою, обережно поклав невелику плитку улюбленого шоколаду Синміна та залишив поруч аркуш паперу з написаним від руки написом: "Тобі потрібна перерва. Не переймайся так сильно. Все буде добре." Він не сказав ні слова, просто кивнув і повернувся до свого місця. Для Синміна це було не лише співчуття, це було глибоке розуміння його стану, його тривог, яке випромінював Хьонджун.
Їхнє знайомство було таким же несподіваним і живим, як і мелодія, що лунала тієї дощової днини. Синмін, завжди трохи замкнутий, але з палким інтересом до музики, сидів у парку під навісом, намагаючись заховатись від раптової зливи. На його колінах лежала гітара, і він, незважаючи на холод, тихенько наспівував улюблену пісню. Настрій був меланхолійний, але не сумний — він просто насолоджувався моментом. Крізь шум дощу, він почув інший голос, що підхоплював його мелодію. Це був ще невідомий йому Хьонджун, який стояв неподалік під широким деревом, прикриваючись рюкзаком від крапель, що пробивалися крізь листя. Він посміхався, його очі сяяли, а голос був чистим і дзвінким, ідеально доповнюючи пісню Синміна. Вони зустрілися поглядами, і на обличчі Синміна мимоволі розцвіла усмішка — справжня, щира, яку він рідко кому показував. Коли пісня закінчилася, Хьонджун підійшов ближче, все ще посміхаючись. "Чудово співаєш", — сказав він, і в його голосі було стільки тепла і щирості, що Синмін відчув, як його внутрішня напруга розчиняється. Вони розмовляли про музику, про улюблені гурти, про те, про події, що дали поштовх їхнім долям зійтись. Хьонджун виявився справжнім меломаном, і його захоплення було заразливим. Він розповів кумедну історію про те, як випадково виступив на вулиці і заробив гроші на морозиво, і Синмін сміявся так голосно, як не сміявся вже давно. У тому дощовому дні, серед паркових дерев і звуків гітари, Синмін відчув, що знайшов споріднену душу, людину, яка розуміє його без слів і яка може змусити його посміхатися навіть у похмуру погоду.
І коло замикається. Чи, вірніше, розмикається, бо ця історія текла проти течії – від останнього подиху Синміна до його першої посмішки, подарованої Хьонджуну під літнім дощем. Ви пройшли шлях від холодної байдужості до теплих спогадів, від безвихідної самотності до перших променів довіри. Можливо, побачили, як віра у вічність дружби розквітла під зоряним небом, як турбота Хьонджуна зцілювала рани, і як його тихий відхід залишив у душі Синміна порожнечу, яку не змогло заповнити ніщо.
Кожен крок назад – це погляд у спогади, відчуття сонячного минулого на шкірі, гарячиий шоколад на столі із запискою ‘’Все буде добре’’. Але крок назад – це відмова від початку.
Кінець – це поганий початок.
Але початок не знак, що ‘’все буде добре’’.