Archive of Our Own

Він не знав, як йому вдалося утримати місце при дворі. Не після стількох спроб батька зрадити королівську родину. Не після викрадення короля. Не після змови з Маргаритою та одруження сестри з її сином. Мати родове ім’я Невілл — каралося. Мати родове ім’я Невілл — означало втратити голову. Мати родове ім’я Невілл — все життя нести на собі клеймо зрадника.

Ральф був другою дитиною з трьох у сім’ї Річарда Невілла. Батько був досить… важкою людиною, чиї амбіції та бажання утримати у руках  якомога більше влади стояли вище, ніж родина. Звичайно, коли тебе всі кличуть “творцем королів”, то тобі вже до всього байдуже, окрім хотіння й далі отримувати все більше й більше контролю. Чи розумів Ральф батька? Так. Чи ненавидів він його? О-о, ще і як. За дитинство, юність та становлення.

Річард Невілл, граф Ворік, був м’якою людиною з королем. Ледь не у кожного в королівстві було стійке враження, що Едуард — справжній його син, а не Ральф, якого навіть не завжди бачили при дворі. Відверто кажучи, у дитинстві батько покладав великі сподівання на нього. Володіння мечем, майстерність слова, як поводити себе з людьми, улазити їм під шкіру — все це було. Річард робив з власного сина свою точну копію, а то і щось химерне, що мало б стати смертоносніше, ніж “усі твої однолітки й всі, хто буде жити після”.

Так… Так. Під кінець свого життя батько хотів зробити злам в усій країні, аби знищити Йорків та посадити на трон Ральфа. Як він це собі уявляв? Зрадити Едуарда, зрадити Маргариту, коронувати свого сина. І хто пішов би за ним? Хто підтримав би Невілла, який колись там був “творцем королів”, а тепер впав у немилість усієї країни? Батько втратив здоровий глузд вже дуже давно. Мабуть, ще тоді, коли після Анни у їхньої матері були мертвонароджені хлопчики. Мабуть, ще тоді, коли Ральф почав більше захоплювався читанням, ніж триманням меча в руках. Мабуть, ще тоді, коли Річард побачив власного сина в обіймах іншого чоловіка.

Його ненавиділи. Батько, суспільство, бог. Кожен молебень, кожен крок під дах божого дома видавався Ральфу чимось брехливим, лицемірним. Він злягався з чоловіками, що каралося вищою силою, що було не просто заборонено, а дійсно могло прикликати смерть. Кожен раз, як читалося святе слово, Ральф не міг промовити й слова — горло перетискалося настільки сильно, що він не відчував себе Невіллом. Мале хлоп’я з вулиці, яке оступилося і вивалялося у багнюці перед королем над усіма королями.

Після всього, що трапилося, Ральф дійсно не розумів, як доля йому усміхнулася. Чому? Одна справа — сестри, які ніякої загрози не несли для королівства. Інша — він. Чоловік. Той, хто ніс у собі увесь рід Невіллів, ніс у крові небезпеку, зраду, постійний бунт. Так думало багато людей при дворі, але не брат Едуарда. Річард був зовсім іншим.

Річард дійсно був не таким, як його брати. Навіть те, як він дивився на світ — у цьому не було прямого бажання правити. Ні, він взагалі не прагнув правити, як Едуард, адже для нього було вдосталь того, що й так вже мав. Проте доля уважала зовсім по-іншому — у неї були свої плани. Не доля, бог. Той один єдиний, хто мав право коронувати та відбирати життя. У дитинстві Ральф дружив з Річардом. Полювання, читання, розмови. Вони знали один про одного ледь не все, що тільки можна було знати. Вони доповнювали слова один одного навіть тоді, коли ці слова ще не злетіли з язика. А після їхні шляхи розійшлися.

Мабуть, це сталося ще тоді, коли батько відплив з Англії. Ральф залишився, сказавши про це прямо графу Воріку. У вузьких сімейних колах від нього відреклися, про що не раз нагадував Джордж, аби утримати ще і його у своїх руках. Звичайно, гроші. Гроші та бажання отримати владу — герцог Кларенс не покинув своїх планів. Ніколи. Аж до самої смертної кари. Хіба що розум полишив його, що аж ніяк насправді не змінило Джорджа. Можливо, той з самого народження був таким заздрісним та жадібним до владарювання, проте зараз це не мало ніякого сенсу.

Яке єство квітнуло зараз в усьому? Та й чи квітнуло хоч щось взагалі? Ральф вже після стількох років сумнівався навіть у тому, чи хотів далі нести на собі тягар родинного імені. Річард отримав Анну, яка, разом з його матір’ю, допомогла йому зійти на престол, і дозволив лишитися йому у палаці. Наче не було власного маєтку. Наче у приймах. Наче його сестра стала їхнім батьком.

Анна почала владарювати ще до того, як її голову обтягнули золотим вінцем. У закапелках навіть посміювалися з короля Річарда III, вважаючи, що він ховався під спідницею дружини та говорив тільки те, що їй потрібно. Ральф намагався пускати чутки про те, що це було лише грою короля, що йому вигідно, аби країна вважала, що він неспроможний на самостійні рішення. “Для ворогів. Це прекрасна тактика для того, аби обдурити та вдарити у спину, коли будуть вважати, що бачать його наскрізь”, — нашіптував Ральф ледь не кожному на вухо, хто за власним бажанням хотів говорити з ним. А таких, на диво, знаходилося багато. Забагато.

Анна не особливо тішилася, що її брат ліз у “не свої справи”. На жаль, так трапилося, що вона знала його таїну — підслухала, коли батько відчитував Ральфа за його гріх, за його бруд, за його ганьбу родового імені. Він повинен був взяти за дружину доньку Томаса Стенлі, але ліжко її брата виявилося теплішим. Одна зустріч, одна ніч, яка так і не дійшла до кінця. І все життя тепер перекреслене.

Так, Анна знала. І це знищувало Ральфа. Ні, не в тому далекому минулому, яке вже видавалося чимось вигаданим, майже казкою, а у теперішньому. Якщо колись Анна підтримувала брата, продовжувала щиро любити його, не дивлячись на такий гріх, то зараз вона використовувала це собі на руку. Як покійний Джордж. Батько лише на словах “відлучив” Ральфа від роду, коли право наслідування все одно лишилося незмінним. Гроші, землі, люди — все досі знаходилося у залізному кулаці нового сімнадцятого графа Воріка, сьомого графа Салісбері, дев’ятого барона Монтегю. Війна війною, зрада зрадою, але багато що залишилося вірним плащем Невіллів на плечах Ральфа. Чому? Чому… Лише декілька днів тому від сестри  він дізнався, що повинен бути вдячним Річарду, що той його постійно відстоював в очах знаті.

Річард був не таким вже й поганим. Він справедливий, він добрий, він… він дозволяв дружині та матері керувати собою, наче не мав власної думки. Його піддані тепер ще й вважали, що це саме він убив синів Єлизавети. Як легко змусити простий люд вірити у те, що вигідно комусь одному. Ральф не вважав лордів та королів кимось вищим. Всі вони люди, всі вони смертні, а в землі, коли тіло вже гнитиме, черв’якам стане так начхати, в який одяг ти вбраний.

Блискавка неочікувано розрізала небо, освітивши кімнату куди краще, ніж свічки, і Ральф скривився від того, наскільки гучно грім впився у вуха. Дзвін. Він настільки голосний, що неприємною хвилею відбилося від стін та осіло важким залізом на язиці. Літо. Давно літо не було удень таким спекотним, а на ніч небо розривало від грози. Багато хто вважав, що це вірна ознака заходу сонця Річарда, як короля Англії. “Кінець Йорків, чи не так?” — десь у голові самого Ральфа вже не перший день лунав отруйний голос батька.

Але він не хотів. Ральф не хотів, аби зоря Річарда згасала. У юнацтві він відчував до нього певні емоції, що з часом стали бурхливою річкою, яка сточувала будь-який камінь, що потрапляв у її води. В останні дні їхнього безтурботного життя в минулому Ральфу здавалося, що і Річард відчував щось подібне. Дурне. Дурне дитя. І зараз був не краще, бо досі у серці тліло сподівання.

В останній день їхньої зустрічі теж була спека. День, коли сонце випалювало все, до чого дотягувалися сліпучі промені. Ніч, коли піднявся буревій, що приніс з собою обіднє світло та гуркіт скель, які руйнувалися під своєю вагою. Тоді вони удвох втекли на полювання, де їх і схопив дощ. Вони, мокрі до нитки, забігли у лісовий будиночок, насилу змігши розпалити камін. Це було навіть безглуздо — повітря настільки нагрілося за день, що одяг вже й сам почав сохнути на них.

Ральф як сьогодні пам’ятав, як вони сиділи біля каміна, у якому ледь-ледь тліло вологе дерево, як розмовляли про якусь дурню і Річард був настільки близько до нього. Невілл відчував тепло чужого тіла, геть не вогнища. Тоді здалося, що і в чужих очах промайнуло те, що розгорілося у власних грудях. Тоді здалося, що і до нього потягнулися вперед, адже їхні руки не просто так торкнулися самими кінчиками пальців. Тоді здалося, що літо розквітне не лише прекрасними білосніжними трояндами, а й чорними, просякнутими гріхом, бутонами. Нічого не було. А після у долі з’явилися зовсім інші плани на них усіх.

Сьогодні в черговий раз було якесь свято — Анна вирішила, що двору варто розслабитися та “полюбити своїх королів дужче”. Дурна. Яка ж його сестра дурна. Як була, такою і лишилася. Але Ральф намагався зайвий раз не потрапляти їй на очі. З кожним днем її злість розбурхувалася все дужче й дужче. Невілл збирався вже піти, загубившись серед інших лордів, як повз нього пройшов камердинер Річарда і, мов випадково зачепивши плечем, прошепотів, що король хотів би його бачити. Сьогодні. Ввечері. В особистому кабінеті.

При дворі… У країні прекрасно знали, що означало, коли особистий слуга короля підходить і говорить подібне. Ральф навіть зараз, стоячи у порожньому кабінеті, де від сили горів лише з десяток свічок, відчував, як твердість під ногами так і прагнула втекти від нього. Важко зітхнувши, Невілл відтягнув комір котарді та здригнувся від чергової хвилі грому, яка розбилася відлунням від стін.

— Ральфе.

Оклик зі спини змусив різко розвернутися. Річард. У темно-синьому пурпуені, з білою сорочкою, комір якої визирав на шиї, втомлений. Останні пів року він завжди виглядав надто втомленим. Усе тіло кричало про це.

— Ваша Величносте, — Невілл вклонився та наважився після знову підняти погляд на Річарда.

— Ральфе, без цього всього, — зовсім неголосно промовив Річард і, відштовхнувшись від дверей, підійшов до столу, аби впертися у нього кулаком.

— Так, я… — відкашлявшись, Невілл стиснув губи та розстібнув котарді. — Камердинер передав, що ви бажали мене бачити. Але я здивований, що це ця кімната.

— Що? — нахмурившись, Річард вирівнявся й у світлі блискавки на його обличчі промайнуло швидке розуміння. — Ні. Я не… Ні. Ти не так зрозумів. Мені треба з тобою поговорити.

— О боже.

Ральф відчув, як його таємниця стала відомою ще одній людині. Тому, з ким стільки років вже дружив. Мабуть, що дружив. Бути дурнем — це їхнє родове прокляття. Він відвернувся до вікна і заплющив очі всього на мить, глибоко вдихнувши. Заспокоїтися. Тримати обличчя. Нічого ж не трапилося ще. Кроки тихі, але вони гостротою правди впивалися у скроні, аж поки не завмерли по праве плече.

— Ми ж були друзями, Ральфе, — все так само тихо промовив Річард.

— Я сподівався, що й досі, — він насмілився повернути голову до короля та з твердістю у погляді подивився на нього.

— Я теж сподіваюся, — Річард кивнув головою. — Скажи мені, як друг, я дурень?

Ральф стиснув губи. Погляд так і не відвівся, все так само прямо й з упевненістю. Проте, хай там як, перед ним стояв король. Неправильне слово і він міг втратити своє життя. Одна справа, коли про закінчення нестерпного існування ти думав виключно у своїй голові, інша справа — владар говорив про це прямо, підписавши наказ про страту.

— Твоє мовчання красномовніше, можеш не відповідати, — з засмученою посмішкою, натягнутою та такою гострою, промовив Річард та сам повернув голову до вікна, за яким небо почало розриватися далекими німими блискавицями. — Якби я не був королем, то мої слова тягнули б на зраду.

— Але ти король, — Ральф відчув, що може перейти на неформальність і йому за це нічого не буде.

— Але я король, — він склав руки на попереку, через що плечі стали куди напруженіше. — А ти Невілл. Сімнадцятий граф Ворік. І мені потрібно, аби ти нарешті згадав про це.

— Навіщо? — його голос задзвенів він злості, яка одразу ж прокинулася від спогадів своєї “справжності”.

— Королева і мати короля роблять зі свого правителя нерозумне дитя, яким керують так, як вигідно тільки їм. Вони вважають, що влада у них у руках, тому плетуть свої хитрі ігри, — Річард покосився на Ральфа. — Анна намагається стати такою, яким був її батько. Але правда вся у тому, що я надто добре знаю тебе. Невілл — не вона.

— І що ти хочеш від мене? — він відчув, як кожне слово почало роздирати горло до крові.

— Настав час Англії нарешті прокинутися, мій друже.

У голові запаморочилося. Як наче довго затримав подих під водою, що своєю вагою вже бажала розчинити щось чуже у собі, а після, відштовхнувшись ногами, вирвався на поверхню та судомно вдихнув повітря. Ральф плив. Він все ще плив до поверхні, аби ковтнути таке необхідне та солодке повітря, відчути, як вітер ударить в обличчя і дрібні краплі гостротою вп’ються у шкіру, дозволивши пробудитися страшному звіру.

Біле світло за вікном. Засліпило. Саме небо випустило свій гнів, що вогнем увійшов у старий дуб у дворі, спалахнувши облудним сонцем до самих хмар. Грім, від якого побігли тріщини, сповнені водою, знизу вверх по склу. І чужа рука, що у цей момент так несміливо торкнулася його власної. Стиснула самі кінчики пальців. У цьому було куди більше емоцій, куди більше сподівань та благань, ніж в усіх словах, що придумало людство.

— Тож пробудимо Англію, — рішуче промовив Ральф Невілл, сімнадцятий граф Ворік.