Work Text:
Це схоже на майже омертвілу течію, де тонкою смужкою вода вже й не стікає — заледве скрапає. І я під ним — велетенський кремінь з гострими кутами — проникаю все глибше в пісок, з продовбаною по центру, виблискуючої на сонці, дірою: чи то в голові, чи то в серці, чи то між хребцями від знемоги рухатись далі.
Від знемоги не дати чомусь повторитися знову — себто, собі збрехати, наче можу; впевнити. Прикриватися власною ж спиною, відкидаючи тінь на ваші — що поруч, аж занадто близько — до скреготливо дурного відчуття, що кожен з вас забирає в мене частинку іншого. Чи іншої. Щось, що могло бути моїм, мабуть, треба заслужити: пообіцяти, що не дам тобі збіснуватися, що не вкриватиму ще одне тіло — до холери піджаки, не носитиму; не накриватиму. Чи впевнити тебе, що пустота всередині — це норма, а моралі немає, бо бажання нищити — невідʼємність дитячої натури, кимось покинутої [кимось убитим, звичайно].
Деколи треба й розслабитися: розлючено вдарити по печінці кількома високими градусами; пофарбувати щоки в червоний, хай буде схоже на захід літнього сонця; і задивитися на всі попередні регресії чогось, що хтось би назвав почуттями, а мені подібне на брудний від відбитків пальців рукомийник.