Work Text:
Синміна багато що дратувало у цьому житті. Іноді аж занадто багато, що з’являлось закономірне питання, як він ще не огризався на всіх на кожному кроці. Але разом з тим він ідентифікував себе людиною адекватною, тому тільки мовчки підтискав губи, коли вчергове до спільної гірки снеків та солодощів, що завжди були у них в гримерках перед виступами, забували додати м’ятний шоколад. У пластиковій ємності можна було знайти все. Від улюбленого полуничного желе Хьонджіна та льодяників зі смаком кави, котрі постійно гриз Чан, до гострих крекерів Мінхо, але майже ніколи той бісів м’ятний шоколад для нього. Бо «Це збочення. Як можна їсти таку гидоту?». Наче Синмін запитував у когось, що йому їсти.
Більше за той нещасний шоколад бісило, що в коридорі їхньої квартири стояло стільки взуття, наче Синмін жив не з трьома одногрупниками, а з тридцятьма. Їм що, своїх кімнат не вистачало? Обов’язково все це залишати на жалюгідному клаптику два на три метри прямо перед дверима?
Навіть коли вони перебралися у квартири по двоє, ситуація не сильно змінилася. Синмін як перечіпався на порозі об черговий тапок від якогось Луї Вітона, так і продовжував це робити. Тільки диво стільки часу рятувало його від того, щоб ще не звалитись долілиць та не розбити носа об підлогу. І це він ще мовчить про гори сумок та рюкзаків. Здавалося, у Фелікса їх стільки, що простіше для них зняти окреме приміщення, ніж намагатись утрамбувати все в скромні габарити їхніх теперішніх апартаментів. І чому при розселенні йому не дістався Чан? Їхній лідер точно мав уявлення, що таке порядок. Хоча ні, там не про порядок, а про невроз. Тоді б Синмін зайняв місце неохайного сусіда, бо якось не звик виставляти чашки на кухні по кольорах та розмірах.
У всіх них були свої заскоки, і це також дратувало, бо з часом, коли втома та виснаження від такого ритму життя відчувались все більш гостро, терпимість до чужих тарганів зменшувалась. Йому б своїх заспокоїти. Це теж ставало дедалі важче.
Отже, якщо підсумувати, список тригерів Синміна змінювався кожного дня в залежності від настрою, погоди, пори року та курсу долара до вони, але основний кістяк залишався незмінним. Неохайність та непрофесіоналізм. Останній пункт можна підкреслити тричі. Через це страждав не тільки він, а й вся група.
Незручні костюми для виступів, коли стилісти навіть не намагалися поміркувати, як їм в цьому танцювати. Чи передбачалося, що вони стоятимуть статистами всі три години концерту? О, тоді б у Синміна претензій не було. Але ж ні. Фурнітура відпадала, безглузді паски тиснули, невиправдано важке взуття змушувало почуватись, наче на тренуванні в спортзалі з вагою.
Гірше за це було, коли одяг або зачіски їм зовсім не личили. Причому це розуміли всі, але доводилось вдавати, що все прекрасно. В такі моменти постійно хотілося запитати у людей, що займаються їхніми образами, де їхні очі та чи не хочуть вони їх витягти з дупи і використати за призначенням.
Ну і, звісно, куди без графіків, в які менеджери намагались запхати абсолютно все. А потім дуже дивувались, коли злий Чан шипів на них австралійською змією. Бо у них все так гарно зійшлося, а те, що вони не врахували туди час на сон та відпочинок, ніхто не помітив. А нащо? Ми ж тут всі за продуктивність.
Синмін за роки кар’єри навчився бути готовим до всього, навіть, що посеред ночі в кімнату завалиться стафф з камерою. Синмін просто вставав та йшов грати в придуркувату гру в компанії таких самих заспаних колег. Бо це їхня робота. Він звик. Ну, майже.
- Оу, забув сказати, вам треба зняти відео на якийсь тренд.
- Що саме?
- На ваш вибір. Я знаю, завтра вихідний, але зніміть щось швиденько. Сильно не заморочуйтесь, просто щось популярне, веселе. У нас потім з перельотами не буде часу.
Чудово. І саме через це треба зайняти їх на єдиний вихідний перед туром. Бо хтось не вважав за потрібне попередити їх раніше. Тоді хай не скаржаться на якість.
Хоча, як виявилось, це тільки Синмін переймався, цілий вечір гортав соцмережі, оцінював ступінь придуркуватості та яким дурнем він сам виглядатиме, коли зображатиме на камеру щось подібне.
Мінхо з Хьонджіном взагалі об’єдналися та виклали спільне відео. І, здається, їх абсолютно не бентежило, який вигляд це мало зі сторони.
Танець під снігом, знятий, певно, на парковці компанії. Мінхо вклонився, простягнув руку Хьонджіну, кілька кроків один до одного та назад, а потім почали кружляти, сміючись голосно, поки на їхні голови сипались дрібні сніжинки. Просто незграбні рухи, просто кількасекундне відео, з яких і не скажеш, що це провідні танцівники індустрії.
Соцмережі вибухнули, забивши на те, що виклали інші мембери. В тому числі на те виважене та прорепетируване у виконанні Синміна.
Синмін скреготів зубами, переглядаючи ролик, напевно, в сотий раз. У цей момент він зрозумів, що розблоковано ще одну причину роздратування.
Люди. Стей. Те, що вони писали в коментарях… Адекватного там було мало. Скоріше верещання дівиць, що хьонхо канон. Синміну хотілося ляснути собі по обличчю долонею. Якби вони дійсно спали з тими, з ким контактують по роботі, то вже б перетрахались всією групою і ще з парочкою груп-колег. А Чана з його чисельними знайомствами так взагалі б мали вже давно пустити по колу. Що взагалі в головах у людей, котрі це все пишуть? От цікаво, а якби це він, Синмін, безглуздо топтався під солоденьку пісеньку, фанатки так само кричали про їхні «стосунки»?
Хан ще тиждень ходив та вдавано дув щоки, що він тепер колишній. А Синмін зрозумів, що друзі його теж неабияк можуть бісити.
- Ви як хочете, а я зараз у той м’ясний ресторан, що відкрився на тому тижні, - голосно сповістив Чанбін та з крехтінням підвівся.
- Хто б сумнівався, - фиркнув Чонін, розвалившись на підлозі хореографічної зали зіркою.
Синмін би теж був не проти прилягти після багатогодинної репетиції, але на єдиному дивані вже розвалився Джісон, а валятись на паркеті, що пів дня витирався підошвами взуття та спітнілими тілами друзів, не дозволяла вроджена гидливість. Тому доводилось підпирати собою стіну, повільно цідити огидно теплу воду з пляшки та з заздрістю розглядати зборище лінивих морських котиків, в яких насилу вгадувались відомі айдоли.
- О, я теж піду, - оживився Фелікс та навіть сів, зібравши розкидані кінцівки до купи.
- Прекрасно. Хто ще? Мені друг казав, там готують офігенну свинину на грилі. Соковита, ніжна, з сетом соусів. Не кажіть, що у вас слина ще не тече.
І поки всі жваво з’ясовували, що у кого тече, Синмін прикрив очі та приклав пластикову пляшку до скроні в марній надії, що так неприємне поколювання стане меншим. Не стало.
Його й до цього нервували гучні голоси, не завжди, але стабільно. Однак сьогодні все відчувалося гострішим. Він розумів, що справа не в друзях, не в їхніх діях, бо вони не робили нічого такого, чого б Синмін не бачив за роки знайомства. Просто його виводила надмірна гучність Чанбіна, говіркість Фелікса, тактильність Чана, яку той проявляв до місця і не до місця. От хто йому сказав, що це приємно, коли тебе стискають в лещатах накачані руки? Розкутість Хьонджіна, абсолютно недоречна в цій хореографії. Як можна в житті бути спокійним та тихим, а на сцені витворяти таке, що Синміну навіть соромно ставало? Він би так ніколи не зміг, і справа не у рівні навичок чи володінням своїм тілом. От просто ні.
- Хочеш сходити сьогодні вночі погуляти? Можемо зайти в Макдональдз чи ще кудись.
Синмін повернув голову якраз вчасно, щоб побачити, як Мінхо торкнувся долонею передпліччя Хьонджіна та легко, навіть якось ласкаво усміхнувся, коли той звернув на нього увагу.
- Хочу, - Хьонджін ні на мить не задумався над відповіддю. Яскраво усміхнувшись, він відкинув з лоба вологе волосся, і Мінхо, наче заворожений, прослідкував за його рухом.
Синмін теж хотів би пройтися майже порожнім містом та подихати нічним повітрям. Тільки його не запрошують, навіть з ввічливості, хоча він стоїть поряд та все чує.
- Мак? Я з вами. Хочу подвійний гамбургер, - крикнув Джісон з іншого боку зали, змушуючи всіх інших засміятись, а когось все ж таки закотити очі. Синміна, наприклад.
Бо безпосередність Хана теж місцями виводила з себе. Як можна бути таким нав’язливим? Навіть якщо хочеться.
- А я хочу, щоб сьогодні ти зайшов до мене в студію. Де мій обіцяний шматок пісні? - пирхнув Чан, нагородивши молодшого якимось багатозначним поглядом.
Хан у відповідь глянув на лідера розгублено, наче гадки не мав, про яку пісню йдеться, озирнувся на Чанбіна, певно, за підтримкою, і після кивка старшого його очі миттєво наповнилися розумінням.
- О. Ооооо, точно, пісня. Ну що ж, передайте гамбургеру, що не судилося.
Синмін мало що зрозумів з цієї пантоміми, але всередині осіло неприємне відчуття. Воно ж посилилось наступного дня, коли Джісон мимохіть видав, що виграв джекпот з таким сусідом по гуртожитку. Квартира більшу частину часу повністю в його розпорядженні, адже старший частіше зависає у Хьонджіна з Чанбіном. Ще жартома питав, чи не хочуть хлопці офіційно забрати його до себе, й так живуть майже втрьох.
Щось Синмін раніше не помічав за Мінхо такою великої любові до Со.
*
- Ого, гарний браслет, - Фелікс підхопив руку Хьонджіна та підніс її до очей. – Де купував? Я давно хотів щось подібне.
- Не знаю, це подарунок Мінхо-хьона на день народження.
- Треба буде у нього спитати. Я збирався замовити…
Фелікс говорив щось ще, Хьонджін йому навіть відповідав, але Синмін перестав вслухатись у розмову колег-друзів, що сиділи на сусідніх сидіннях у мінівені. Очі лише раз мазнули по, певно, недешевій цяцьці на чужому зап’ястку. Синмін відвернувся до вікна, розглядаючи будівлі, поки машина везла їх на локацію майбутньої фотосесії.
Всередині обпалило вже знайомим роздратуванням. І нащо Хван начепив це? Все одно доведеться знімати. Чи просто захотілося провітрити подарунок, щоб в шухляді не валявся?
Подарунок. Значить, Синміну можна на день народження подарувати якусь хрінь, на кшталт трусів з псом, а комусь іншому дістався коштовний браслет. Хіба Мінхо не вручив йому урочисто те дебільне худі з не менш дебільним написом? Хван же в ньому тоді весь день проходив. Але виявляється, наодинці він отримав дещо інше?
Синміну було байдуже на прикрасу, при бажанні він собі купити з десяток таких, але річ у тім, як Мінхо виділяв Хьонджіна. Хоча хто зна, може, він і Хану подарував щось нормальне. Чи ще комусь. Але не Синміну. Бридко усвідомлювати, що його начебто друг, хьон, ділить своїх друзів на категорії.
А якщо подумати, чи варто дивуватись? З усіх саме старший Лі був найбільш дволичним. Звісно, у кожного в групі був певний образ, ще на початку кар’єри їм вигадували сценічні особистості, які лінії поведінки вони мають дотримуватись на публіці. Але, на відміну від Мінхо, жоден з них настільки сильно не розділяв себе сценічного та реального. Ніхто так не перегравав. Недоторканий кіт, що вдає при камерах неприступність, а поза ними ластиться тим самим котом, але вже лагідним та слухняним. Не до всіх, далеко не до всіх. І ось якраз це бісило найбільше, бо Синмін ніколи не входив в цей перелік. Хан? Так. Їхня місцева австралійська діаспора? Частіше так, ніж ні. Йені теж перепадало, не часто, але все ж таки. І Хьонджін.
Синмін не знав, що з цього його бісило найбільше.
*
Синмін хотів би вважати себе спокійною людиною, врівноваженою, але з такими друзями це було важко. Хоча на фоні одногрупників, коли вони вчергове робили якусь дичину, ще більше підтверджувався, що, порівняно з ними, він ще більш-менш нормальний.
- Гей! Я теж хочу жити з Джіні, - Чанбін спробував відібрати у нього ключ від номера, Синмін на це тільки закотив очі та засунув картку в кишеню. - Я взагалі-то твій хьон, тобі важко поступитися?
Ні, Синміну не було важко, а от те, що на них вже косо поглядали співробітники готелю, нервувало.
Більшість стаффу та майже всі мембери давно розійшлись по своїх номерах, де на них чекали м’які ліжка, гарячий душ та довгоочікуваний відпочинок після важкого дня. В холі залишилися лише вони з Хьонджіном, бо хтось щось наплутав з бронюванням, їхній менеджер, що був вимушений розбиратися з цим, та Чанбін, який теж міг би вже спокійно відчалити спати, з його документами якраз-таки все було добре, але Со, замість сну, надав перевагу цирку у власному виконанні.
- Джіні, ну скажи йому помінятись, - Чанбін схопив за руку Хьонджіна та жартівливо-кокетливо покліпав віями.
Хьонджін ніяково усміхнувся, кинув швидкий погляд на менеджера, що говорив по телефону біля стійки адміністрації, та обережно відчепив від себе чужу кінцівку. У відповідь же миттєво полилися скиглення старшого, що його обожнюваний Хьонджін його зовсім не любить.
Синмін вдихнув крізь стиснуті зуби та шумно видихнув носом. Боже, як же йому це набридло. Він все розумів, фансервіс, рейтинги, дівчата, які божеволіють, коли вони торкаються один одного. Але зараз-то що? Для кого вистава? Мало їм було шуму після того дебільного трендового відео? Захотілося ще розвести драму навколо хьонбінів, якщо їх прямо зараз сфотографує якась навіжена фанатка? З тих, що вишукують інформацію, де вони зупинилися, щоб викупити номер поруч. А потім Чанбін сам буде злитись, коли менеджери почнуть розводити їх з Хваном по кутах, як роблять це зараз, обмежуючи контакти так званих хьонхо на камеру. Був би ще з цього толк.
- Пробач, хьоне, але сам живи зі своїм Ханом. Я планую спати вночі, а не дивитись аніме.
Синмін рішуче підхопив під лікоть Хьонджіна та повів у бік ліфтів, краєм ока відзначивши, що Со слухняно поплівся за ними слідом.
- Хьонджін, повернись, будь ласка, цій шановній пані ще раз потрібен твій паспорт, - в голосі менеджера було стільки втоми та смирення, що Синміну навіть стало його шкода, хоча це саме він тільки що відпрацював повний концерт, з боєм пробрався до машини, і саме його, їх всіх, варто було б пожаліти. – Хлопці, ви можете йти.
Синмін кивнув та зручніше перехопив сумку. Хван і без нього дорогу знайде, а як ні, то запитає у когось, великий вже хлопчик. Синмін й так довелося стирчати на рецепції зайві сорок хвилин, поки адміністраторка не надто поспішала з’ясувати, чого ім’я в його паспорті та в броні відрізняється і чия це провина. Хьонджіну теж не завадить поспівчувати, але Синмін може це робити і з номера.
- А можливо, все ж таки?.. - почав Чанбін, наздогнавши його біля ліфта.
Синмін не збирався відповідати, принаймні не словами, хоча він точно був впевнений, що його погляд відображав все, що він думав з цього приводу.
- Не можливо, Бін, іди до себе.
Синмін, та й не тільки він, сіпнувся, коли наче з повітря збоку від них матеріалізувався Мінхо.
- Дідько, звідкіля ти взявся? - буркнув Чанбін, театрально схопившись за серце.
Мінхо на чуже невдоволення (Синмін був занадто втомленим, щоб розбиратися, реально воно чи вдаване) байдуже знизав плечима.
- Спустився подивитись, чим справа скінчиться.
- Весь настрой мені збив, якби не ти, я б вже дотиснув Міні.
Мінхо фиркнув, зверхнє глянув на Чанбіна та відвернувся, на що миттю відреагував Со, обурений, що його залишили без уваги.
Синмін, як зазвичай, прикинувся глухим, поки хьони за його спиною продовжували щось з'ясовувати жартівливим тоном. І де тільки сили беруть? Йому зараз навіть говорити було лінь, а цим хоч би що. Гучність би ще прикрутили, а то аж вуха ріже.
- Він мій, - тихіше, але зовсім іншим тоном видав Мінхо, змусивши Синміна випірнути зі своїх думок.
Він ще не чув такого у виконанні старшого. Від його голосу по спині побігли мурашки, настільки владно та безкомпромісно той звучав. Промайнула думка, що таке було б доречніше в іншому місці, в іншому контексті, і щоб людей було трохи менше, ніж у холі готелю. Цікаво, зі своїми партнерами Мінхо теж… Синмін миттю обірвав себе та почав з перебільшеною увагою розглядати світлу стіну перед собою. Яка йому різниця, що за вподобання мають його хьони та як поводяться, коли справа доходить до сексу? Наприклад, той же Чанбін чи Чан-хьон. Це навіть гидко якось. А щодо Чоніна він хоче і надалі свято вірити в непогрішимість молодшого. Хоча б заради цілісності своїх нервів. Добре, що Чан з самого дебюту присікав будь-які розмови про їхні походеньки. Чим менше знають інші, тим більше шансів не спалитись.
Синміну справді треба відпочити, якщо в голову почала лізти така маячня.
Дідько, та коли ж цей клятий ліфт нарешті приїде?
- А ти не їдеш? - здивовано хмикнув Чанбін, коли в доволі тісну кабінку зайшли, як виявилось, лише вони двоє. Мінхо ж так і залишився стояти в фоє.
Синміну теж було б цікаво дізнатися, однак він вирішив промовчати, лише огледів розслаблену позу, в якій старший застиг, притулившись плечем до стіни. Чорні джинси, така ж чорна толстовка з накинутим на голову каптуром. Нічого особливого, але йому личило. Синмін наче тільки зараз помітив, які широкі плечі та міцні руки той собі зробив у спортзалі. Кажуть, що Хван у них віжуал? Синмін би посперечався.
- Дочекаюсь Джіні та поїду, - однобоко посміхнувся Мінхо та нагородив Со глузливим поглядом.
- Ах ти ж… - здивовано вигукнув Чанбін, але додати нічого не встиг, двері зсунулися прямо перед його носом.
Синмін заплющив очі та потер повіки пальцями, відчутно надавивши на очні яблука. Він вже інколи не розумів, грають його друзі чи ні. Бо якщо спочатку гра для Стей "вічні суперники за увагу Хьонджіна" була кумедною, веселою, то зараз вона мутувала в щось абсурдне, хитке. Те, від чого у Синміна в сонячному сплетінні ворушилось щось в’язке та неприємне. Синмін з усіх сил намагався не думати, не аналізувати та не підозрювати друзів у всіх смертних гріхах. Так було ще пів року тому, а потім, після того браслету, як наче відкрилася дорога в його особисте пекло, і він почав біситись ще більше. Бо таке враження, Хьонджін з Мінхо вирішили послати в далеку далеч здоровий глузд та дати фанаткам якомога більше контенту, щоб ті захлинулись від захвату. Чи це тільки Синміну так здавалось? Він спостерігав за іншими, але ніхто нічого незвичного наче не помічав. І тоді Синмін починав дратуватись від самого себе. Йому робити більше нема чого, крім як вишукувати докази чогось, чого він знати не хоче?
Боже, не те щоб він щось мав проти Хвана, але чого саме йому випало жити з ним?
Цифри на екрані телефона показували, що через кілька годин Синмін дуже пошкодує, що зараз не спить. З самого ранку у них планувалися інтерв'ю, а трохи пізніше фансайн з місцевими Стей. Було б непогано з'явитися на цих заходах свіжім та бадьорим, тільки от сон не приходив.
Синмін повернув голову, вдивляючись у силует на сусідньому ліжку. Хьонджін давно вже спав, тихо зітхаючи уві сні. Він був дійсно ідеальним сусідом, на відміну від того ж Хана. Не шумів, не світив телефоном по пів ночі, гортаючи стрічки соцмереж, навіть спав й то тихо. І це було дійсно важливо, сон у Синміна майже завжди доволі чутливий, тому понад усе у своєму просторі він цінував спокій та тишу. Чого ж йому зараз не вистачає?
Двері тихо відчинилися, коли він тільки начебто почав дрімати. Принаймні він вважав, що дрімав, бо таку маячню він би точно не думав у повній свідомості. Тихий шурхіт та ледь чутні кроки остаточно зігнали будь-які натяки на сон. Синмін навіть трохи злякався, але швидко осмикнув себе. Ніхто чужий би до них в кімнату зайти не зміг, двері номера були зачинені, отже, потрапити сюди міг лише той, хто жив у сусідній кімнаті, близнючці цієї, що разом складали двокімнатний люкс.
Синмін хотів підвестися на лікті, щоб краще розгледіти в місячному світлі пізнього гостя, однак завмер, навіть не встигнувши поворухнутися, коли в поле зору потрапила фігура, яку б він ніколи ні з ким не сплутав.
Синмін затамував подих, спостерігаючи, як Лі Мінхо з істинно котячою грацією рухається в темряві, не видаючи жодного звука.
Хіба в сусідній кімнаті не повинні спати лідер з їхнім макне? Він Чана кілька годин тому точно бачив у спільному холі, значить…
Чорт його знає, що воно могло значити та й Синмін вже думати забув про це, коли Мінхо попрямував прямо до його ліжка. Синмін не вигадав нічого кращого, ніж міцно замружитись та вдати сплячого, бо серце раптом почало бухати в грудях так, що здавалося, його можна почути через кілька поверхів.
Матрац поруч з ним прогнувся, на груди поверх ковдри лягла рука, і Синмін затамував подих. Для чого прийшов Мінхо? Посеред ночі, коли всі вже давно сплять. Синміну теж треба спати, зазвичай його дико бісило, коли хтось з хлопців заважав його законному відпочинку. Все могло почекати до ранку. Саме так Синмін говорив кожному. Кожному, хто не був Лі Мінхо. Бо старший вперше за весь час знайомства прийшов у ліжко саме до нього. Справа в недосипу чи ще в чомусь, але Синмін не міг змусити себе поворухнутись. Проте все одно варто запитати, що сталося. Або, що набагато краще, з награним невдоволенням буркнути, щоб Лі скоріше вже лягав, раз прийшов, та залишок ночі слухати сопіння в потилицю. Цікаво, Мінхо обіймається уві сні? Бо Синміну не дуже до вподоби бути чиїмось плюшевим ведмедиком, проте він міг би потерпіти, якщо хьону…
- Синмін? – здивовано видихнув Мінхо. – Чорт.
Рука миттєво зникла разом з теплом, яке він, здавалося, відчував навіть крізь ковдру. Синмін смикнувся, і шурхіт простирадл від рухів чужого тіла зник.
- Ти не спиш?
Тепер би Синмін ні за що не заснув, проте Мінхо знати про це необов'язково. Він сам не до кінця усвідомлював, нащо цей дитячий садок, але в якийсь момент стало страшно. Від своїх думок, почуттів, що скручувались в клубок десь в животі. Від… очікувань? Але чого саме?
Він не розплющував очі, дихаючи рівно, принаймні йому хотілося думати так. Через кілька секунд, коли Мінхо знову поворухнувся, стало зрозуміло, що його спектакль вдався. Синмін почекав ще кілька секунд, тоді тільки привідкрив очі. І якраз вчасно, щоб побачити, як Лі дістався іншого ліжка та вже не так обережно сів на нього, а потім й зовсім відкинув ковдру та влаштувався прямо під боком сплячого Хьонджіна.
По відчуттях, емоційна кулька, що мить тому розпирала легені, здулась. Синмін якомога непомітніше видихнув, давлячи клубок ірраціонального розчарування та злості, який почав намотуватися десь всередині. А, ну, звісно, Хван. Хто ж ще. Як Синмін взагалі міг подумати, що Мінхо прийшов до нього?
Єхидний голосок в голові зауважив, що їм тоді слід ще чекати Со найближчим часом. А то ж вони всі так носяться зі своїм Джіні, що навіть спати без нього, певно, вже не можуть.
Звісно, це не те щоб новина, що хтось прийшов поспати в чуже ліжко. Пару років тому складніше було б сказати, хто так не робить, коли нерви на межі, а тіло через перевтому не бажає вимикатись навіть на мить. І якщо Мінхо просто потребував когось поруч, тоді чим же йому не догодила компанія Синміна? Хіба він не такий самий друг йому, як і Хван?
Не такий. Точно не такий. Це розуміння обшпарило окропом, коли Мінхо завозився, ткнувся носом в шию Хьонджіна, шумно вдихнув, а потім й зовсім піднявся, спираючись на лікоть. Нависнувши над Хваном, Мінхо поклав вільну руку йому на щоку та повернув його голову до себе.
Синмін дивився на нього широко розплющеними очима, вже анітрохи не переймаючись, що його викриють. Хоча, напевно, самому Мінхо було абсолютно байдуже до ще одного мешканця цієї кімнати. Він був зайнятий, роздивляючись щось на обличчі Хьонджіна. Що він взагалі міг там розгледіти? Світла від неповного місяця вистачало, щоб бачити окреслення предметів, хоча ліжко Хвана було ближче до вікна, можливо, там щось краще видно. Та й на що дивитися? На концерті сьогодні не надивився, коли при будь-якій нагоді підходив до Хьонджіна? Чи, може, не намилувався його гарненьким личком, коли підіймався з ним у номер?
Синмін різко осмикнув себе, подумки відвісивши добрячого ляпаса. Хіба Хьонджін заслуговував такого ставлення? А Мінхо? Хіба він не мав права дивитися на того, кого хоче? А хоче він, значить, на Хьонджіна?
Та що в біса тут взагалі відбувається?
Мінхо ж було чхати на сперечання Синміна з самим собою. Він нахилився нижче, повільно провів язиком по пухких губах Хьонджіна, наче намагався розпробувати їхній смак. Хьонджін вдихнув, привідкрив губи, і Мінхо цим скористався, цілуючи його наполегливо та з явним задоволенням.
Синмін не міг бачити, що відбувається, коли два силуети на фоні вікна злилися в один, та й навряд чи він все бачив наскільки чітко, як йому показував мозок, однак звуків поцілунку, шурхоту постільної білизни та тихого, майже нечутного стогону когось з них було достатньо, щоб домалювати деталі.
- Хьон? - хрипло та зовсім не здивовано.
- А ти розраховував на когось іншого? Обіцяв же, що дочекаєшся мене.
І ще один поцілунок, тільки тепер рука Хьонджіна зарилася в волосся на потилиці Мінхо. Синмін заплющив очі та відвернувся. Прикро було настільки, наче його тільки що зрадили.
- Якщо збираєтесь продовжувати, валіть у вітальню чи ще кудись.
Парочка по сусідству, судячи зі звуку, завмерла. Синмін навіть відчув слабке задоволення, уявивши вирази облич коханців, яких застукали на цікавому зайняті. Коханці. Вони дійсно були?..
Тишу кімнати порушило насмішкувате хмикання, знову щось зашурхотіло, а потім затихло.
Синмін ризикнув глянути на них краєм ока та одразу пошкодував. Мінхо влаштував голову десь на плечі Хьонджіна, обіймаючи його за пояс. Синмін міг присягнути, що рука самого Хвана зараз десь на спині Мінхо, а їхні ноги під ковдрою переплелися, бо Лі власницькі закинув своє стегно на чуже.
Синмін знав, які на дотик ті стегна, спина, плечі, груди. Він ще пам’ятав, як у тій дурнуватій грі його змусили досліджувати майже кожну ділянку цього тіла, щоб зрозуміти, яку позу вигадав старший. Добре, що на ньому тоді була пов’язка, інакше кілька десятків тисяч пар очей могли б побачити, наскільки він був тоді роздратованим. Хто вигадує такі придуркуваті ігри? Що веселого в тому, що вони один одного обмацують? Велика дяка, хоч не змусили це робити з кимось чужим. Тоді б було взагалі ніяково. Синміну й так було ніяково. Відчувати долонями вигини чужого тіла, пружність м’язів навіть через декілька шарів одягу. Синмін надовго запам’ятав ці відчуття. І це злило, бо він не розумів, для чого його мозок вирішив закарбувати це в пам’яті.
Зате тепер він знав, міг уявити, що відчуває Хван, обіймаючи розслаблене тіло їхнього хьона. Теплого, сонного, в одній тільки м'якій футболці та, певно, своїх улюблених коротких шортах. Уявити – так, але не відчути самому.
З гучним ляскотом величезна цеглина в його голові встала на місці, приносячи з собою не звичне вже роздратування, а розгубленість, ніби його роздягнули догола в людній кімнаті. А слідом вразливість. Від усвідомлення, що злився він не на Хьонджіна. На себе. Бо хотів бути на його місці. Щоб йому хьон дарував подарунки, щоб з ним гуляв ночами та міг затриматись у чужій країні попри власний графік, лише б побути з Хваном пару днів наодинці.
Синмін насилу стримався, щоб не захихотіти істерично на весь номер, розбудивши при цьому тих голубків на сусідньому ліжку.
Дідько, виявляється, він хотів би, щоб хьон прийшов до нього отак, посеред ночі, навіть попри те, що компанія тимчасово не дозволяла їм брати спільний номер. Щоб сумував настільки, що не міг дочекатись ранку. Щоб обирав його, як напарника в безглуздій грі, як людину, котру хоче обіймати після довгого робочого дня.
Синмін, як і планував, не зміг заснути, слухаючи всю ніч чуже дихання. Він би багато віддав, щоб і далі жити в невіданні. Ні щодо них, ні щодо себе.
*
На ранок всі троє вдали, що нічого особливого вночі не відбулося. Хоча, можливо, вдавати довелося тільки Синміну. Ті двоє ж поводилися як зазвичай. Синмін би і в наступні десять років не помітив, що між ними щось більше, проте тепер він пропускав крізь фільтр кожен їхній погляд один на одного, швидкі торкання, усмішки, коли на них не направлені камери та те, як вони інколи зникали з поля зору всієї групи на кілька годин.
Він був не кращим за навіжених фанаток, що роздивляються відображення в стаканах та шукають натяки навіть в тому, що світить сонце. Хоча тепер здавалося, що це він дурень, а не вони. Це ж він ні чорта не помічав стільки… А, власне кажучи, скільки? І хто ще знає? Фелікс? Чанбін-хьон? Якщо так, то поведінка Со тепер виглядала ще більш ідіотською, ніж до цього.
Хоча, якщо Хван з Лі просто друзі з привілеями… Просто колеги, котрим зручно скидати напругу так, а не шукати розваг деінде. З їхньою-то роботою. Якщо так, то чисто гіпотетично, Мінхо погодився б робити це для нього? З Синміном? Якби він наважився…
На цьому думки обривалися, бо Синмін знав, ні на що б він не наважився. Як взагалі це спрацювало у Хьонджіна? Гей, хьоне, якщо хочеш, можеш трахнути мене в суботу?
Дичина якась.
Синмін взагалі не певен, що був би готовий заходити настільки далеко. Він же наче не гей, принаймні до цього він ніколи не задивлявся на інших хлопців у такому сенсі. В голову намертво в’їлися настанови мами, що хлопчики люблять дівчат, що він обов'язково приведе їм гарну дівчинку, з якою одружиться та народить своїх дітей на радість мамі з татом. А Мінхо, неймовірно гарний, пластичний, сексуальний Лі Мінхо на ту саму дівчинку зовсім не тягнув. Але чим далі, тим більше Синмін думав про це, соромився сам себе, засуджував, хоча, здавалося б, він працює в такій сфері, де з цим повинно бути трохи легше. Ні чорта не легше, принаймні йому. Він ні в якому разі не засудив би когось з колег по цеху за одностатеві стосунки, проте сам… А сам він просто був жалюгідним боягузом, який навіть подумки боявся назвати речі своїми іменами. Йому не подобаються хлопці в широкому сенсі, бо хоче він не когось абстрактного, а свого хьона.
Психолог би його точно похвалила за виконану роботу, тільки від багатоденних сеансів самокопань простіше жити не стало. Синміну не подобались нові ярлики, що тепер на ньому висіли, а ще те, що це рівним рахунком нічого не змінило.
Мінхо був недосяжним, і не важливо, чи був він у стосунках з Хваном, чи то вони так цікаво дружать. Проте це стало черговим уколом розчарування в ньому, як в людині. Колись у відвертих бесідах ще на початку їхньої кар'єри Лі заливав, що зовнішність для нього не має пріоритетного значення, важливіше особистість, характер, а тепер от виявляється, Мінхо такий же, як всі. Теж повівся на вродливе лице та милу усмішку.
Боже, що він за друг? Синмін стиснув кулаки, щоб на долонях залишилися лунки від нігтів. Звичайно, він знав, що Хьонджін - це не тільки гарненьке личко, а Мінхо цілком у своєму праві обрати партнера, який йому ні в чому не поступається. Зрештою, Мінхо гарний хлопець, а гарним хлопцям подобаються інші хлопці з їхньої ж ліги. Хьонджін був з його ліги. Такий же вродливий, сексуальний, рухався так, що тільки в імпотента не встане. Синмін же нічого такого запропонувати не міг, та й гордість би не дозволила бігати за хьоном хвостом та випрошувати його увагу, як це періодично робить Хван. Так він затягнув Лі у своє ліжко? А, може, не тільки туди? Може, вони встигли скористатися всіма доступними горизонтальними поверхнями, включно з диваном в хореографічному залі, на якому Синмін зараз сидів?
Думати про це було огидно, а не думати не виходило, бо вони все ще залишались колегами, слово «друзі» тепер звучало трохи глузливо стосовно них всіх.
Остаточно все встало на місця, коли через кілька тижнів до нього підійшов Чан, занепокоєний тим, що Синмін всіма силами уникав Мінхо. А заразом і Хьоджіна, котрий, як з’ясувалось, проводив набагато більше часу зі старшим, ніж Синмін уявляв.
Він не збирався ні з ким нічого обговорювати, але лідер мав якусь чарівну здатність розговорити, і тоді виникла думка, що непогано було б здати тих молодят. Зрештою, якщо їх впіймають, це стосуватиметься не тільки їх, а й всієї групи.
Проте його позбавили навіть такого дріб’язкового задоволення.
- Ти не знав?
- Звідкіля я міг знати, якщо ви мені нічого не казали, - огризнувся Синмін на здивування в голосі лідера.
- Так, заспокойся. Я думав, ти знаєш, всі знають. І ні, вони персонально нікого не попереджали, якщо ти про це. Просто… Це ж видно, хіба ні? Навіть керівництво помітило роки два тому.
- Два роки? – ледь вимовив Синмін, бо горло раптом здавило. – А коли вони?..
- Трохи пізніше повноліття Хьонджіна.
Синмін би захлинувся повітрям, якби його тіло в цей момент не забуло, що треба дихати. Стільки років. Це не просто друзі з привілеями чи цікавість гарненьким колегою. Це щось більше та інше, що воно ніяк не бажало вкладатися у Синміна в голові.
Звідки тільки сміливість? А про групу вони подумали? Один необережний крок, і що буде з ними всіма? Хоча хто там думав у дев’ятнадцять років. Але ж зараз вони обидва дорослі люди. Популярні, відомі. Не страшно в один момент все втратити через одну злиту фотку? Проте зараз варто віддати належне їхній обачності, адже Синмін дізнався, можна сказати, безпосередньо від них, а не з порталу новин за ранковою кавою. Треба сподіватись, що так залишиться й надалі. Але навіть якщо залишити тему з викриттям, їхні родини точно не були у захваті, навряд чи консервативне старше покоління зраділо появі зятя, замість красуні-невістки. Не страшно втрачати сім’ю, бути неприйнятим?
Лише через рік Синмін зрозумів, що з них всіх боїться тут лише він, коли після поїздки в Європу на середніх пальцях лівих рук в обох з’явилися каблучки. Майже однакові, відрізняючись лише кольором маленьких камінчиків по центру.
Всередині неприємно різонуло, і він поспіхом відвернувся, поки інші з криками та свистом вітали друзів. Синмін заздрив. Страшенно, до того самого крику. І не тільки тому, що якась частина його волала, що хотіла б бути на місці Хвана. Просто у Хьонджіна було ще дещо, чого Синміну не дісталось.
Сміливість.
Хтось інший, не він, має характер жити так, як йому хочеться. З тим, з ким хочеться. Синмін так і не дав назву тому, що він відчував, чого хотів від Лі Мінхо. Але тепер, дивлячись на них, міг сказати, що точно не кохав Мінхо, не настільки, щоб бажання бути з ним переважило страх за своє майбутнє, навіть якби у нього був шанс. Зате Хьонджіну, певно, було байдуже на суспільство, на фанатів, роботу, так само як і Мінхо, якщо вони обидва, знаючи всі ризики, вирішили, що для них сказати один одному «ти мій» - набагато важливіше за все інше.
Чи зміг би він так? Навряд чи. Чи змінить він щось у своєму житті? Можливо. І, напевно, варто почати з прийняття себе. Бо, виявляється, найбільше в житті Синміна бісило лише одне.
Він сам.