Work Text:
Це був буденний, нічим не примітний, робочий день на базі Рюсткамер. Але це, тільки на перший погляд, адже для одної людини, він був особливим.
Владілена Мілізе, виконувала свою поточну роботу. Як завжди : перегляд паперів із затвердженнями, брифінги для розробки стратегій та їх узгодження. Все, по чітко розробленому плану. За винятком однієї відмінної риси, сьогодні був її день народження. Більшість колег знали про це, тому вітали, хто до, а хто після проведеного брифінгу. Така увага бентежила Лену, але й лестила водночас. Більшість колег поважали і сприймали Лену як надійного побратима, що викликало теплі відчуття в грудях дівчини. Але чомусь була, незрозуміла туга й сум, які не давали бажаного спокою, радості та можливості насолодитися, цим днем, і привітаннями колег. Раптом Лена зрозуміла, що людей, які її прийняли, які довірились їй в роботі і в житті, ніде не було видно. Лена вважала їх, в першу чергу друзями, побратимами, тому цей особливий день, хотілось провести саме з ними. Розділити радісні моменти і набратися позитивних емоцій, яких усім, зазвичай, так не вистачає за останні місяці.
« Напевно вони, ще не повернулись з тренування…» - подумала Лена і тяжко, з сумом, зітхнула .
На сьогодні всі брифінги були проведені, всі папери переглянуті, поточні питання вирішені. День добігав до кінця, сонце вже ховалося за небокрай. А Лена йшла до своєї кімнати розчарована і сумна, адже за весь день, таки не зустріла нікого з ескадрілів. Вони навіть не відповіли на Парарейд, що було надзвичайно дивним та гнітючим.
« Що це за тренування таке може бути, де навіть синхронізуватись не можливо? Можливо вони не пам’ятають про мій День Народження, вони ж самі не всі свої згадують… Ні ні ні... я втомилася про це думати, що маємо те маємо»
Срібноволоса дівчина опустила голову, поринувши в такі бентежні і безмежні думки, тай йдучи собі далі по коридору.
- Полковник, Мелізе! – зненацька, хтось голосно покликав.
Піднявши голову Лена побачила, що трохи далі по коридору, стояли Грете Венсель та Віллем Еренфрід. А в руках, вони тримали по троянді. Грете сніжно білу, а Віллем яскраво червону. Лена здивувалась і збентежено подивилась на них.
-З днем народження, Мілізе! – стримано посміхнувшись, промовив Еренфрід.
- З днем народження, Лено!
Жваво та активно, на відмінну від стриманого Онікса, вигукнула з сяючою посмішкою, Грете
-Бажаю, щоб завжди все, у тебе було добре. - Наблизившись, коротковолоса жінка прошепотіла – І як додаток, бажаю щоб один, чорноволосий хлопчик, зізнавався у свої почуттях тобі, нарешті віч на віч, а не коли сидить в кабіні своєї машини.
Лена зніяковіла і почервоніла від цих слів. Ласкаво посміхнулась, Грете вручила їй троянду. А Віллем, даруючи квітку Лені, зробив так, щоб злегка, зачепити руку Грете, коли простягав свою. Лена, це помітила і посміхнулась.
-Можливо, ви також вже станете чесними з собою, полковнику Венсел? – грайливим тоном сказала, як би ненароком Лена.
Віллем і Грете, переглянувшись, різко відсторонились один від одного.
-Здається, полковник Венсел, ніколи не поступиться. – спокійно промовив чоловік.
Лена дивилась на них розуміючи, що ця парочка ті ще упертюхи, які все ж, намагаються триматись один за одного.
Краєм ока, за їх спинами, Лена помічає якийсь рух, але це глибше по коридору, тому важко розгледіти детальніше. Венсел і Еренфрід попрощались з Леною пропустивши її далі. Картина, яку дівчина побачила перед собою шокувала і ощасливила Лену водночас. По дві сторони стін коридора, в ряд, стояли її друзі та колеги з ескадрілей, а також принц Об’єднаного королівства Віктор з вірною супутницею Сірін Лерче та інструктор з Альянсу Олів’є. Кожен з присутніх тримав у руці по одній, квітці різного кольору, форми і розміру. У кого соняшник, у кого фіалка, а хтось навіть роздобув рідкісну квітку едельвейса.
Лена здивовано подивилась вперед та неквапливо підійшла ближче до першої пари біля стіни. Вік, як старшина, оголосив команду.
-Шикуйсь. Струнко.
Всі як один, вимуштрувані, стали струнко, урочисто віддавши честь Лені.
- Полковнику, Владілено Мілізе, почесно вітаємо вас, з днем народження! – вигукнув Вік.
- З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ! – голосно і чітко повторили всі разом, в один голос.
Лена завмерла від здивування, споглядаючи це вітальне дійство. Всі радісно, але стримано посміхались, все ще стоячи струнко, водночас тримаючи кожен свою квітку біля грудей. Цей сюрприз розчулив Лену, аж до глибини душі. По щоці, почали текти сльози радості.
– Вони все ж не забули про моє свято.- прошепотіла вона.
-Вільно. -Чітко промовив Вік
В туж хвилину, Лену почали обступати всі присутні, вітаючи заздалегідь приготованими квітами. І ось у руках, вже був величезний, кольоровий букет. Такий самий, як її емоції зараз.
Фредеріка та Аннетт підійшли до Лени останніми, тримаючи в руках дві коробки зі срібно-блакитними бантами. Фредеріка несла меншу, а Аннетт більшу.
-З днем народження, Лено! – промовила її найкраща подруга, даруючи теплу посмішку.
- З днем народження, Владілено! – з серйозним виразом, сказала Фредеріка і простягнула коробку.
Тримаючи в руках величезний букет, іменинниця, не мала змоги взяти подарунки.
- Давайте допоможу, Ваша Величність!
Запропонувала Шиден, підійшла , щоб забрати букет у Лени
- Дякую, Шиден. - передаючи його, промовила іменинниця.
Подарункові коробки, що тримала Фредеріка і Аннетт були перев’язані сріблясто-блакитною стрічкою. Дівчата підійшли ближче, щоб віддати сюрприз Лені, сильно обійнявши її при цьому.
-Лено, піди передягнись, тут є все необхідне, а після проходь до задніх дверей, що виходять з бази. - дала настанови Лені Аннетт, і чомусь, хитро посміхнулась.
Лена розгубилась. «Що…Переодягнутись. Не кажіть, що в цих коробках?..» дивлячись на подарункові коробки, запитувала вона, себе подумки.
- Іди хуткіше до своєї кімнати. На тебе давно, вже «дехто» чекає.- Сказав Райден.
- Так, не змушуй його, ще довше чекати.– додала Анджу, легенько поклавши руку Лені на плече.
- Ти ж повинна, відсвяткувати свій день народження, як найкраще. – з посмішкою сказала Курена.
-Дійсно… «Дехто» дуже постарався, заради цього моменту…- як хитрий лис, посміхнувся Тео.
Саме вони, четверо з «Вістря списа» підштовхнули Лену зробити крок у чаруюче невідоме в туж мить.
-Народ, Ви все так... Тоді я побігла. Щиро дякую за привітання-сюрприз. Пізніше, обов’язково, відсвяткуємо разом, в кафетерії бази!
Лена усвідомила, що єдиним, кого не було тут, це Шін та під словом «Дехто» ховається саме він.
Лена хутко дійшла до кімнати, вмостилась на ліжко та почала відкривати коробки. У великій, була біло-блакитна сукня з поясом у вигляді золотого листя, а до неї в тон, прозора шаль. Відкривши другу коробку Лена побачила намисто чокер з перлів та золотий обруч вигляді лаврового вінка. Як кожна дівчина, вона була в захваті від такого подарунка.
-Цікаво, хто обрав його для мене? Не думаю, що до цього, були причетні хлопці. Аннетт, Анджу, Курена, Фредеріка та Шиден. Можливо ще хтось з дівчат… а можливо і сама Грете.
Лена почала збиратися, одягатися, фарбуватися, робити зачіску з прикрасами, стараючись як найшвидше бути готовою до продовження свого омріяного свята.
*
Нарешті образ Лени був повністю готовий. Він ніжно підкреслював її красу.
Як було сказано в настановах друзів, Лена прийшла до задніх дверей бази. Біля них уже очікував, саме Він, той, кого жадало її серце. Одягнутий у костюм, чорно-червоної гамми кольорів, на руках білі рукавички, навіть запонки, подаровані Аннетт, йому на день народження, одягнув. А волосся зачесане назад, було незвично охайним, для його образу, Жнеця Східного фронту. Попри все, було видно, що хлопець сильно постарався для урочистого вітання дівчини.
Почувши стукіт підборів, він обернувся, галантно і трохи незграбно, простягнув руку, щоб допомогти дівчині зійти по декількох сходинках, які їх розділяли. Ззовні вже чекав автомобіль. Було дивно бачити звичайну машину, а не військову, яких тут є набагато більше. Лена здогадалась, що вони, напевно, поїдуть в сусіднє місто, яке знаходилось недалеко від бази.
Лена за допомогою Шина спустилась по східцям бази. Прямуючи до авто, хлопець був повністю заворожений красою своєї супутниці, ніжно мовивши.
-Ти сьогодні дуже гарна Лена. Ти завжди приваблива, але сьогодні, в цій сукні особливо чаруюча – сказав і ніжно посміхнувся червоноокий хлопець.
-Шин, це якось … - почервонівши від його слів, Лена не змогла закінчити фразу.
-А з цим прекрасним вінком, ти схожа на істину королеву, в чому я ніколи не сумнівався і так.
-Невже такі ніжні слова, мені говорить Військовий Імператор… - хіхікає Лена – А твій образ зараз, якраз підходить, до цього прізвиська.
Шін здивовано моргнув.
-Звучало як відплата за комплімент.
-Можливо так і є
Весь час, що вони йшли до машини, Шин ніжно тримав Лену за руку. Вони настільки сильно захопились один одним, навіть не помітили, чи може, й не хотіли помічати, що у віконця дверей за ними спостерігали хіхікаючі, допитливі очі друзів з ескадрілів. Які пізніше, не втрачатимуть шансу подразнити їх цими спогадами.
*
За кермом машини був Бернольд. Він швидко маневрував заплутаними дорогами, між базою та містом. Шин і Лена їхали мовчки, тримались за руки з самого моменту зустрічі, їх щічки були багряно червоні. Ця атмосфера романтики в повітрі, робила водія третім лишнім, тому Бернольд, якнайшвидше, хотів залишити їх на одинці.
Нарешті машина зупинилась біля входу у будинок. Його фасад був з червоної цегли, а вгорі майоріла вивіска - ресторан «Вікторія».
- Вашу руку, Королево. - промовив Шин, вийшовши першим з машини та простягнувши руку дівчині.
- Д-дякую. – відповіла Лена, посміхнувшись вийшла з машини.
На вході зустрічав швейцар. Манірно відчинив перед ними великі, фігурно вирізані, дерев’яні двері з вітражами та побажавши добре провести вечір, запросив всередину.
Зала ресторану мала дуже вишуканий інтер’єр. Всі деталі були підібрані в злотисто-червоних кольорах, наче це був палац з часів Імперії Гіад. Антикваріат, вишукані люстри що звисала із стелі, навіть гобелени були, все майоріло розкішшю. Перила на сходах, що вели на другий поверх, були вирізьблені в одному стилі з дверима та рамами з вітражами вікон. На них зображений візерунок позолочених квітів. Також запашні, свіжозрізані букети у великих вазах, аромат яких заполонив усе повітря в приміщенні.
-Тут так гарно. – озираючись промовила, ошелешена, Лена.
-Радий що тобі подобається.
Їх розмову перервала дівчина, здається вона була хостелс.
-Ви резервували кімнату, містер Ноузен? – спокійним діловим голосом запитала вона.
- Так.
-Тоді слідуйте за мною, Вам на другий поверх.
- Добре, дякую. - коротко відповів Шин.
Вони почали підніматись на другий поверх. Сходи були широкі, щоб двоє людей в пишному одязі могли запросто іди. А також вони були трохи спіральні. Лена розглядала з цікавістю зал доки піднімалась по східцях і за цього трохи уступивши почала падати. Хлопець хутко зреагував схвативши її за талію.
- Д-дякую Шин, знову, ти мене рятуєш від падіння. - Прошепотіла Лена.
- Будь обережнішою, інакше візьму тебе на руки і буду нести до самого столика. – Шин хитро посміхаючись, навмисно, дражнивши Лену. Знову змусивши срібноволосу дівчину почервоніти.
-Н-не потрібно… я-я сама дійду. – різко вирівнявши ходу, відповіла Лена.
« А він, може таке утнути.... Мені буде дуже соромно, тут стільки людей ніііі..ааа... !» - подумки кричала Лена уявивши таке.
Залишок шляху, вони пройшли тихо, без нових пригод.
-Ось ваша зарезервована кімната. Меню на столі. Коли визначитесь із замовленням, натисніть на кнопку на столі і я одразу прийму ваше замовлення. – офіціант відчинила двері, ввічливо вклонитися і додала – Приємного Вам вечора.
Всередині кімнати, було досить просторо. Основний Столик посередині, а трохи далі, під стіною, два маленьких з вазою запашних лілій зліва та келихами і питною водою, стояв з правого боку. На стінах висіли картини з живописом. Легкі тюлі гойдались в такт протягу, а масивні багряні штори, звисами з карнизу падаючи на землю, під своєю вагою. Золота підв’язка з китичками підперізували їх. Лені здалось, що вона знаходиться в розкішній кімнаті стародавнього замку імперії. Роздивлячись навколо, Лена помітила балкончик прикритий за тюлями та пройшла туди і побачила гарний краєвид на вечірнє місто. Десь там в далеченні, було видно вогні їхньої бази, Рюсткамер.
Шин безшумно підійшов до Лени і запросив повернутись в кімнату. Хлопець провів до столика, відсунув стілець, пропонуючи їй присісти.
-Дякую, Шин. Ти сьогодні такий галантний.
Червоноокий хлопець трохи нахилившись, ніби роблячи уклін, посміхнувся і сказав.
-Все для вас, моя Королева.
« А це, вже зайве, як він може таке говорити таким спокійним тоном?» подумала про себе Лена, сором’язливо посміхаючись.
-Шин, ти придурок. –випалила Лена, надувши щоки, викликавши сильний сміх у хлопця від цих слів
-Ти така мила коли сердишся і надуваєш щоки. –крізь хіхікання промовив він.
Шин присів на стілець навпроти, не відводячи ласкавого погляду від Лени.
Дівчина не могла довго на нього дутись. Та як можна таке робити. І тоді, Лена згадала минуле, в якому навіть уявити не могла собі такий романтичний момент з Шином. Вона навіть не могла уявити такого. Вони познайомились, коли її призначили Куратором в ескадрілі смертників «Вістря списа», розмовляючи кожного вечора лише через Парарейд . Цей, часто відсторонений хлопець, який 24 на 7 чує голоси Легіону в своїй голові, навіть коли спить. Також він той, хто попередив її про повномасштабний наступ, давши змогу підготуватись до нього. Розповів про типи Легіону та що відбувається в глибині ворожої території, давши усвідомлення масштаби ворога. Довірився, розповівши про свою здатність еспера, про свого брата, про своє імпульсивне бажання написане в прощальному листі до неї «Якщо одного дня ти доберешся до нашого кінцевого пункту призначення, будь ласка, залиш квіти.» Хлопець за яким, всі два роки тужила думаючи, що він загинув на тій «спеціальній розвідувальній місії» та гналась щоб добратись до його кінцевого пункту призначення. Хлопець, що вижив , як і вона, зустрівшись на тому самому полі лікорісів, не зрозумівши що це він, а пізніше зустрівшись на яву біля меморіалу загиблих в 86 секторі солдат. Хлопець який так довго не міг розібратись в собі та своїй меті та мріях про майбутнє. Він, який зізнався в почуттях, під час феєрверків на вечірці в Альянсі та пізніше дочекався відповіді і прийняв клятву кохання, напроти скелета ліафана, в країні Флоту. ЇЇ коханий, милий Шиней Ноузен. Та й як, на таку добру та чуйну людину, можна ображатися? Лена посміхнулась йому.
- Давай щось оберемо. – промовила вона, дивлячись в ці ніжні, криваво-червоні люблячі очі.
*
Коли страви були подані, а ігристе шампанське наповнило келихи, Шин раптово встав. Лена здивовано подивилась на нього. Підійшовши ближче Шин витягнув, з кишені піджака, невеличку дерев’яну коробочку, прикрашену золотистим візерунком. Простягнув дівчині, ніяково промовивши.
-З днем народженням,Лена!
Відкривши її дівчина не повірила своїм очам, там лежала срібна каблучка, з невеликим рубіном і гравіюванням у формі квітки лікоріса. На внутрішній стороні виднівся напис «Моїй Лені». Біля каблучки лежав срібний ланцюжок.
-Це парні прикраси. – ласкаво пояснював хлопець. – У мене така ж. Я подумав, нам тепер необхідно було щось таке мати, як парі. Ми вже зустрічаємось офіційно, а це буде, як знак наших обітниць, сказаних в той день, біля левіафана. Це не перстні для більшої події, але пізніше, я хочу надіти і їх, тобі також. Це буде ще одне, бажання на майбутнє, надіюсь воно заради, нас двох.
Він дістав з під коміра ланцюжок і пару до каблучки дівчини, але з гравіруванням лілії та аквамарином. Надпис всередині був «Мій Шиней».
Лена ахнула, прикривши руками рот. На очах виступили сльози.
-Парні прикраси для нас? Дякую Шин. Я буду завжди носити його біля серця.- вона взяла коробочку з рук Шина, пригорнула до себе ніжно і тремтячи, ніби це кришталева річ, яку легко можна розбити.
- Давай допоможу надіти ланцюжок?
- Залюбки.
Шин взяв прикрасу з коробки та неквапливо одягнув його на шию Лені, надійно застібнувши. Нахилився і там де застібка торкнулась шкіри дівчини, ніжно поцілував.
-Ш-Шин, що ти робиш!? – Лена не очікувала такої імпульсивної ніжності від стриманого завжди хлопця.
-Скріпив застібку поцілунком. – жартома промовив він.
-Ти знов мене дражниш.-дівчина в черговий раз за вечір надулась.
-І все-таки ти мила, коли ось так дуєшся.
Він підсунув стілець ближче до Лени, нахилився, ніби запитуючи поглядом, можна? Дівчина не ворушилась, прикривши очі, їх губи зімкнулись в ніжному поцілунку. Хлопець пригорнувся сильніше, а Лена розтанула в цих сильних, коханих, довгоочікуваних обіймах.
Пара, захопившись один одним, навіть не помітили, що каблучки, на ланцюжках, з’єднались в одне ціле, так само, як їх господарі в цю хвилину поцілунком.
Це був найкращий День Народження для Лени.
